Маємо вижити

У нинішній політичній ситуації я бачу три надважливих завдання: не пролити кров, не допустити розколу країни, не здати своїх позицій. Як показують останні події, укупі це доволі важко. Але ми повинні. Іншого виходу у нас немає. Іншого шансу - не буде.

Усім, хто питає, де я і чим займаюсь у ці вирішальні для країни дні, хочу повідомити: я на Майдані. Там, де і маю бути. І роблю зі свого боку все, що від мене залежить. Спілкуюсь з людьми, підтримую їх морально, переконуючи у необхідності стояти до кінця. Допомагаю і матеріально, бо маю таку можливість і вважаю за потрібне про це сказати. Зовсім не для того, щоб продемонструвати свої «заслуги перед революцією» - будь-яка допомога сприймається як належне. Тут усі рівні. Студенти і пенсіонери, робітники і білі комірці, бідні і багаті. Майдан - це наче одна велика сім’я, яка гуртується під час небезпеки. Це може звучати пафосно. Але це правда, друзі. Це чиста правда, і я тому безпосередній свідок.

А тим, хто ще сповідує позицію «моя хата з краю», хочу сказати: «крайніх» хат уже не залишилось. Усі - на лінії фронту. На передовій тієї війни, яку влада веде зі своїм народом. Не ми її розпочали. Але ми її маємо закінчити. Перемогою. Безкровно і гідно.

І тому, коли мені говорять: «Не ходи на Грушевського, там небезпечно», я відповідаю: небезпечно жити у країні, де до тебе ставляться як до безправної худоби. Захочуть - доїтимуть до напівсмерті. Захочуть - вдарять батогом. А захочуть - то й взагалі приріжуть. Господарі ж бо.

…Я не стою на барикадах у касці і протигазі. Не кидаю у «Беркут» каміння та коктейлі Молотова. Але і не приходити туди не можу. Хоча б для того, щоб підтримати людей, які, по суті, щохвилини ризикують життям. Просто бути з ними. А водночас - показати хлопцям по той бік барикад, що тут є жінки. Стріляти не можна! І коли на початку тижня проходила акція «Чужих дітей не буває», я не змогла до неї не приєднатися. Бо я теж - мама, до того ж, багатодітна. І не з чуток знаю, що усіляку війну найважче переживають матері.

Тому, звичайно, я проти будь-якого силового сценарію. Хоча деякі гарячі (і, напевно, не дуже розумні) голови говорять, що це був би найкоротший шлях до перемоги. Так би мовити, очищення через кров. Це ілюзія. Не буде ніякого очищення. А якби і було - не треба. Такою ціною - не треба. Розкол країни - теж не та ціна, яку ми готові заплатити за перемогу. Тому маємо бути мудрими і стояти до кінця, не даючи себе втягнути у кривавий вирій. Не «ведучись» на жодні провокації влади, яка, реалізуючи кремлівський сценарій, лишень і чекає нагоди аби потопити країну в крові і кинути під ноги північному сусіду.

Мене часто питають про ставлення до «радикалів», які почали сутички на Грушевського. Я не схвалюю їх дій. Бо в принципі не можу схвалювати насильства. Але чи не здається вам знаковим те, що 19 січня народ проігнорував заклики безпомічної опозиції до виключно мирного протесту, і підтримав поганих «радикалів» і «провокаторів»? Чи не є це протистояння політичним вироком не лише владі, але й опозиції? Принаймні тим, хто називають себе захисниками народу, а тим часом займаються лише розподілом майбутніх посад і пошуком дивідендів. Майже три місяці, які стояв Майдан, перед ними майорів 2015 рік. І лише останніми днями вони, здається, зрозуміли, що ніяких виборів не буде, якщо ситуація зараз не переломиться. Якщо виявиться, що кров пролилася марно.

Я не закликаю до помсти. Ми вийшли на Майдан не для того. Звичайно, винні у загибелі кількох людей мають бути покарані. Але вся справа у тому, що це стане можливим лише за умови мирного переформатування всієї політичної системи. Підкреслюю - МИРНОГО. Будь-яке кровопускання через спроби силового захвату влади розірве державу навпіл - чи то по Збручу,чи по Дніпру.

Ми маємо вижити разом із країною. Яким чином це можливо? Уникнути крові і водночас не «злити» Майдан? Я бачу лише один шлях. Народу на Майдані і Грушевського - за жодних умов не здавати свої позиції. Опозиціонерам, які мають доступ до «тіла» - змінити формат і тональність перемовин. Я на тих «інтимних» зустрічах не була і достеменно не знаю, про що насправді там йшлося. Я бачу результат. А точніше - його відсутність. Тому що будь-які точкові поступки влади, так звані компроміси, будь-який «косметичний ремонт» - ситуації не змінять. Лише роздратують народ, якому вже уривається терпець (щойно прийнятий закон про амністію - яскрава тому ілюстрація).

Водночас не можна, прикриваючись Майданом, ультимативно вимагати відставки від Януковича, не даючи йому жодних шансів на виживання. Не можна заганяти його в глухий кут, як би того не хотілося. По суті, він і так туди загнаний. Тому і відстрілюється - з переляку за своє життя і майно. Вимога відставки обов’язково має супроводжуватися гарантіями особистої безпеки. І Межигір’ям у довічне користування. Лише так можна уникнути кровопролиття і зберегти цілісність держави. І це не тільки моя особиста думка. Це голос розуму всіх, хто дивиться трохи далі свого носа. Сподіваюсь, обидві сторони його почують.

Олена Голєва,

Голова Волинської обласної організації політичної партії "Європейська партія України"