Ні – брехні!

Не люблю, коли брешуть. Не люблю брехати, навіть коли розумію, що необхідно. Можливо, не люблю просто тому, що маю брак акторських здібностей? Починаю плутатися, збиватися з теми…Не вмію, словом.

Намагаюся зрозуміти: як почувається людина, яка на очевидно-біле говорить «чорне»? Або «сіре». Або «картате». Не вір очам своїм?

Водночас не можу людині в обличчя сказати: «Ти брешеш!», навіть коли це вже очевидно для всіх.

Саме тому дуже поважаю людей, котрі це вміють і саме так чинять. Маю на увазі – не роблять поважне-відсторонене обличчя, мовляв, «давай-давай, патякай, ми ж усе розуміємо», а заявляють просто в очі брехуну: «Це неправда!»

І тут слід розрізняти: одна справа, якщо чоловік повернувся під ранок, затримавшися «на нараді» і насвяткувавшися вдосталь. Ясно, що плестиме аби-що, ні на яку особливу віру не сподіваючися, протидії не очікуючи вже тому, що вступати з ним у суперечку в цей момент – не поважати насамперед себе. Ну і його, звісно, якщо взагалі є за що поважати людину, яка живе поряд і не зважає на тебе.

Сюди ж віднесу й подружку, яка обіцяла потелефонувати, щойно звільниться – а сама пропала на тиждень. Ну, буває, може, дійсно просто закрутилася, не до дзвінків. Телефон зламався. Родичі в гості «шумною юрбою», як цигани по Бессарабії… Всяке буває.

Дуже не хочеться, але доводиться пробачити брехню й приятелю, який, позичивши грошей на різдвяний подарунок дружині, телефонує на Великдень і плете що-небудь. Що йому самому хтось винен, що у брата перепозичить і віддасть, от тільки брат за кордоном і т.п.

Зовсім інша історія – людина публічна. Особливо, якщо йдеться про персону виборну. От стоїть він перед загалом: весь такий гарний, переконливий. Чесний до нудоти! І обіцяє, і аналізує, і кається. І все так усерйоз, по-справжньому. Тому що вибори.

Але ж ось вони пройшли, цього поважного пана Н. обрано. Бог йому суддя, що він там обіцяв перед голосуванням – і що збирався з того виконувати. Насправді, ціна передвиборчим обіцянкам – півгроша, навіть не цілий. В базарний день. А в не базарний – і на те не тягне.

Взагалі я про інше. Смішними і недолугими виглядають, як на нас, періодичні скандали із західними політиками – як виборними, так і чиновними. Ну, справді, мав коханку – і не розлучався. Або писав статтю – скомпілював з кількох джерел, початковий текст і не проглядається. Або взагалі нісенітниця якась: дружина через агенцію нерухомості щось там таке придбала не зовсім прозоро. Ну просто як діти!

Що ж тепер, у відставку через це?

Направду – не через це. Направду – через брехню. І логіка дуже проста: не можна довіряти людині, яка вже зрадила довіру. Не важливо, дружини і дітей, чи бізнес-партнера, чи податкового інспектора. Чи навіть дорожнього.

Не може залежати фінансовий стан країни, чи міжнародний імідж, чи державна безпека від того, хто не щирий апріорі. Від того, хто не може визнати біле – білим, просто тому, що не хоче. Тому що це – не йому належне біле, а його власне – не таким вже й білим на тому тлі виглядає.

Який вихід? Відбілювати своє – важко. Нудно, довго, дорого. І не хочеться – бо ж одразу ОТАКЕ-Е-ЕННІ плями повилазять.

Тому: кажемо на біле – «чорне» і відстоюємо до останнього. Навіть якщо доводиться стріляти і є жертви.