Епоха змін

Епоха перемін

Коли умер кривавий Торквемада
Коли умер кривавий Торквемада,
Пішли по всій Іспанії ченці,
Зодягнені в лахміття, як старці,
Підступні пастухи людського стада.

О, як боялися святі отці,
Чи не схитнеться їх могутня влада!
Душа єретика тій смерті рада —
Чи ж не майне десь усміх на лиці?

Вони самі усім розповідали,
Що інквізитора уже нема.
А люди, слухаючи їх, ридали...

Не усміхались навіть крадькома;
Напевно, дуже добре пам'ятали,
Що здох тиран, але стоїть тюрма!

Я народилася в епоху ситого застою. Моя свідомість почала формування у т.зв. перебудову. Я пам’ятаю черги у продуктових магазинах. Пам’ятаю порожні полиці в дитячих магазинах. Знаю все про дефіцити. І ще знаю про те, що мого батька, у якого тоді щойно народилася маленька донька – моя сестра, як у сина «засуджених ворогів народу», пізніше реабілітованих, в ті часи були проблеми із КДБ, куди його викликали і «по-доброму» пропонували співробітництво. Пропонували стати сексотом. Він відмовлявся, а мама з бабою складали валізи до Сибіру, добре, там залишилися родичі. Та тоді закрутилося, завертілося. І ми опинилися у непевному, хисткому 90-у. Попереду в нас було відстоювання церков, розклеювання листівок і надія. Я в деталях пам’ятаю 28 червня 1996 року, знаю, де була, як святкувала прийняття основного документу. Як ретельно потім його вивчала. Події ж 9-илітньої давності, помаранчева революція у мене перед очима стоять так же чітко, ніби були учора.
Усі ці роки я старанно вчилася, потім учила. Ліпила, як уміла, своє, просте міщанське життя. Щоб було, де жити, чим годувати дітей, збирала бібліотеку, купила собі справжнісінькі капці і халат, щоб уже спокійно собі жити, працювати, сплачувати податки. Це хотілося робити у мирній, нехай не надто процвітаючій, трохи корумпованій, але власній, більш-менш демократичній Україні. Тій, яку ще розбудовувати і розбудовувати, але своїй. У нас був шанс. Ми б усе подолали.
І от дожилися. Дожилися до дивного. Замість пожинання плодів багаторічної надії, праці ми отримуємо поліцейський режим, яким керують бандити, ті, хто не поважає людські права, власність, навіть життя. Ми живемо в країні, небезпечній і ворожій до громадянина. Безкарні мажори, отупіла міліція, куплене правосуддя. Ти, навіть мертвий, винен уже тому, що не належиш до бандитської шобли. Усе глибше нас заганяють у резервації для бидла. Мовчи, сиди, не рипайся, не слухай, не дивися, жери полову – тоді, може, житимеш, якщо не потрапиш під кулю якого підпанка, який вирішив побавитися у бога.



Замість того, щоб виховувати діток, ліпити вареники і плести шалики своїй сім’ї, я, українська жінка, мушу тепер боротися. Жахливе розуміння, що або я, або мене разом з моїми дітьми зжере ця ненаситна олігархічна влада, не залишає мені вибору. Мої мирні протести не мають сенсу. Їх не чують. І ні Америка, ні Європа не скаже ні слова на захист ні мене, ні моєї сім’ї.

Так, як не сказала, коли у 33-у гинули мільйони українців, як не сказала, коли у 40-50-х Волинь і Галичину потопили у крові і сльозах загони НКВД. Брати у нас нічого. Нами можна тільки торгувати. Колись нас просто продали пактом Рібентропа-Молотова, як продавали сотні разів до того, як продавали після того. Нам немає на кого надіятися.

І протест цей виходить уже за межі громадського. Нам не просто насаджують тайожний союз замість цивілізації, у нас не просто вже не питають, проводячи одні за одними антиукраїнські реформи, нас ставлять перед фактом, сміючись в очі законності і правопорядку, проводячи ті реформи в життя в абсолютно незаконний спосіб.. Влада уже залізла нам у спідню білизну. Як бидлу. Ти не можеш підняти очі на маєток, куплений за твої гроші, ти не можеш про цей маєток обуритися. Думаю, не за горами той час, коли Іран здасться нам зразком демократії. Без інтернету, без свободи слова, без прав людини.

Я не хочу їхати геть. Я українка, люблю Україну, бачу своє майбутнє тут. Але. Чи буде тут майбутнє? Чи є я і мені подібні у планах на це майбутнє тих, кого я не обирала, та визнала, бо шаную закон, той, що для інших – як дишло?
Стільки питань. Які ніхто не почує.

А я собі ще згадую. Коли у 90-у наша класний керівник попросила нас на позакласне читання знайти вірш Івана Франка «Не пора», ми обійшли всі бібліотеки, перерили всі домашні склади, щоб дізнатися, що таке цензура. Пізніше цей вірш ми собі переписували у зошити, бо тоді він існував лише у вигляді самвидаву-передруку. Тоді і стіни мали вуха.

І, переписуючи цей вірш, ми всі відчували поколювання адреналіну в кінчиках пальців, бо наражалися на небезпеку.
Як оце зараз кожен, хто не згоден, наражається на небезпеку. І без варіантів. Або ми. Або нас.

Не пора
Не пора, не пора, не пора
Москалеві й ляхові служить!
Довершилась України кривда стара,
Нам пора для України жить.
Не пора, не пора, не пора
За невігласів лить свою кров
І любити царя, що наш люд обдира, —
Для України наша любов.
Не пора, не пора, не пора
В рідну хату вносити роздор!
Хай пропаде незгоди проклята мара!
Під Украйни єднаймось прапор!
Бо пора ця великая єсть:
У завзятій, важкій боротьбі
Ми поляжем, щоб волю, і щастя, і честь,
Рідний краю, здобути тобі!
1880
Іван Франко

Юля Смаль