Бажаю в Новому році!..

Люблю новоріччя! Свято за святом! Дітям – суцільна радість: подарунки від батьків, бабці-діда, хресних, родичів ближчих і дальших (це кому пощастить). Новорічний ранок у школі чи садочку, у мами або тата (або й обох) на роботі, а ще ж є ПУМ, а ще ж до театру можна піти, та й цирк приїхав. Краса!

Всі вітають, дарують, бажають…Стоп! От із цим – заминочка. Ви коли-небудь задумувалися над тим, чого побажати дитинці? Своїй ачи сусідській – байдуже? Спочатку, традиційно – здоров’я. Ми бажаємо його собі та іншим автоматично, не задумуючися – хай так і буде. Якщо не задумуємося – значить, серйозних проблем із цим не маємо. А це вже чи не половина щастя!

Далі – успіхів. Ну, тут усе зрозуміло. Кожен хоче чогось у житті досягнути. Навчитися малювати зайчика, чи рахувати (можна – гроші і бажано – багато), хтось – високої посади, визнання таланту чи здійснення давньої мрії про подорож до Тадж-Махалу. Для когось важливо бути першим на п’єдесталі, для іншого – щодня відчувати себе незамінним. Для когось успіх трансформується у можливість щодня радувати себе або близьких. Ще для одних – у маленький крок на шляху боротьби з важкою хворобою.

Головне – аби людина сама визнавала своє досягнення за успіх. Успіх у першокласника і актора-коміка – явища принципово різні, хоча й тут всяке буває. Коротше кажучи: успіхів Вам! Хороших і різних!

Так що там з дітками? Що ще бажаємо? Правильно: щоб були слухняні! І самі собі радіємо: хороша дитина – слухняна дитина! Це навіть Миколай знає і дарунки, відповідно, різні приносить. Ще й питає часом: «А чи ти був слухняним цього року?»

Правильна відповідь, звичайно, найочевидніша. Звичайно, був, ну, майже весь час. То ти мені подарунка дай, а вже надалі я зовсім-зовсім слухняним буду! Чесно-чесно! Не лякає?

Згадайте своє дитинство – чи завжди Ви особисто після таких обіцянок ставали аж такими слухняними? А якщо ставали – то як надовго Вас вистачало? Чи з великим задоволенням виконували все, що від Вас вимагалося?

Вже передчуваю обурені дорослі голоси: при чому тут задоволення? Мама сказала – і так має бути! Знаєте, не погодитися важко. Особливо коли дитина маленька, а центр управління, так би мовити, єдиний. Мама покликала їсти – тато на півдорозі завернув мити руки. Все просто, логічно, зрозуміло.

Але ж дитина росте. Коло її спілкування вже не обмежується родиною. Виникають нові персонажі, які теж претендують на роль керівника. Спочатку – вихователі в садочку, згодом – шкільні вчителі. З ними, здається, теж більш-менш все зрозуміло: вони несуть відповідальність за Вашу дитину, відтак їх теж потрібно слухатися. В дитині вже свідомо формується установка: дорослий – більше знає – керує – слухаюся.

Але ж є ще сусіди, мамині подруги, далекі родичі і просто знайомі. Як бути з ними? З одного боку, теж дорослі, з іншого – для Вашої дитини, за великим рахунком, – люди чужі. Ніякої відповідальності (в загальному випадку) за неї не беруть, але на участь у вихованні – в тому числі на слухняність – претендують. Як із ними? Повинен Ваш син слухатися тьотю Катю з першого під’їзду просто тому, що вона старша, і їй заманулося покерувати хоч ким-небудь? Чи має право ввічливо (підкреслюю!) відмовитися?

А якщо йдеться про абсолютно незнайомих? Тут нібито все ясно. Нас усіх у дитинстві вчили не розмовляти з чужими, нічого не брати від незнайомців, нікуди з такими не ходити.

Тоді чому так багато дітей стають жертвами якщо не явних злочинів, то принаймні сумнівних авантюр? Чому діти зникають? Чому попадають у погані компанії?

Чи не тому, що часто не можуть відмовити старшому, дорослішому? А не можуть – чи не тому, що не вміють?

А от з умінням якраз не все так просто. Пам’ятаєте анекдот про гру на скрипці з сакраментальним «не знаю, ніколи не пробував»? Так і тут. Ніколи не взнаєш, допоки не спробуєш.
Тож, можливо, варто змиритися, що іноді ваше чадо не буде вже аж таким слухняним до Вас чи до любої бабусі? Може, іноді Ви б дозволили йому висловити власне невдоволення обраною Вами або хресною найгарнішою сорочкою? Обрати самому – і самому в ній потім ходити?

У слухняності є, звичайно, й протилежна сторона – вседозволеність. Так от я не агітую за неї. У кожної людини, маленької – особливо, повинні бути авторитети, якісь еталони поведінки, певні рамки. Так, для кожного – свої. І батьки тільки наберуть ваги в дитячих очах, якщо дозволять своїм малюкам рости, розвиватися, дорослішати – і мати право на вираження свого «Я».

І дадуть змогу бути самостійними, розважливими,відповідальними. Навчать вчасно говорити «Ні» - навіть якщо це «ні» інколи звучатиме і їм у відповідь.

І будуть бажати бути слухняними. Не взагалі. А для користі дитини, сім’ї.

А «слухняність взагалі» - дуже хороша риса. Для тоталітарної секти. Для авторитарної держави. Для буцегарні, мабуть. Для того, що не має нічого спільного зі свободою. Розумом. Повагою.

Зі святом Вас!