Як час біжить!..

Як час біжить!..Ще одного року як і не було.

А колись, пам’ятаю, час тягнувся, як цукерка-іриска. І коли першого вересня ідеш до школи, то прийдешній Новий рік – не те що за горами, а десь взагалі поза вимірами. До нього – ціла осінь (подумати тільки – аж три місяці!) та ще й грудень на додачу. Це аж дві чверті – майже половина навчального року (всі ж бо знають, що третя – найдовша) . Це ж іще дожити треба!

Цікаво, моїм батькам тоді і мені зараз час однаково-плинним видається? Тобто відчуття часу – це від особисто мого віку чи від зовнішніх обставин? Може, також і суспільне життя, і погода, і політика впливають?

Колись, пам’ятаю, в минулому столітті ми з подружками вираховували, по скільки нам у 2000 році буде. Матінко рідна! Тоді вік «28» видавався глибочезною старістю. А батькам моїм у 2000 – страшно навіть вимовляти було – по 50 виповниться. А це, між іншим, віха: 100 років на двох. Добре, хоч порівну. Це якось глибину трагедії згладжувало, чи що.

Ще одна цифра з дитинства: 29. От чомусь не запам’яталися мені родинні ювілеї так, як закарбувалося якраз цих 29 років. Спочатку – татові. За пару місяців – і мамі. Здавалися батьки тоді такими недосяжними. Поважними, все знаючими. Розумними, авторитетними, без вагань.

Потім кілька років якось собі пройшло і от – на тобі! Ті самі 29 виповнилося татовій сестрі. Ось це вже була справжня катастрофа! Адже вона молодша за тата! На цілих п’ять років молодша – а от вже і їй 29. Жах!

Тоді це здавалося кінцевою точкою життя. Приблизно так: прийде рік 2000, наступного мені виповниться 29 – і все! Старість. Життя скінчено.

А нещодавно натрапила в газеті на оголошення в рубриці знайомств. Було воно там одне-єдине, тому звернула увагу і я, і хтось із дітей – до мене. Зміст (приблизно): вдова, 63 роки, шукає чоловіка, що б розділив її самотність. І ось це «63» було жирно підкреслено підлітковою рукою.

Виявляється, життя буває і після 29! Мало того, буває і після 40! І буває різне: нудне – або захопливе, здорове – або не дуже. Так само, як різне воно і в 16, і 25. Тут вже багато залежить від самої людини: від її ставлення до самої себе, до оточуючих, до самого життя. Думки, як кажуть, матеріальні.

А час – він невблаганний. І як би ми не бажали пришвидшити або сповільнити, він тектиме так, як сам вважатиме за потрібне. А ми просто плистимемо за течією. І ніхто не знає, скільки залишилося.