Майдан повертає забуті імена і благословляє

Візит на Майдан в останні вихідні грудня 2013-го вразив мене великим душевним спокоєм його мешканців. Те, що вдалося побачити, вже не вписується в загальноприйняте поняття «Майдан». Це – така собі окрема держава в державі, «Республіка Людської Гідності» – із власною самоорганізацією, інституціями, правилами співжиття. Це те, що швидше підпадало би під назву «новітня українська Січ».

Коли розтанув перший сніг, барикади на Євромайдані 2013-го стали ще міцніші, укріпленіші. Та ще більш помітно, як зміцнів і укріпився дух євромайданівців. За ці декілька тижнів українці таки змінилися. Ті, хто раніше себе обмежував, зрозуміли, що можна жити по-іншому. Що ступінь їхньої внутрішньої свободи залежить насамперед від них самих…

Cуботнього 28 грудня всі з нетерпінням очікували приїзду відомого «холодноярівця» Романа Коваля. Він презентував Євромайдану свій новий фільм «Стеком і шаблею». Його показ для багатьох і став кульмінацією дня. Принаймні, для нас із моїм побратимом Миколою Собуцьким – однозначно. Бо фільм – про Великого Українця Михайла Гаврилка. Він був великим Митцем-скульптором, творцем Шевченкіани. І став великим Воїном, коли довелось боротися за Українську державу. Залишив удома дружину з новонародженою Надійкою – й поринув у вир боротьби, бо «не може козак сидіти вдома, коли виборюється доля твоєї держави». Та був живцем (!) спалений у топці паровоза від рук більшовицьких загарбників. Для порівняння: «легендарний» (за версією совєцької пропаганди) червоний Лазо згорів уже мертвим…

Та перед цим Гаврилко встиг чимало зробити для українців, у тому числі й для волинян. Нам, волинянам, про це не розповідали, але на початку минулого століття наші землі пережили ще одне відродження після російської окупації. Сталося це в роки І Світової війни, коли Українські січові стрільці у складі австро-російського війська звільнили Волинь від царсько-російського гніту. Михайла Гаврилка тоді призначили військовим комісаром Луцького, а згодом Ковельського та Володимир-Волинського комісаріатів. І він за короткий час, протягом 1915-1916 років, зумів відкрити в нас близько 150 українських шкіл!!!

Згадку про таких людей совєцька пропаганда витирала як з людської пам’яті, так і з музейних експозицій. І ми з Миколою Собуцьким вирішили, що в Луцьку, Ковелі та Володимирі-Волинському обов’язково мають з’явитися вулиці імені Михайла Гаврилка. Гадаємо,з цим погодиться кожен, хто хоча б один раз перегляне фільм Романа Коваля «Стеком і шаблею». Ми поклопоталися, щоби він невдовзі з’явився в нас, на Волині. Посприяти в реалізації цього задуму зголосився наш побратим, народний депутат України Валерій Черняков. Волею долі йому судилося багато років спілкуватися з патріотичним середовищем на Полтавщині, звідкіля родом Михайло Гаврилко.

Ще запам’яталися суботнього вечора відвідини майданівської каплички, розташованої поблизу Статуї Свободи, де ми з Миколою Собуцьким побували на вечірньому богослужінні. Навіть вголос читали тут псалми. Священик запропонував присутнім стати в коло і читати із Псалтиря книгу по черзі, таким чином витворюючи спільну молитву.

Потім була ночівля в Палаці Свободи, на одному з поверхів якого дислокується Перша Волинська сотня. Умови – наближені до казармених, ночівля – на підлозі, вселеній пінопластовими подушками та каріматами. Трохи в тисняві, але по особливому відчувається дружнє плече побратима. Побував і в нічному караулі – довелось патрулювати територію польової кухні. Надійшла інформація про можливі провокації, зокрема спроби підсипати на майданівські кухні якусь заразу…

Недільного ранку 29 грудня трапилася щаслива нагода побувати у Свято- Володимирському Патріаршому соборі міста Києва. Відвідати вранішнє богослужіння нас із сотником Волинської сотні Олегом Боруцьким запросив Горохівський декан УПЦ Київського патріархату, протоієрей Андрій Сидор. Того ранку отець прибув сюди, аби розділити урочисту мить висвяти у сан диякона свого старшого сина Івана. Ми з Миколою Собуцьким були свідками цієї урочистої події. Дияконську хіротонію звершив Патріарх Київський і всієї України Філарет.

Про нашого земляка, молодого священика Івана Сидора хотів би розповісти трохи детальніше. Іван закінчує аспірантуру при Київській православній богословській академії. Водночас він – прес-секретар при Михайлівському золотоверхому монастирі, відповідальний за монастирський веб-сайт.

Уночі 11 грудня 2013 року, коли спецпризначенці з «Беркуту» вчинили другу спробу силового розгону Євромайдану в Києві, Іван Сидор прокинувся він від тривожного дзвінка на мобільний телефон. Дзвінки повторювались – і в кожному були сигнали про біду, що насувається на столичний Майдан. Взявши благословення у намісника монастиря, Іван Сидор разом із однокурсником Андрієм Григорашем піднялися на дзвіницю і стали бити в монастирські дзвони. Тривожний набат звучав із 1-ї до 5-ї ранку. Як кажуть настоятелі монастиря, так довго набат із дзвіниці цього золотоверхого монастиря звучав хіба 7 грудня 1240 року, коли на Київ насувалася орда хана Батия…

За тих декілька тривожних годин хлопці до мозолів, до крові постирали долоні. Проте набат підняв на ноги багатьох свідомих киян, які масово ринули на центральний майдан столиці і заполонили його своїми тілами, не давши злочинцям у владі «зачистити» мирних протестувальників. Очевидці розповідають, що той монастирський набат вселив тоді віру в захисників Майдану та остудив псячий порив «беркутят»…

І останнє, про що не можу не написати. Знаючи, що цієї неділі богослужіння у Володимирському соборі відправлятиме сам Святійший Патріарх, ми з Миколою Собуцьким готувалися до причастя. І за Божественною літургією таки прийняли його – з рук Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. Ніколи в житті не думав, що колись доля подарує мені таку благодать. І от Майдан 2013-го року таки здарував таку нагоду.

Завтра вирушаю на столичний Майдан знову. Зустрічати Новий рік на Майдані – такий шанс випадає далеко не кожному поколінню і навіть не кожній нації. А ми це робимо, бо ми зростаєм у найдостойнішу націю – і хай нам заздрить цілий світ!