Про Банкову, хлопців у формі й мої сльози

Київ завжди був для мене трішки чужим. Трішки чужим і навіть ворожим. Щоразу, коли я потрапляла до столиці, здавалося, що мені тут не раді. Що я можу бути тут лиш гостею. До якої гарно ставляться, але не забувають нагадувати, що ти, дівчинко, тут тільки гостя.

Та я й не вимагала від Києва більшого. Приймала його таким, яким він мені видавався. Величним, але непривітним.

Рівно тиждень тому все змінилося. Я побачила Київ зовсім іншим, відчула його душу. Нехай це вкрай пафосно прозвучить, але я полюбила Київ завдяки Євромайдану і (не повірите!) завдяки хлопцям у формі.

***

Київ зустрів мене не так, як завше. Уже й не ніч, але ще наче й не ранок. На вокзалі чомусь мало люду. І таксисти якісь не такі нахабні, і прибиральниця в туалеті не бубонить прокльонів під ніс. І у метро люди якісь не такі метушливі. Словом, просто таки відчуваєш, що з Києвом щось не те.

Слава Україні! Героям слава! З іншого боку ескалатора лунає зірваний чоловічий голос. Нарешті. Свої. Перевіряю, чи не загубила жовто-синю стрічку. Все на місці – міцно прив’язана до наплічника. Бо як же на Майдан без символіки? А раптом не пустять?

Дивне хвилювання. Наче поспішаєш на перше побачення. Станція метро «Хрещатик». Серце стукає сильніше. Ах, вже скоро я побачу все це на власні очі.

Зустрічає один хороший хлопець, який вже провів тут не один день, який будував барикади і протистояв силовикам. Обіймаємося. О-о-о, цей запах диму, в ньому щось особливе! Показує мені ще зовсім сонний Майдан, вражаюче міцні барикади, наметове містечко, революційну йолку і навіть поваленого вождя без голови.

На сцені – захрипла Руслана оголошує виступ десантників. Підходимо ближче. Кремезні дядьки у беретах співають гімн ВДВ і ледь не плачуть. «Я хочу, чтоб наша жизнь продолжалась по суровым, по десантным законам». І після цього лунає гучне і таке щире «Слава Україні!».

Світає. Йдемо на екскурсію до КМДА. Пускають не всіх. Порядок, самоорганізація на вищому рівні. В середині – сонне царство. Хтось дивиться новини, хтось дрімає. Дівчинка з медпункту робить масаж хлопчині, інша пані в білому халаті пояснює старшому мужчині, як приймати якісь там пігулки. Хтось уже прокинувся, а хтось щойно прийшов й шукає місце, де б примоститися й перепочити. Охорона працює відмінно, пильно придивляються до всіх. Хтозна, може, провокатор прийде білим і пухнастим?

Пішли до Будинку профспілок. Там – те ж саме. Але тут вже, наче у вулику. Кипить робота на кухні. Без дозволу туди не втрапити. В коридорах сплять втомлені майданівці. Все чітко: кожен регіон має своє місце.

Йдемо у Жовтневий палац шукати волиняк. Як на зло, майже всі розійшлися. Килимки, ковдри. Нічого не бракує. Одягу, наче на секонд-хенді. Вирішили й самі відпочити. Мій провідник цілу ніч не спав. Постелилися і заснули. Солодкий сон у революційних умовах. «Мам, все добре. Я тут вирішила поспати. Не переживай. Тут все яскравіше, ніж по телевізору».

Прийшли наші. Розпитую у них, як вони, чому приїхали. Всі натхненні, хоч і втомлені. Чолов’яга років сорока із далекого волинського села дає мені дві шоколадні цукерки і зізнається, що в Києві він вперше за все життя. Дякує, що «приїхала написати правду». Розповідає, що вже п’ять років спілкується по телефону з киянкою і ось за годинку нарешті вперше в житті її побачить. Не очікувала такої відвертості.

Лишаю свого сплячого провідника, нехай відпочиває. І з упевненістю йду на розвідку. Все-таки, коли ти сам, то все навколо сприймаєш інакше.

Дивно, але виявилося, що я знаю Київ. Раніше мені завжди здавалося, що тут можна заблукати. Тепер же я вешталася центром столиці, наче у себе вдома. Роздивлялася людей. Це найцікавіше. Всі такі різні. Ось тобі бабуся із Буковини у строкатій хустці, ось жінка із Закарпаття тримає ікону, а ось і чоловіки із Херсону гріються, охороняючи барикади, а ось і народний депутат-спортсмен у дорогому революційному взутті. О-о-о, знайомі хлопці з Луцька у помаранчевих касках. Йдуть спати, бо ж треба на ніч повернутися й охороняти Майдан.

Гуляю, фотографую, думаю і тішуся. Я й не сумнівалася у щирості людей, які приїхали на Майдан до Києва. Але радію, що мене відпустили з роботи й дали можливість відчути себе частинкою історії. Міркуючи про це, ловлю себе не думці: які ж усе-таки вони сильні, усі ці люди. Ті, хто тут ночують, ті, хто готують їсти й прибирають, ті, хто приносять їжу й жертвують власні гроші.

А ось і вулиці Інститутська. Стільки разів чула цю назву, але не до кінця розуміла, де вона. Вивчаю Київ. Столиця рясніє антивладними наліпками і гаслами, які в запалі майданівці писали, де заманеться. Не дуже схвалюю, але розумію: революційна необхідність.

На моєму шляху вперше трапилися силовики – кремезні чоловіки у формі. Автобуси, якими перекрита Інститутська. Ще здалеку фотографую. Обережно так, слідкуючи за їхньою реакцією. Та вони звикли. Наче й не зважають, хоч мене помічають. Придивляюся – спецпідрозділ «Тигр». Ну, що ж, добре, що не «Беркут». Йду далі.

О, а це ж поворот на Банкову. А там, в глибині, стоїть живий кордон із силовиків. Цікаво, як вони? Про що думають, як налаштовані, чи давно там стоять, чи не голодні? Чи вистачить мені духу про все це у них запитати? Та чи захочуть вони говорити? Поки я наважувалася до них підійти, ноги самі мене туди завели. Нікого нема, тільки я і вони. Я і два десятки хлопців у повній амуніції зі щитами й дубинками. У касках і жилетах, з нарукавниками і наколінниками. Бійці.

Підходжу з усмішкою. Зовсім не страшно. Майже усі юні обличчя. Та це ж внутрішні війська, солдати-строковики. Вітаюся, розповідаю хто я, звідки. І одразу намагаюся пояснити, чому прийшла. Трохи ніяково, але продовжую говорити. Хлопці мовчать. Що ж, наказ є наказ.

«Може, я здаюся дивною або схожа на дурепу, але повірте: я до вас щиро, із добром. Я не зловтішатися прийшла. Мені вас так шкода. Ви тут, бідолашки, мерзнете, а там, на Майдані, так затишно, є де зігрітися і годують гарно. Як ви тут? Ну, скажіть, хоч слово…»

Хлопці мовчать. Але їхні очі… У них неприхована радість, їм приємно. Я це відчуваю. Причому це відчуття настільки сильне, що я вмить усвідомлюю: я їм потрібна.

Продовжую свій монолог. Лагідним голосом (аж самій солодко) розповідаю, що приїхала на Майдан вперше, про свої враження від уже побаченого.

«Хочу вам підняти настрій. Ви ж тут втомлені, стоїте на одному місці. Вам же тут нудно. Та ще й холодно як! Хлоооопці, усміхайтеся! Ну, що ж ви такі всі суворі? Я ж бачу, у вас очі усміхнені…»

Лід тане. Дехто вже не може стримуватися і нарешті усміхається. Добре, що начальство не бачить. Хоч і те начальство не проти жіночої уваги. Атож! І ті усмішки такі гарні, такі щирі... Відчуваю, що в мене в очах – сльози. Я розчулила їх, а вони – мене. Намагаюся себе стримувати, витираю сльози, продовжую розмову.

«Хороші ви, хлопці, хороші. Я бачу. Я відчуваю. І що ж ви всі тут, як на зло, такі симпатичні, холєра! Ну, такі вже парубки… Ну, хочете я заспіваю вам? Як ще вас розвеселити? Але якщо я заспіваю, то ви точно будете реготати…»

Все. Моя взяла. Лише кільком вдалося стриматися і не засміятися. Решта вже не видавали себе сталевими робокопами. Всі були усміхнені, дивилися на мене і слухали. В очах чітко читалося – «не йди».

Мені стало так тепло, наче на дворі й не зима зовсім. Мені стало так легко, наче й не було нічної подорожі з Луцька до Києва. Мені стало так солодко, ніби здійснилася якась моя мрія.

Я ще побула біля них трохи. Стала говорити про те, що Яник знущається з нас усіх, сидить там, дивиться на нас зверху і сміється собі. Переконувала їх, що в разі чого, вони мусять пригадати свої присяги і не захищати цю владу, яка їх же використовує. Вони мені підморгували і схвально кивали. Так, аби це не було помітно начальству, яке знаходилося десь поблизу. Коли я дивилася в ці очі, які розуміли мене, коли дивилася на цих сильних, хоч і зовсім молодих хлопців, які розділяли мої думки, мені ставало все важче про це говорити. Я попрощалася, подякувала їм за усмішки і пішла, лишивши величезний повітряний поцілунок у формі серця. Я розвернулася, і покотилися сльози. Я йшла і плакала. Зупинялася, обтирала солону воду з обличчя і йшла далі. Не чекала таких відчуттів. Не чекала, що мене так торкнуть мовчазні хлопці у формі, які змогли пояснити все без слів…

Знову пішла на Майдан, зустрілася з купою друзів і знайомих. Знову придивлялася до різношерстої публіки, але не могла викинути з голови хлопців у формі. Пішла до них знову, натрапила вже на інших, стала знайомитися, випитувати хто і звідки. Дехто навіть пошепки зізнавався, дехто просто підморгував, коли мені вдавалося вгадати звідки він. Якою була радість хлопчини з Луцька, коли ми з ним зійшлися поглядами…

Власне так і минув увесь день і вечір. Мої зустрічі з друзями, які тусувалися на Майдані, чергувалися з відвідинами хлопців у формі. То на Банковій, то на Інститутській, то на Лютеранській. Мене вже впізнавали, не соромилися говорити і навіть просили не йти, а ще побути з ними й розповісти щось про себе, або як там, на Майдані.

Хлопці з внутрішніх військ і самі ділилися зі мною думками про Майдан, деякі переконували, що їхні знайомі поїхали туди за гроші. Розповідали мені про свою амуніцію, про те, як хочуть додому, про те, як важко нерухомо стояти на місці. Про те, що більшість з тих, хто до них підходить, ображає й звинувачує. Про те, як їм образливо, коли їх називають беркутами. Про те, як неприємно, коли чимало людей фотографуються на їхньому фоні, наче у зоопарку. Але зізнавалися, що увага дівчат дуже приємна. Дехто навіть не соромився залицятися і сміливо пропонував заміж. А я у відповідь пропонувала декого поцілувати у щічку. Пам’ятаю хлопця із Полтави, який вже був готовий дозволити себе поцілувати, але так і не відважився через строгого командира при погонах поряд.

Вже надвечір, коли я балакала із солдатами на Лютеранській (на моє щастя, у них не було команди мовчати), до нас підійшов такий цікавий сивочолий німецький журналіст і став розпитувати, про що я спілкуюся із силовиками. Його радості не було меж, коли я пояснила, що намагаюся подружитися із хлопцями у формі і силою добра й любові завоювати Майдану союзників по ту сторону барикад. Фотографував нас, розпитував і обіцяв написати про це у німецькій газеті. Подякував за прихильність українською шоколадкою «Roshen» (!), яку мені, на жаль, так і не вдалося віддати хлопцям, хоч їм і хотілося.

Того дня мені пощастило зустріти силу-силенну хлопців у формі, яких я сміливо можу назвати нашими захисниками. Мені вдалося підняти їм настрій і почути від них те, чого я б ніколи не прочитала в інтернеті, а якби й прочитала, то ніколи б не повірила. Я познайомилася з київськими міліціонерами, із солдатами з різних куточків України, переважно зі Сходу і Півдня. Я говорила з ними українською, запрошувала їх до Луцька, а вони із захватом відгукувалися про Західну Україну. Врешті-решт я розвіяла свій власний стереотип, позбулася нелюбові до чоловіків у формі.

Може, я б не писала цих слів, якби не хлопець з Мелітополя, який остаточно розтопив мій лід. Якби не його усмішка, добрі чорні очі, мудрі думки і наша, мабуть, двогодинна розмова.

***

Насправді все не так гарно в українській армії, але мені чомусь щастить на хороших людей…

Дякую, Києве. Дякую, Україно… Це було неймовірно…

А Майдан… Майдан вистоїть…

P.S. І трохи фото...