ХАМ

Учора на сесії Нововолинської міськради дуже довго й емоційно обговорювали присвоєння звання "Почесний громадянин міста" уже покійним Миколі Меркулову та Михайлові Лейкіну.

Фронтовик Меркулов успішно керував "Оснасткою" і доклався до будівництва 5-го, 6-го, 15-го мікрорайонів.
Лейкін понад 30 років розбудовував нововолинську освіту. Всі садочки, всі школи фактично постали при ньому. Закривалися - вже після нього.

Обидва - непересічні постаті, творці історії міста. Один - росіянин, інший - єврей. Обидва залишили по собі в Нововолинську добрий слід і вагомий доробок. Як не крути.

А крутити, перекручувати, пересмикувати охочі знайшлися. І серед громадських активістів, і серед депутатів. Промови виголошували, як на мітингу! Пригадали обом усі гріхи й усі рядки їхніх радянських біографій. Зрештою, Лейкіну сяк-так присвоїли "почесного громадянина", хоч воно йому на тому світі геть не потрібно. А Меркулову - не присвоїли.

Але ж і йому до цього вже байдуже. До всіх тих пристрастей, політиканства, публічних доносів, "викриттів" і зведення дрібних порахунків із мертвими.

Дебати тривали в тісному й задушливому сесійному - ні, не залі - кабінеті. Сесійний зал на першому поверсі міськради стоїть пусткою. А 40 депутатів і купа запрошених мусять кілька годин поспіль дихати вуглекислим газом і пробиратися між стільців у проходах. Бо у такому КАМЕРНОМУ режимі батькам міста диригувати народними обранцями зручніше...
Моральна атмосфера під час затяжних дебатів теж була задушливою і гнітючою.

Від учора в Нововолинську є 12 почесних громадян (разом зі Лейкіним).

З-поміж них - жодної громадянки, самі чоловіки. Невже жіноцтво за понад 60 років становлення міста нічим не відзначилось?

Колись я настійливо пропонувала міському голові обговорити дві дуже гідні кандидатури на "почесну громадянку". У відповідь почула "залізний" аргумент: "Та на тій дошці вже скоро місця забракне..."

Ішлося про довжелезну металеву конструкцію, що бовваніє навпроти магазину сантехніки з промовистою назвою "Лідер". І сусідить із кафе, яке зі скромного "Морозива" перетворилось на архітектурного монстра.

На тій конструкції є великий портрет мера (аякже), парадні картинки міста і перелік почесних громадян. Досить короткий.

Присвоєння почесного статусу - це суто ритуальне дійство. І потрібне воно не будівничим нашого міста й не їхнім родичам, а нам із вами. Вважаю, що 12 прізвищ за 6 десятиліть - це куцо й ницо.

Та це ще півбіди. Біда - той рівень хамства, який привелося спостерігати на сесії.

Стоїть у задушливому кабінеті поважний сивий чоловік, представник ветеранської організації. Розповідає про Меркулова. Хвилюється, бо коли він іще отак виступить? Говорить трохи пафосно, але щиро. Депутати від "Свободи" не приховують роздратування:

-Та що він меле? Та скажіть йому, щоб він оце припинив усе... Тіхо! Тіхо!
Це репліки головного міського "свободівця", керівника фракції.

Йому дуже не до вподоби радянська біографія Меркулова. І він вважає себе повноважним судити чиюсь долю. Чіпляти ярлики на того, хто вже нічого не відповість. Вважає нормальним обривати брутально ветерана.

Політиканські порахунки з небіжчиком-комуністом для цього пана важливіші за реальний внесок Миколи Меркулова в розвиток Нововолинська. І патріотизм він вимірює, схоже, не кількістю добрих справ задля краян, а кількістю гучних фраз і наявністю вишиванки.

Що тут скажеш. Агресивне хамство й невдячність - це діагноз. Воно заразливе, ось у чім біда. І в жодній аптеці ліків від цієї зарази не знайти...