«Самогубство» на Бесарабці
“Пошлем душу аж до Бога,
Його розпитати:
Чи довго ще на світі
Катам панувати?”
(Т. Г. Шевченко)
8-го грудня 2013 року біля 18-ї години група мітингуючих з допомогою тросів звалили пам’ятник Леніну на бульварі Тараса Шевченка в столиці України в м. Києві. Пам’ятник впав за 7 секунд. Під гумористичні гасла мітингуючих статую розбивали молотками і розбирали на сувеніри. Неподалік стояла міліція і «Беркут», проте жодних дій по захисту комуністичного ідола не проявляли, а лише спостерігали. Однак уже через деякий час почали розслідування по статті 294 Кримінального кодексу України – організація масових безпорядків.
* * *
Відома українська співачка Руслана призвала, щоб всі діяли цивілізовано. «Ми не хочемо, щоб Творча Революція перетворилася в погроми»,- сказала вона.
Іншої думки дотримуються іноземні діячі. Так, голова міністерства іноземних справ Польщі Радослав Сікорський написав на своїй сторінці в Твіттері: «Я в шоці, в шоці, в шоці». А його колега з Литви Лінас Лінкявічюс так прокоментував цю одіозну подію: «Важно, чтобы с пам’ятником Ленину в Киеве ушли все советские реликты в головах людей в Украине. Как в Вильнюсе однажды».
Голова Всеукраїнського об’єднання «Свобода» Олег Тягнибок іронічно, зате влучно сказав, що яке «бездумне було самогубство»…
Відомий журналіст і політолог, головний редактор сайту «Історична правда» (м.Київ) Вахтанг Кіпіані так прокоментував цю подію: «Звісно, пам’ятнику Леніну немає місця в Києві. І якби ми були народом, а не населенням, уже давно з цим розібралися…І коли пан Добкін пропонує збирати кошти на його відновлення – це хамство. Хай краще він допоможе тим, хто потерпів від радянського режиму у тій самій Харківській області чи відновить власним коштом меморіальну дошку видатному філологу-славісту Юрію Шевельову.
Я переконаний,- сказав журналіст,- що київська громада не дозволить відновити такий пам’ятник. Нагадаю, що у роки окупації замість скульптури тут стояла німецька шибениця. Тому краще це місце освятити, поставити хрест у пам’ять про усіх невинно убієнних або величний пам’ятник жертвам політичних репресій, якого дотепер не має у столиці.
Лідер українських комуністів Петро Симоненко стримано також прокоментував цю подію: «Мы не будем требовать наказания для тех, кого уже бог наказал… А тем, кто сносил пам’ятник, я би посоветовал почитать Ленина».
Саме так. Давайте і ми почитаємо Леніна, які ж настанови і рекомендації він надавав своїм войовничим опричникам.
Енергія масового безумства, що виходила з Леніна, підказувала божевільні рішення. "Наша важнейшая зада¬ча, - декларував вождь, - это задача натравить сначала крестьян на помещиков, а затем, и даже не затем, а в то же самое время натравить рабочих на крестьян!" Це у більшовиків називалося "класовою боротьбою". Так намагалися обчистити до нитки всі сторони, що брали участь у цій "бо¬ротьбі".
"Ни один пуд хлеба, - вказував вождь, - не должен ос¬таваться в руках держателей... Обьявить всех, имеющих излишек хлеба и не вывозящих его на ссыпные пункты, врагами народа, предавать их революционному суду с тем, чтобы виновные приговаривались к тюремному заключению на срок не менее 10 лет, изгонялись навсегда из общины, а все их имущество подвергалось конфискации..."1.
Було придушено понад двісті селянських і робітничих повстань.
Ленін оголосив про арешт всіх капіталістів. Мета – залишити всю промисловість без керівництва. Соціалізм він пообіцяв побудувати за шість місяців. Замінив порядок і законність на революційний «беспредел». Його соратник Зінов’єв призивав не влаштовувати розгром країни. Ленін звинуватив їх в м’якості і безвольності. Революція проголошувала не стримувати розгроми, а всіляко їх заохочувати і підтримувати. Це стало чудовим моментом для знищення.
9 серпня 1918 р. Ленін послав у Пензу телеграму тако¬го змісту: "Необходимо организовать усиленную охрану из отборно надежных людей, провести беспощадный массовый терор (виділ.авт.) против кулаков, попов и белогвардейцев: сомнительных запереть в концентрационный лагерь (виділ.авт.) вне города"2. Це була санкція на розв'язання вакханалії проти свого ж народу. Почали створювати перші концентраційні табори, які переросли у потужну систему під назвою ГУЛАГ, чисельність яких досягла 230. Лише через 35 років Адольф Гітлер, прийшовши до влади, розпочав спорудження подібних концтаборів у Німеччині, переймаючи досвід у більшовиків-ленінців. Першими їх в’язнями були євреї і гомосексуалісти.
А Ленін, розлючений від супротиву, роздає накази наліво і направо.
«... Прекрасный план. Доработайте его с т. Дзержинским. Замаскируйтесь под "зеленых" (а позже мы на них это и свалим!), проскочите 10-20 верст и перевешайте всех кулаков, священников и помещиков. Премия 100000 рублей за каждого повешенного»3.
Влітку 1918 р. Ленін вимагає брати у селах заручників, головним чином, жінок і дітей, щоб придушити селянський супротив. "Взять 25-30 заложников из числа богатых крестьян, которые отвечали бы жизнью за сбор и отгрузку зерна "4.
Крилата фраза Леніна: «Пусть 90% русского народа погибнет, лишь бы 10% дожило до мировой революции».56 З Москви полетіли інструкції, що роз’яснювали зміст оголошеного терору проти власного народу: «Мы не ведем войны против отдельных лиц, мы истребляем буржуазию как класс. Не ищите на следствии материала и доказательств того, что обвиняемый действовал делом или словом против советской власти. Первый вопрос, который вы должны ему предложить, какого он происхождения, образования или профессии. Эти вопросы и должны определить судьбу обвиняемого. В этом смысл и сущность «красного террора»5.
І терор відразу набрав форм розгнузданої і кривавої бойні. В країні на довгі роки закладався страшний і багатогранний “беспредел”, плоди якого пожинаються ще й сьогодні. «За порушення трудової дисципліни необхідно карати найсуворішим чином, як за кримінальний злочин»6, - наголошував «вождь».
Ленін говорив своїм послідовникам: «Нравственно все, что служит делу победы коммунизма»7.
Гітлер уже пізніше також повчав своїх підлеглих подібними настановами: «Я освобождаю вас от химеры, называемой совестью». Хіба зміст не один і той же?8
Безвідповідальність перед народом у владі, жадоба крові, ненависть керували Леніним. Не приховуючи її, він диктував телеграми:
Саратов, Пайкесу: «Тимчасово раджу призначити своїх начальників і розстрілювати змовників та нестійких, нікого не питаючись і не допускаючи ідіотської тяганини»9
Телеграма Й.В. Сталіну. По прямому проводу. Позачергово: … «Пригрозіть розстрілом тому нехлюєві, який, завідуючи зв'язком, не вміє дати Вам доброго підсилювача і добитися повної справності телефонного зв'язку зі мною»10
(16.11.1920р.)
Учень перевершив свого вчителя, проливши море крові мільйонів ні в чому не винних людей. «Вождь» безупинно давав вказівки:
В відділ палива Московської Ради депутатів: «Якщо не буде вжито героїчних заходів, я особисто проводитиму в Раді Оборони і в Цека не тільки арешти всіх відповідальних осіб, а й розстріли. (виділ.авт.) Не можна терпіти бездіяльності і недбальства»11
(16.VІ.1920р.)
«Если необходимо для осуществления известной политической цели пойти на ряд жестокостей, то надо осуществлять их самым энергичным образом и в самый кратчайший срок, ибо длительного применения жестокостей народные массы не вынесут»12
7 травня 1922 року В. Ленін дає чергову вказівку Д. Курському виробити в Кримінальному кодексі принципове положення, яке б юридично мотивувало й виправдовувало терор: «Суд должен не устранить террор… обосновать и узаконить его принципиально, ясно, без фальши и без прикрас»13.
Тут же вождь пропонує чорновий проект знаменитої статті Кримінального кодексу, яка з невеликими змінами проіснувала аж до 1988 року і відома всьому світові під назвою «Антирадянська агітація та пропаганда».
Ленінський варіант: «Пропаганда, или агитация, или участие в организации, или содействие организациям, действующии (пропаганда и агитация) в направлении помощи той части международной буржуазии, которая не вызнает равноправия приходящей на смену капитализма коммунистической системы собственности и стремится к насильственному ее свержению путем или интервенции, или блокады, или ажиотажа, или финансирования прессы и т. под. средствами, карается высшей мерой наказания, с заменой в случае смягчающих вину обстоятельств, лишением свободы или высылкой за границу»14
«Знаменитий» юрист Ленін вносить поправки до законів:
«Добавить: расстрел за неразрешенное возвращение из-за границы15
«По-моему, надо расширить применение расстрела (с заменой высылки за границу) ко всем видам деятельности меньшевиков, социалистов-революционеров и т. п.».
Яка твердість і рішучість «кремлівського мрійника» висловлена у «Постановлении Советов рабоче-крестьянской обороны» від 15 лютого 1919 року: «… взять заложников из крестьян, с тем, что если расчистка снега не будет произведена, они будут расстреляны»16. Навіть за розчистку снігу – розстріл. Навіть Сталін собі такого не дозволяв, а робив все чужими руками.
Отож, край інакодумству (в тому числі і в середині партії) поклав все ж таки Ленін, а не Й. Сталін. Він дав йому необмежену владу. На Х з’їзді партії за ініціативою Леніна ухвалено резолюцію, яка забороняла в партії фракції. Ця резолюція й стала наріжним каменем “демократичного централізму”. Спираючись на неї, громив всі опозиції Сталін, будь-кого підозрюючи в “пропаганде или агитации”, спрямованих на “насильственное свержение коммунистической системы”, оголошуючи потім “ворогом народу” і застосовуючи до них, як вчив великий Ленін, “высшую меру наказания». Якщо в партії немає фракцій, то немає прав і на платформи, і взагалі, на різні думки (плюралізм, – по-сучасному). Партія перетворилася на військово-бюрократичну організацію, на “орден мечоносців”, як сказав потім Сталін.
А чого вартий лист Леніна Молотову для членів Політбюро ЦК РКП(б) від19 березня 1922 року! Розуміючи суть свого вакханального послання, Ленін дає приписку: “Цілком таємно. Прохання ні в якому випадку копій не знімати, а кожному члену Політбюро (тов. Калініну також) робити свої помітки на самому документі”.
«…Чим більше число представників реакційного духовенства і рекреаційної буржуазії вдасться нам з цього приводу розстріляти, тим краще. Треба саме тепер провчити цю публіку так, щоб на декілька десятків років ні про який опір вони не посміли і думати”17
Яка проникливість, яка упередженість, яка турбота за народ - на “декілька десятків років”!..
21 квітня 1921 року В. Ленін наставляє комуністів щодо старих чиновників, поміщиків, буржуа і «прочей сволочи: тут нужна чистка террористическая, суд на месте и расстрел безоговорочно»18. Чи не параноя, що оберталася ріками крові свого ж народу.
Маючи такі настанови «вождя», його опричники і собі старалися у вбивстві найкращих людей, яких розглядали, як білих рабів, для «победы коммунизма».
«У нас, большевиков, такой принцип, если человек негоден к работе – расстрелять. Это не богодельня»19, - любив повторювати один із засновників концтаборів чекіст Угаров.
Соратник Леніна, один з організаторів Червоної армії та «червоного терору» Лев Троцький (Лейба Бронштейн), в одному із виступів відкрито поставив завдання перед червоними комісарами, не соромлячись виглядати циніком, кровожерливим монстром:
«Мы должны превратить Россию в пустыню, населенную большими пещерами, которым мы дадим такую тиранию, которая не снилась никогда самым страшным деспотам Востока. Разница лишь в том, что тирания эта будет не справа, а слева, не белая, а красная. В буквальном смысле слова красная, ибо мы прольем такие потоки крови, перед которыми содрогнутся и побледнеют все человеческие потери капиталистических войн. Крупнейшие банкиры из-за океана будут работать в теснейшем контакте с нами. Если мы выиграем революцию, раздавим Россию, то на погребенных обломках ее укрепим власть сионизма с такой силой, перед которой весь мир опустится на колени. Мы покажем, что такое настоящая власть. Путем террора, кровавых бань мы доведем русскую интеллигенцию до полного опустошения, до идиотизма, до животного состояния. А пока наши юноши в кожаных куртках – сыновья часовых дел из Одессы и Винницы умеют ненавидеть все русское. С каким наслаждением они уничтожают русскую интеллигенцию – офицеров, академиков, писателей»20.
Нормальна людина здригнеться від жаху, і через роки, дізнавшись про такі розпорядження. Р. Локкарт, який представляв у Росії англійський уряд, 10 листопада 1918 року писав на батьківщину Дж. Клерку: «Любий сер Джордж:
1. Більшовики запровадили правління насильством та придушенням, яке не можна порівняти з будь-якою відомою історії автократією.
2. Найтяжчі злочини були вчинені більшовиками проти їхніх соціалістичних опонентів. Із незліченних страт, здійснених більшовиками, велика частка випала на голови соціалістів, які все життя віддали боротьбі зі старим режимом, але зараз оголошені контрреволюціонерами...
3. Більшовики скасували навіть найпримітивніші форми правосуддя. Тисячі чоловіків і жінок були розстріляні навіть без посміховиська над судом. Тисячі кинуті гнити у в’язницях в умовах, порівняння для яких треба шукати лише у найжахли¬віших літописах індійської або китайської історії.
4. Більшовики запровадили варварські катування. Допит ув’язнених часто відбувається з револьвером, приставленим до голови нещасного в’язня.
5. Більшовики запровадили одіозну практику взяття заручників. Ба, навіть, гірше того, вони б’ють по своїх супротивниках через членів їхніх родин — жінок. До недавнього часу в Петрограді друкувався довгий список заручників. Більшовики захопили дружин тих людей, яких вони не змогли знайти, і кину¬ли жінок у в’язницю доти, доки не з’являться і не здадуться чоловіки...
6. Відверто висловлювана амбіція Леніна — запалити громадянську війну по всій Європі. Кожна його промова — заперечення конституційних методів і вихваляння доктрини фізичного насильства. Маючи таку мету, Ленін здійснює систематичне знищення стратами та організованим голодом будь-якої форми опозиції більшо¬визму. Система “терору” скерована головним чином на лібералів та не-більшовицьких соціалістів, яких Ленін вважає найнебезпечнішими опонентами»21.
Третій за рангом більшовицький лідер Григорій Зінов’єв (Гершель Апфельбаум) у публічній промові в Петрограді був ще відвертішим: «Ми повинні привернути до себе 90 млн. зі 100 млн. населення Радянської Росії. Щодо решти, то з ними нема про що говорити. Їх треба знищити»22. Не мине й 20 років, як знищать і його, морально розіп’ятого!
Теоретичні «розробки» Ілліча планомірно проводилися в життя. Із листа Ф. Дзержинського Леніну від 19 грудня 1919 року: «В районе Новочеркасска удерживается в плену более 200 тысяч казаков войска Донского и Кубанского. В городах Шахты и Каменске — более 500 тысяч казаков. Всего в плену около миллиона человек. Прошу санкции». На листі резолюція Леніна: «Расстрелять всех до одного! 30 декабря 1919 года»23.
На тих, що залишалися жити, чекала доля рабів. У 1920 році Троцький запропонував перетворити країну на величезний концентраційний табір, вірніше — на систему таборів. Досить почитати матеріали IX з’їзду партії та виступи Лейби. В них – небачена в історії людства програма, суть якої в тому, що робітники та селяни повинні бути поставлені в становище мобілізованих солдатів. Із цього контингенту формуються трудові частини, за принципом військових частин. Кожна людина зобов’язана вважати себе солдатом праці, котрий не може вільно розпоряджатися собою. Якщо дано наряд перекинути його в інше місце, слід виконати наказ. Якщо не виконає — стане дезертиром і підлягає знищенню... IX з’їзд затвердив троцькістські постулати.
Кремлівська терористична шайка на чолі з Леніним вважала ворожою уже за самою сутністю інтелігенцію і наказувала ізолювати її, «держать на учете». «Возьмите всю интеллигенцию. Она жила буржуазной жизнью, она привыкла к известным удобствам. Поскольку она колебалась в сторону чехословаков, нашим лозунгом была беспощадная борьба, террор»24. У Горках четвертого вересня 1922 року Ленін дав «залізному Феліксу» розпорядження щодо такої ізоляції: «На каждого интеллигента должно быть дело».
«Жорстокий контроль над багатими та інтелігенцією необхідно поширити й на більшість робітників і селян»25.
Великий пролетарський письменник, співець революції 1905 року, її «Буревісник» О. М. Горький, до якого масами зверталися родичі репресованих інтелігентів, намагався втрутитися у процес холоднокровного знищення мозку нації. Він звертався до «вождя» і через газету, і під час особистих бесід, докладав усіх зусиль, щоб зупинити кривавий механізм «червоного терору». На що Ілліч зухвало відповів О. М. Горькому: «Інтелектуальні сили робітників і селян зростають і міцніють у боротьбі за повалення буржуазії та її пособників – інтелігентиків, лакуз капіталу, які думають про себе, що вони мозок нації. На ділі це не мозок, а г-но…»26
Попри ідейні блукання, О. М. Горький після жовтневого перевороту друкував свої гострі публіцистичні статті під рубрикою “Несвоевременные мысли» на сторінках газети “Новая жизнь” в 1917-1918 роках. Більшість з них опубліковано в книгах – “Революция и культура. Статьи за 1917г.” та “Несвоевременные мысли. Заметки о революции и культуре». Першу видано 1918 року в Берліні, другу – того ж року в Петрограді. (Після 1918 року ці книги заборонені і не перевидавались.)
Наведемо деякі критичні висновки великого письменника про події, що відбувалися в Росії у 1917-1918 роках, характеристики окремим політикам, а також так званій, “великій жовтневій революції”.
“…Ленин, Троцкий и сопутствующие им уже отравились гнилым ядом власти, о чем свидетельствует их позорное отношение к свободе слова, личности и ко всей сумме тех прав, за торжество которых боролась демократия.
Слепые фанатики и бессовестные авантюристы сломя голову мчатся, якобы по пути «социальной революции». На самом деле это путь к анархии, к гибели пролетариата и революции.
…Рабочий класс должен знать.., что его ждет голод, полное расстройство промышленности, разгром транспорта, длительная кровавая анархия, а за нею – не менее кровавая и мрачная реакция.
Вот куда ведет пролетариат его сегодняшний вождь, и надо понять, что Ленин не всемогущий чародей, а хладнокровный фокусник,(виділ.авт.) не жалеющий ни чести, ни жизни пролетариата.
Рабочие не должны позволять авантюристам и безумцам взваливать на голову пролетариата позорные, бессмысленные и кровавые преступления, за которые расплачиваться будет не Ленин, а сам же пролетариат»27.
Вообразив себя Наполеонами от социализма, ленинцы рвут и мечут, довершая разрушение России – русский народ заплатит за это озерами крови (вид. авт.).
«…Революция все углубляется во славу людей, производящих опыт над живым телом рабочего народа.
…Но всего больше меня поражает, и пугает то, что революция не несет в себе признаков духовного возрождения человека, не делает людей честнее, прямодушнее, не повышает их самооценки и моральной оценки их труда28.
Слід віддати належне “Буревіснику” революції, особистому другу В. Леніна, який один з перших помітив утопізм і приреченість програми «вождя» та більшовиків, їх жорстокість: «народ заплатит за это озерами крови…»
(Газета “Новая жизнь” проіснувала трохи більше року. В кінці 1918-го закрита більшовицьким режимом).
Особливе ставлення було до України. Винищення місцевої інтелігенції –цілеспрямована програма, ретельно продумана ще царськими сатрапами, але більш рішучо виконана ленінсько-сталінською терористичною ватагою. Коли нині документально розкриваються для світу основні складові геноциду українців – етноцид і соціалоцид, – знищення українського селянства, духовного генофонду нації, то ще в затінку залишається інша складова геноциду – знищення української інтелігенції, яке комуно-більшовицький режим успадкував від царського уряду і приступив до реалізації з перших років існування. Ще раз згадаймо різкі постанови Фелікса Дзержинського.
Кремлівська терористична шайка на чолі з Леніним вважала ворожою уже за самою сутністю інтелігенцію і наказувала ізолювати її, «держать на учете». «Возьмите всю интеллигенцию. Она жила буржуазной жизнью, она привыкла к известным удобствам. Поскольку она колебалась в сторону чехословаков, нашим лозунгом была беспощадная борьба, террор»120. У Горках четвертого вересня 1922 року Ленін дав «залізному Феліксу» розпорядження щодо такої ізоляції: «На каждого интеллигента должно быть дело». «Жорстокий контроль над багатими та інтелігенцією необхідно поширити й на більшість робітників і селян»29.
Досі історія не знала вождів, озброєних теорією знищення. Світове співтовариство дотримується гуманітарних правил, певних табу – хоча б на папері. Сталінські ж опричники ревно виконували власні, оприлюднені директиви класової боротьби, що рівнозначно знищенню «ворогів народу», тобто своїх співвітчизників (пізніше ленінську практику громадянської війни підхопили маоцзедуністи, полпотівський режим, інші послідовники бузувірського «вчення»). Це порушувало і жорстоко розтоптувало норми людської моралі, відкидало розвиток країни на десятиріччя назад. «Цвіт нації» і саму націю поставлено поза законом. Уже 13-15 грудня того ж 1934 року засуджено 37 відомих українських письменників, науковців, політичних діячів. З них – 28 одразу розстріляно, а 9 пізніше знищено в концтаборах. Таким чином, маховик україновбивчої машини запрацював з великою потужністю.
Після голодоморної зими 1933 року і так званих розкуркулень, оголошено полювання на «петлюрівців», «махновців», «учасників націоналістичного підпілля», різних «шпигунів», есерів, троцькістів, бухарінців та інших «ворогів народу». Керівник союзного катівського органу НКВС – Єжов 30 липня 1937 року видав таємний оперативний наказ № 00447 розгорнути з 5-го серпня найнещаднішу «операцию по репрессированию». В результаті до кінця 1937 року заарештовано 160 тис. осіб, з яких 67 767 – розстріляно. В числі репресованих: українців – 53 відсотки, поляків – 18,8, німців – 10,2, росіян – 8, євреїв – 2,5 процента. Але виявилось: катюзі замало крові. Він видає наказ від 15 серпня 1937 року (№ 00486) запроторювати у концтабори та дитбудинки особливого режиму дружин і дітей «ворогів народу», засуджених після першого серпня 1936 року30.
- У кремлівських народовбивць, - зауважує український письменник Михайло Чорнописький , - вже не вистачало фантазії, до якої дати розстрілювати. Мов тим вампірам бракувало свіжої крові, щоб наситити своє черево. Одне тільки «ознаменування» 20-річчя «великої жовтневої революції» стало жахливою трагедією української інтелігенції – в’язнів соловецького концтабору.
16 жовтня 1937 року начальник управління НКВС по Ленінградській області надіслав секретне доручення Матвєєву, капітанові з освітою два класи. «Інтернаціоналісту» за національністю (як він писав в анкеті) наказувалося розстріляти людей, засуджених особливою трійкою УНКВС Ленінградської області. Згідно з копіями протоколів засідань трійки, розстрілові підлягали 1116 осіб, утримуваних у соловецькій тюрмі особливого призначення. Рішення про «чистку» СЛОНу ухвалила трійка під головуванням начальника УНКВС по Ленінградській області Леоніда Заковського (справжнє ім’я Генріх Штубіс), — того самого, який вихвалявся, що й самого Карла Маркса примусив би зізнатися в роботі на Бісмарка. В’язні були етаповані морем, потім залізницею до Мєдвежєгорська — столиці Бєломорканалу імені Сталіна. Із місцевого слідчого ізолятора зв’язаних смертників відвозили до місця страти автомашинами. Капітан держбезпеки Матвєєв особисто, іноді за участю помічника коменданта Алафера, розстрілював щоденно 180 – 265 в’язнів. З револьвера. В потилицю. Стріляли п’ять днів. Вбили 1111 чоловік в урочищі Сандормох (Північна Карелія). З Нюрнберзького процесу нема жодного свідчення про таку фанатичну енергійність якогось гестапівця чи есесівця...
Серед розстріляних – Микола Зеров, Лесь Курбас, О., А. та Б. Крушельницькі, Валер’ян Підмогильний, П. Филипович, В. Поліщук, Григорій Епік, Микола Вороний, М. Козоріз, Олександр Слісаренко, М. Яловий, академік М. Яворський та багато інших. Наказом № 00486 верховному енкаведисту України Ізраїлю Леплевському було встановлено ліміти на «відстріл» (тобто «ліквідацію») української інтелігенції за «категоріями»: перша – розстріл, друга – 10 років каторжних робіт у концтаборах. Вислужуючись перед «хазяями», Леплевський не тільки виконував «план» репресій по категоріях, а ще й просив «утвердить дополнительно для Украины по первой категории 4500 человек и по второй категории – 15100 человек».
Восьмого грудня 1937 року в урочищі Сандормох «ліквідовано» 507 осіб, серед яких з України розстріляно письменників, поетів, лікарів, літературознавців – «цвіт української нації».
Кого не могли відкрито «ліквідувати», до того підкрадалися по-єзуїтськи. Так, на операційному столі «зарізали» у Кисловодську академіка М. Грушевського. На 61-му році життя почали ламати матеріальною нуждою і моральним терором Гната Хоткевича – унікального талановитого митця і відданого патріота, письменника і драматурга, поліглота-перекладача і викладача, друга М. Коцюбинського, Лесі Українки, М. Старицького, В. Стефаника та інших світил української літератури кін. ХІХ – поч. ХХ століття. Та цього було замало.
Можна наводити й далі документи і факти про надзвичайно високі організаторські здібності вождя тероризму ХХ століття, про масовий терор і розстріли. Але і того досить, щоб зробити висновки, які вулиці носять назви і до яких пам’ятників ходять зазомбовані люди… Не до «вождя світового пролетаріату». А до вождя світового тероризму.
Більш детальний опис страшних обвинувальних фактів червоного комуно-фашистського терору проти власного народу і людства надруковано у книгах і монографіях ХХ та ХХ1століття, зокрема, С.Мельгунова «Красный террор в России», Ю Каныгин «Сатанизм ХХ века», А.Мирек «Красный мираж» та у моїй новій книзі «Злий геній – вождь тероризму».
Що ж дала ця тотальна «чистка», яка фактично була тотальним терором проти власного народу? Результат звичайно був. Це – девальвація цінностей людського життя і свободи, зруйнування громадянського суспільства – громадянських і політичних організацій, громад, церков, навіть сім’ї31, - такий сумний висновок зробив багатолітній політв’язень радянських концтаборів. - Кожна людина залишалася сам на сам з молотом терористичної держави, яка могла в будь-який час стерти людину в «табірний порошок».
Тому знесення пам’ятників вождям і соратникам комуно-сатанинського режиму є тепер обов’язковим невичерпним боргом перед мільйонами жертв комуно-терористичного режиму в незалежній уже Україні.
Що таке пам’ятники? Чому їх встановлюють і шанують?
Пам’ятники – походить від слова «пам’ять», «пам’ятати». Слово несе в собі інформацію, вироблену попередніми поколіннями. Тому не слово належить особі, а вона залежить від слова. Зрадити слову, вжити його недоречно – рівнозначно порушенню закону Всесвіту.
Назва вулиці, майдану, заводу і т. п. – є словом , а значить вона несе в собі усі його властивості. Назва, як будь-яке слово, має вплив на свідомість людини. І назва залежить від людини, і людина від назви. Якщо чуємо «Лондон», то розуміємо, що йдеться про Великобританію, «Варшава» – про Польщу. Назва дає змогу орієнтуватись у просторі і в часі. «Москва» - на сході, «Берлін» - на заході. «Київ» є нашим містом, «Прага» - чеським. Назва формує стереотипи: «Сталін» - тиранія, «Горбачов» - «перестройка, гласность», «Чорнобиль» - аварія, радіоактивність. Тобто, встановлюються штампи, за допомогою яких людина має змогу відрізнити одне від одного, зокрема, своє від чужого.
Коли людина перебуває в оточенні ворожих для нації топонімів, з минулого, вона поступово втрачає бажання опору, перетворюється на раба, слухняну, безглузду іграшку в руках „внутрішнього агресора”. Найбільший ворог такої людини – її невігластво.
Незалежні держави скидають пута колоніалізму і воліють бути господарями у власній хаті. Та тільки не українці! Уже 23-я річниця незалежності, а Україна досі зберігає назви не тільки вулиць і площ тоталітарного комуністичного режиму, а й великих і малих міст та містечок, сіл та поселень. Україну перелицювали ґрунтовно, і вона ще ходить у старому вбранні. У Луганській області маячіє Кіровськ (колишня Голубівка) – на честь одного з катів, поплічника більшовицького перевороту, який ніколи в Україні не був. Про того «героя» написано в розділі 13 «Кадри вирішують усе!..». Більше того, його ім’я носить обласний центр – Кіровоград (Єлізавєтград). Є місто Кіровскоє (Постніково) в Донецькій області. Далі: м. Орджонікідзе (Чортомлицька Січ, колиска козаччини) – у Дніпропетровський області. Від цього імені навіть осетини відхрестилися, перейменували свою столицю на Владикавказ. В пам’ять засновника ЧК, фундатора червоного терору нагадують міста Дзержинськ (колишня Щербинівська) – в Донецькій області, Дніпродзержинськ (Каменське) - Дніпропетровської області, Свердловськ - (колишній Довжанськ) у Луганській області, Дніпропетровськ (колишній Катеринослав). В самому місті всі центральні та бічні вулиці носять імена лідерів, ідеологів комуно-більшовицького режиму. Їдучи трамваєм до залізничного вокзалу, водій нагадує про зупинки: «Карла Маркса, Ленина, Пионерская, Комсомольская»… і т. д. і т. п. Заплющиш очі і переносишся у радянську республіку. Не в українську незалежну державу, а назад, у «комуністичний рай». Унікальний історичний музей імені Д. Яворницького в Дніпропетровську знаходиться на вулиці Карла Маркса.
- Чому до цього часу не перейменували цю вулицю на Д. Яворницького? - запитували неодноразово учасники Всеукраїнської науково-практичної конференції у керівників області та музею.
- Немає коштів – відповідали чиновники.
«Мертвий тягне живого», - говорить народна мудрість.
Дещо перефразовуючи М. В. Гоголя, з болем хочеться вигукнути: «И до такой мерзости мог снизойти человек!».
Що це? Не лише нагла русифікація! А - зґвалтування! Рекомендаціями з Москви «оболванили» Україну, наплювали в національну душу, стерли пам’ять. Залишили тільки шаровари для українського Гопака для екзотики на кремлівській сцені та паперовий вінок на задуреній голові…
Було б смішно, якби не стало так гірко...
Дивишся і обурюєшся: невже немає в тих містах і селах істориків чи краєзнавців, доцентів з кандидатами? Хіба немає там патріотів, чи просто свідомих українців і демократів, яким не байдужа історія своєї Вітчизни? Чи перевелися, вимерли, асимілювалися і стали колоборантами «славних прадідів великих» нащадки погані?! Чи, може, влада не та - тимчасова і випадкова, якій байдуже все національне, українське, аби гроші хрустіли у безмірній кишені, а потім - пенсія держслужбовця?
Я не закликаю до руйнації і забуття! Це наша історія. («Читати і згадувати її не можна «без брому», - писав В.Винниченко). Але якщо той пам’ятник ще стоїть і не можуть, чи не хочуть його скинути, то хоч нижче, під тією історичною вивіскою, слід також подати правдивий напис, що відповідає історичній дійсності. Наприклад, на пам’ятнику Г.Котовському, який ст оїть в центрі м.Бердичева:
"Котовський Г.І. (12.06.1881 - 6.08.1925) - більшовицький військовий діяч, 1905 року втік з армії, анархіст. З кінця 1917 року перебував на службі в більшовицькій армії, з вересня 1921 р. - начальник 9-ї кавалерійської дивізії, яка у листопаді 1921 року завдала поразки частинам армії УНР, що брали участь у другому Зимовому поході. Біля с. Базар Народицького р-ну Житомирської області розстріляв 359 полонених учасників походу. Кваліфікується як військовий злочинець".
І так, щоб біля кожного бюста, пам'ятника чи барельєфа, аби народ знав своїх "героїв" - правдивих і вигаданих.
В Україні налічується понад дві тисячі пам’ятників Леніну. Нині лише у Дніпропетровську їх 25, у Миколаєві - 7, Сумах – 3, у Черкасах і Чернігові - по два. Крім пам’ятників Леніну, слід додати ще 70 пам’ятників Карлу Марксу, 36 монументів Феліксу Дзержинському. Комісія, яка працювала за дорученням В. А. Ющенка у 2009 році, підрахувала: про події і діячів комуністичного режиму нагадують вулиці, провулки і проспекти у 7 тисяч 219 населених пунктах України32.
- Якщо Україна хоче не на словах, а на ділі заявити про себе як демократичну, незалежну державу, яка прагне до євроінтеграції, то мусить якомога швидше розпрощатися з тоталітарною спадщиною, - наголошує доцент Києво-Могилянської Академії Ігор Лосєв. – Це треба робити швидко й рішуче, без демагогії і постійних вибачень.
А досвід є! Коли М. Хрущов розвінчав у 60-х роках культ Сталіна, ідола за одну ніч винесли із мавзолею, познімали монументи з усіх площ.
Як бачимо, прощання з комуністичними реліктами – справа нелегка, довготривала. Особливо коли йдеться про перейменування вулиць і міст. Звідки можна взяти гроші? Саме цим козиряють опоненти. Голова Всеукраїнського об’єднання «Свобода» Олег Тягнибок пояснив, що його однодумці готові взяти на себе всі витрати й роботи по демонтажу комуністичних символів. «Я думаю, за одну ніч ми можемо, якщо будуть на це відповідні дозволи, знести пам’ятники більшовизму, тоталітаризму. Думаю, що свободівці й українські патріоти робитимуть це залюбки і навіть безкоштовно».
Якщо не за одну ніч, то за тиждень-другий можна розпрощатися з комуністичними атрибутами, як це зробили народи Центральної Європи і Прибалтійських республік.
У липні 2009 року в м.Києві уже проходила масова акція проти пам’ятника Леніну, що понад півстоліття бовванів на Бессарабці. Це було підставою для розвінчання ще кількох міфів про цю зловісну фігуру новітньої історії.
З’ясувалося: що гранітний ідол не є мистецьким шедевром, що охороняється ЮНЕСКО на рівні з Софією Київською та Печерською Лаврою. Більше того, за великим рахунком скульптора не є навіть пам’ятником місцевого значення, внесеним бодай до якихось державних чи комунальних реєстрів. Тож тим, хто з допомогою важкої, тупої, холодної... навіть не зброї, а господарського знаряддя «підрихтував» профіль кам’яному символу більшовицької імперії, належить відповідати значно менше, ніж свого часу імператору Наполеону, котрий з гармати відбив носа Сфінксові. Сфінкс принаймні мовчав. А В.І.Ленін наговорив на 55 томів повного зібрання творів.
Вищезгадану скульптуру подарував Києву після війни відомий у кремлівських колах скульптор-ленінофіл С.Меркулов. Щоправда, потім він злупив з міськради за свій презент 100 тисяч радянських рублів! Щодо мистецької сторони справи, то скульптура навіть не планувалась, як пам’ятник. Це - стовідсотково інтер’єрна фігура для головного залу радянського павільйону. На одній із міжнародних виставок скульптор настільки гнав виконання замовлення, що не встиг обробити тил фігури. Ззаду так і залишився шмат брили, з якої витесувалась подоба комуністичного ідола. Коли наївний Сидір Артемович Ковпак, на ту пору – заступник голови президії Верховної Ради УРСР, поцікавився, а що там стирчить ззаду у вождя, партійні товариші порадили йому заткнутися. Ситуацію дещо порятували, загнавши гранітну фігурку на височенний п’єдестал... від чужого пам’ятника. Конкретно – монументу Олександра Пушкіна, що через це тоді так і не був встановлений у Києві33.
Якщо поглянути на карту з назвами великих і малих міст України, то можна вжахнутися. Юрій Брязгунов із Хмельниччини підрахував, що в останньому «Адміністративно-територіальному устрої» аж 64 пункти з іменем Леніна. А на Одещині є навіть Ленінське перше і Ленінське друге. 53 міст, містечок, райцентрів, сіл названо на честь першотравневого свята. Найбільше таких на Харківщині (11), Сумщині (6), Житомирщині (5), Запоріжжі (4). А ще 34 Первомайські! І майже сотня – з коренем «жовтневий». На Одещині – 7, Полтавщині – 10, Слобожанщині – 16 струхлявілих назв34.
Понад 330 населених пунктів в Україні з назвою «червоний». А це означає – «ленінський». Рекорд серед більшовицьких назв! Ще 104 поселення з основою «красний». Кіров, який ніколи на Україні, як і Ленін, не був, увіковічнений не тільки обласним центром – Кіровоград, а й у 47 назвах населених пунктів: Кіровськ, Кіровка, Кірове і т. п. На Кіровоградщині час ніби зупинився. На місцевій карті можна знайти села: два Ленінських, Свердлове, Кіровку, Володимиро-Ульянівку, Жовтневе, Першотравневе, кілька Ульянівок, кілька Калінінок, кілька Пролетарських та багато подібних. У самому Кіровограді досі є Ленінський та Кіровський райони. Та не тільки цих двох увіковічнили в назвах. І для інших катів українського народу міста знайшлися. Наприклад, Орджонікідзе – 9, Артемів – 6, Артемівок – 12, Артемівськ – 2, Артемове – 1. Не міг би поскаржитися й «залізний Фелікс»: Дзержинських, Дзержинівок з Дніпродзержинським аж 13 (характерно для першого чекіста); його наступникові – Менжинському дісталось одне селище. Зате Щорсів, Щорсівок – 8, Куйбишевок в Україні – 15. Навіть росіяни обласний центр на Волзі ще 19 років тому перейменували.
Не забули й про Калініна – 15 назв, Котовських – 20, Карлів Марксів – 8, Карлів Лібкхнетів – 4, трохи менше Жданівок, Фрунзів. Зате «пролетарських» - 23, «партизанських» - 14 населених пунктів! Якийсь абсурд, Україно!..
В очі впадають ті ж самі назви, що й за Союзу. Наприклад, на Вінниччині, майже 70 вулиць носять імена більшовицьких катів та їх поплічників35.
Є місто Котовськ в Одеській області; Дзержинський район у м. Харкові; Червоноармійський район на Житомирщині.
- Що ж ми за народ такий? – запитував екс-голова Національної Спілки письменників Володимир Яворівський.
То ж кому покладаємо квіти до підніжжя пам’ятників?
Якому "ідолу" моляться прибічники утопічної, людоненависницької комуністичної спадщини?
Зрештою, сам Ленін наполягав, щоб його ім’ям не називали міста і вулиці; щоб не споруджували пам’ятників (знав національну здатність до ідолопоклонства!). А його прохання - бути похованим поряд з могилою матері, можновладці, як уже зазначалося, знехтували.
„Ордену мечоносців” – партії більшовиків „нового типу”, «розуму, честі і совісті епохи», яку створив „учитель”, потрібен був лише його образ, теорія – керівництво до дії, щоб забальзамоване тіло покласти у велику гранітну домовину, і самим вийти на постамент цієї спочивальні.
До сьогоднішнього дня, уже в новій державі – соборній Україні, яку визнав світ і над якою жорстоко прокотився смерч ленінського „експерименту”, майже у всіх містах на центральних площах продовжують височіти пам’ятники Леніну та його соратникам. Це - головний символ нездійсненного комунізму, що нагадує жителям України про владу імперії зла – СРСР, служить засобом утопічної пропаганди, є уособленням неіснуючого, нежиттєздатного вчення і закликом до оновленого колоніального союзного ярма, в яке так гарячково ліві сили намагаються знову втягнути Україну.
Цілком природно, що подібні споруди не можуть знаходитися на території самостійної України, оскільки в ній не діє Конституція СРСР, а КПРС не є ядром державних і громадських організацій, не визначає внутрішню і зовнішню політику, більше не керує боротьбою за перемогу „світлого майбутнього”.
Ще президент Л. Кравчук видав Указ про те, що державні символи СРСР необхідно прибрати. Формальні заходи вживалися, але розпорядження не виконувалося.
Проте даний указ має силу і дотепер. Вандалізмом, звісно, не слід займатися, та доцільно вчинити так, як у свій час зробив мер м. Одеси, народний депутат Едуард Гурвіц. Він переніс всі пам’ятники Леніну, Крупській, Дзержинському, Марксу та іншим у музей старої символіки. В упорядкованому парку міста встановлять всі монументи, бюсти, меморіальні дошки, споруджені на честь діячів СРСР-КПРС, а також видатних подій радянської епохи. Там всі бажаючі зможуть дивитися, а партійці – молитися на них, якщо хочуть.
Тим часом, 27 червня 1996 року парламентська асамблея Ради Європи прийняла резолюцію „Про заходи з демонтажу спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем”. 10 жовтня 1998 року Сейм Литви ухвалив аналогічну Декларацію, а парламенти Чеської Республіки й Польщі теж приєдналися до цього заходу36.
Лише комуністично-олігархічне керівництво України проігнорувало дану резолюцію.
Допоки держава кланяється чужим ідолам, толку в ній не буде, економічні реформи не вдасться здійснити, бо чужинство є носієм негативної енергетики, чорної сили, зла і розбрату.
Ось так і живемо, «хоча караємось, мучимось, але не каємось», весь час промовляючи: «Яка там разніца…». А іноземець проїде, подивиться на ті монументи, почитає назви вулиць , та й подумає: «Мабуть, більшовики тут і далі правлять. Може, це НЕП №2? Вкладеш інвестиції, а вони знову проведуть «експропріацію». Е, ні! Треба зачекати, або їхати в іншу країну…».
В економічному розвитку нас обігнали всі посткомуністичні країни зі Сходу і Заходу. Сусідня Польща за останні 13 років збільшила своє ВВП у 4 рази! Україна – зменшила на 25 відсотків…А в Україні ж були найкращі стартові можливості! Тобто, є «разніца». Бо кожне слово у назві вимовлене, прочитане, чи в думці промайнуле - матеріалізується. Отже, створює потужне енергетичне поле. Тобто, як кажуть, що Фортуна світить. І, навпаки. Коли читаєш, бачиш і думаєш про катів своїх дідів і бабусь, чорні сутності не дають спокою ні жити, ні працювати. Це - тонка матерія, сакральні знання. Їх дуже вміло використовують вороги нації. Одних зомбують, інших обманюють, третім обіцяють.
Як би виглядала Німеччина, якби вона і далі мала у містах і вулицях назви Гітлерштат, Гебельштрассе і т.п.? І чи була б вона тоді такою, як нині, якщо б не засудила злочинців-нацистів та не покаялась перед всім світом за злочини своїх співвітчизників?
Для України Ленін символізує політика, який демагогією і агресивною війною 1918-1919 років зумів знищити Українську Народну Республіку і повернути в Російську, уже радянську тюрму народів, з усіма жахливими наслідками: знищенням великої хліборобської культури, русифікацією, трьома голодоморами, геноцидом української нації.
Спливло 23 роки з часу розвалу Радянського Союзу і проголошення України незалежною державою. Але й досі українські вулиці і міста прославляють лідерів комуністичної доби.
- Настав час одягнути Україну в чисту сорочку, - наголосив екс-президент України Віктор Ющенко у 2007 році, при відзначенні роковин Голодомору. Говорити Віктор умів, вінки покладати до монументів теж. Але рішуче діяти для України не спромігся: не вистачило ні сил, ні духу… «Любі друзі», мабуть, завадили.
У березні 2007 року вийшов президентський Указ з вимогою замінити топонімічні назви - свідчення тоталітарного колоніального минулого України.
- Але до цих пір стоїть домовина на тілі України, забита цвяхами – пам’ятниками катам моєї Землі, що вбивали і тіло, і душу народу, - з сумом дорікає Ліна Голанзовська з Києва16. – Лежить в ній Україна, здушено-переповита пеленами назв вулиць, площ, комбінатів і шахт з іменами насильників нашого народу. Коли ми розв’яжемо пута чужої ідеології, пута безпам’ятства, пута підневільного рабського духу, тільки тоді Україна встане і почне розвиватися. Моральне очищення судом всіх злочинів катів нашого народу зможе розвіяти пітьму неволі. Коли засвітиться світ Правди і помолимось ми на волі, як колишні невольничі діти.
«І возвеличу отих рабів німих, Я на сторожі коло них поставлю Слово!» – писав 150 років тому Тарас Шевченко.
Здавалося, період відродження культури й духовності повинен був настати одразу після оголошення результатів перевиборів у грудні 2004 року. Помаранчева революція назавжди мусила розставити крапки над "і" у таких питаннях, як: кого вважати національними героями? Які пам’ятники залишити, а які – знести? Якою мовою розмовляти? Як ставитися до історико-культурного надбання нації?
Але очікувані "крапки" лишилися там, де й були. Україна повинна, нарешті, остаточно очиститися від комуно-більшовицьких символів. Бо це – уособлення вбивства, і збереження їх - блюзнірство перед загиблими.
Нострадамус передрікав, що близько 2025 року з лиця землі зникнуть всі пам’ятники Леніну37. Маркс і Ленін потонуть в історії як вершителі соціального безумства, що ледь не згубило Всесвіт. То невже ще знову будемо чекати чверть-століття, щоб очистити свою ХАТУ, у якій своя правда, і сила, і воля?
P.S.50,00 гривень за кілограм – за стільки продають в інтернеті шматки від пам’ятника Леніну поваленого в Києві 8 грудня.
Добрий приклад теж вартий наслідування.
Невідомі особи вночі також зруйнували пам’ятник Леніну в м. Котовську на Одещині, який бовванів у парку біля клубу залізничників.38
Література
1.Ленин В.И., Т.45.-С.23.
2.Ленин В.И.,Т.50.-С.143-144.
3.Бунич И. Золото партии.-К.,1999,-С.21.
4.Там же.
5.Там же. С.-51.
6.Ленін В.І. ПЗТ, Т.36.-С.-146.
7.Ленин В.И. ПСС.Т.41,-С.298.
8.Шамбаров В. Государство и революція.-М.,2011. –С.135.
9.Ленін В.І. Твори, Т.51. –С.165.
10.Ленін В.І. Твори, Т.51. –С.134.
11.Там же,-С.216.
12.Известия ЦК КПСС. -1990,№4. –С.192.
13.Ленін В.І. Твори, Т.45. –С.196.
14.Там же, -С.190.
15.Там же, -С.189.
16.Декреты Советской власти. Т.4. –М.,1968 –С.267.
17.Ленін В.І. Твори, Т.45. –С.190.
18.Ленін В.І. Твори, Т.43. –С.234.
19.Шамбаров В. Вказ.праця.
20.Цит.за Колпакида А.И., Прудникова Є.А. Двойной заговор. Сталин и Гитлер: не состоявшейся путч. –М.,2000.
21.Федько В.Більшовицький терор у Росії. //Перехід 1У. №8, 24.11.2007.
22.За газ.”Северная коммуна”, 09.09.1918. (цит. за Конвест Р. Жнива скорботи.-К.,1993.
23.Назаров Герман на Інтернет-сайті «CancaZ-CENTER».
24.Ленин В.И. ППС. Т.37. –С.218-219..
25.Ленін В.В. ПЗТ. Т.36. –С.144.
26.Ленін В.І. Твори, Т.51. –С.47.
27.”Новая жизнь”, №174, -7(20).11.1917.
28.Там же, №205, 19.11.1917-01.1918.
29.Ленін В.І. ПЗТ, Т.36. -С.144.
30.Чорнописький М. Імперський маховик україновбивства «Українська газета плюс»,-№45, 27.12.2007.
31. Овсієнко В. Пом’янемо жертви Соловецького етапу // «Інформаційний бюлетень», № 37, 27.10.2011.
32.За матеріалами радіо «Свобода», лип.2009.
33.”Персонал плюс”, 15-28.07.2009. –С.12.
34.Брезгунов Ю. По рецептам неизвестного.//”Персонал плюс”, №48,20065.
35. Там же.
36."Народна газета", №9, 1992р.
37.Курдюк М. Провидці про Україну. - "Українська газета плюс", №20, 29.05 – 04.06.2008
38.»Волинь-нова», №139, 10.12.2013.
Його розпитати:
Чи довго ще на світі
Катам панувати?”
(Т. Г. Шевченко)
8-го грудня 2013 року біля 18-ї години група мітингуючих з допомогою тросів звалили пам’ятник Леніну на бульварі Тараса Шевченка в столиці України в м. Києві. Пам’ятник впав за 7 секунд. Під гумористичні гасла мітингуючих статую розбивали молотками і розбирали на сувеніри. Неподалік стояла міліція і «Беркут», проте жодних дій по захисту комуністичного ідола не проявляли, а лише спостерігали. Однак уже через деякий час почали розслідування по статті 294 Кримінального кодексу України – організація масових безпорядків.
* * *
Відома українська співачка Руслана призвала, щоб всі діяли цивілізовано. «Ми не хочемо, щоб Творча Революція перетворилася в погроми»,- сказала вона.
Іншої думки дотримуються іноземні діячі. Так, голова міністерства іноземних справ Польщі Радослав Сікорський написав на своїй сторінці в Твіттері: «Я в шоці, в шоці, в шоці». А його колега з Литви Лінас Лінкявічюс так прокоментував цю одіозну подію: «Важно, чтобы с пам’ятником Ленину в Киеве ушли все советские реликты в головах людей в Украине. Как в Вильнюсе однажды».
Голова Всеукраїнського об’єднання «Свобода» Олег Тягнибок іронічно, зате влучно сказав, що яке «бездумне було самогубство»…
Відомий журналіст і політолог, головний редактор сайту «Історична правда» (м.Київ) Вахтанг Кіпіані так прокоментував цю подію: «Звісно, пам’ятнику Леніну немає місця в Києві. І якби ми були народом, а не населенням, уже давно з цим розібралися…І коли пан Добкін пропонує збирати кошти на його відновлення – це хамство. Хай краще він допоможе тим, хто потерпів від радянського режиму у тій самій Харківській області чи відновить власним коштом меморіальну дошку видатному філологу-славісту Юрію Шевельову.
Я переконаний,- сказав журналіст,- що київська громада не дозволить відновити такий пам’ятник. Нагадаю, що у роки окупації замість скульптури тут стояла німецька шибениця. Тому краще це місце освятити, поставити хрест у пам’ять про усіх невинно убієнних або величний пам’ятник жертвам політичних репресій, якого дотепер не має у столиці.
Лідер українських комуністів Петро Симоненко стримано також прокоментував цю подію: «Мы не будем требовать наказания для тех, кого уже бог наказал… А тем, кто сносил пам’ятник, я би посоветовал почитать Ленина».
Саме так. Давайте і ми почитаємо Леніна, які ж настанови і рекомендації він надавав своїм войовничим опричникам.
Енергія масового безумства, що виходила з Леніна, підказувала божевільні рішення. "Наша важнейшая зада¬ча, - декларував вождь, - это задача натравить сначала крестьян на помещиков, а затем, и даже не затем, а в то же самое время натравить рабочих на крестьян!" Це у більшовиків називалося "класовою боротьбою". Так намагалися обчистити до нитки всі сторони, що брали участь у цій "бо¬ротьбі".
"Ни один пуд хлеба, - вказував вождь, - не должен ос¬таваться в руках держателей... Обьявить всех, имеющих излишек хлеба и не вывозящих его на ссыпные пункты, врагами народа, предавать их революционному суду с тем, чтобы виновные приговаривались к тюремному заключению на срок не менее 10 лет, изгонялись навсегда из общины, а все их имущество подвергалось конфискации..."1.
Було придушено понад двісті селянських і робітничих повстань.
Ленін оголосив про арешт всіх капіталістів. Мета – залишити всю промисловість без керівництва. Соціалізм він пообіцяв побудувати за шість місяців. Замінив порядок і законність на революційний «беспредел». Його соратник Зінов’єв призивав не влаштовувати розгром країни. Ленін звинуватив їх в м’якості і безвольності. Революція проголошувала не стримувати розгроми, а всіляко їх заохочувати і підтримувати. Це стало чудовим моментом для знищення.
9 серпня 1918 р. Ленін послав у Пензу телеграму тако¬го змісту: "Необходимо организовать усиленную охрану из отборно надежных людей, провести беспощадный массовый терор (виділ.авт.) против кулаков, попов и белогвардейцев: сомнительных запереть в концентрационный лагерь (виділ.авт.) вне города"2. Це була санкція на розв'язання вакханалії проти свого ж народу. Почали створювати перші концентраційні табори, які переросли у потужну систему під назвою ГУЛАГ, чисельність яких досягла 230. Лише через 35 років Адольф Гітлер, прийшовши до влади, розпочав спорудження подібних концтаборів у Німеччині, переймаючи досвід у більшовиків-ленінців. Першими їх в’язнями були євреї і гомосексуалісти.
А Ленін, розлючений від супротиву, роздає накази наліво і направо.
«... Прекрасный план. Доработайте его с т. Дзержинским. Замаскируйтесь под "зеленых" (а позже мы на них это и свалим!), проскочите 10-20 верст и перевешайте всех кулаков, священников и помещиков. Премия 100000 рублей за каждого повешенного»3.
Влітку 1918 р. Ленін вимагає брати у селах заручників, головним чином, жінок і дітей, щоб придушити селянський супротив. "Взять 25-30 заложников из числа богатых крестьян, которые отвечали бы жизнью за сбор и отгрузку зерна "4.
Крилата фраза Леніна: «Пусть 90% русского народа погибнет, лишь бы 10% дожило до мировой революции».56 З Москви полетіли інструкції, що роз’яснювали зміст оголошеного терору проти власного народу: «Мы не ведем войны против отдельных лиц, мы истребляем буржуазию как класс. Не ищите на следствии материала и доказательств того, что обвиняемый действовал делом или словом против советской власти. Первый вопрос, который вы должны ему предложить, какого он происхождения, образования или профессии. Эти вопросы и должны определить судьбу обвиняемого. В этом смысл и сущность «красного террора»5.
І терор відразу набрав форм розгнузданої і кривавої бойні. В країні на довгі роки закладався страшний і багатогранний “беспредел”, плоди якого пожинаються ще й сьогодні. «За порушення трудової дисципліни необхідно карати найсуворішим чином, як за кримінальний злочин»6, - наголошував «вождь».
Ленін говорив своїм послідовникам: «Нравственно все, что служит делу победы коммунизма»7.
Гітлер уже пізніше також повчав своїх підлеглих подібними настановами: «Я освобождаю вас от химеры, называемой совестью». Хіба зміст не один і той же?8
Безвідповідальність перед народом у владі, жадоба крові, ненависть керували Леніним. Не приховуючи її, він диктував телеграми:
Саратов, Пайкесу: «Тимчасово раджу призначити своїх начальників і розстрілювати змовників та нестійких, нікого не питаючись і не допускаючи ідіотської тяганини»9
Телеграма Й.В. Сталіну. По прямому проводу. Позачергово: … «Пригрозіть розстрілом тому нехлюєві, який, завідуючи зв'язком, не вміє дати Вам доброго підсилювача і добитися повної справності телефонного зв'язку зі мною»10
(16.11.1920р.)
Учень перевершив свого вчителя, проливши море крові мільйонів ні в чому не винних людей. «Вождь» безупинно давав вказівки:
В відділ палива Московської Ради депутатів: «Якщо не буде вжито героїчних заходів, я особисто проводитиму в Раді Оборони і в Цека не тільки арешти всіх відповідальних осіб, а й розстріли. (виділ.авт.) Не можна терпіти бездіяльності і недбальства»11
(16.VІ.1920р.)
«Если необходимо для осуществления известной политической цели пойти на ряд жестокостей, то надо осуществлять их самым энергичным образом и в самый кратчайший срок, ибо длительного применения жестокостей народные массы не вынесут»12
7 травня 1922 року В. Ленін дає чергову вказівку Д. Курському виробити в Кримінальному кодексі принципове положення, яке б юридично мотивувало й виправдовувало терор: «Суд должен не устранить террор… обосновать и узаконить его принципиально, ясно, без фальши и без прикрас»13.
Тут же вождь пропонує чорновий проект знаменитої статті Кримінального кодексу, яка з невеликими змінами проіснувала аж до 1988 року і відома всьому світові під назвою «Антирадянська агітація та пропаганда».
Ленінський варіант: «Пропаганда, или агитация, или участие в организации, или содействие организациям, действующии (пропаганда и агитация) в направлении помощи той части международной буржуазии, которая не вызнает равноправия приходящей на смену капитализма коммунистической системы собственности и стремится к насильственному ее свержению путем или интервенции, или блокады, или ажиотажа, или финансирования прессы и т. под. средствами, карается высшей мерой наказания, с заменой в случае смягчающих вину обстоятельств, лишением свободы или высылкой за границу»14
«Знаменитий» юрист Ленін вносить поправки до законів:
«Добавить: расстрел за неразрешенное возвращение из-за границы15
«По-моему, надо расширить применение расстрела (с заменой высылки за границу) ко всем видам деятельности меньшевиков, социалистов-революционеров и т. п.».
Яка твердість і рішучість «кремлівського мрійника» висловлена у «Постановлении Советов рабоче-крестьянской обороны» від 15 лютого 1919 року: «… взять заложников из крестьян, с тем, что если расчистка снега не будет произведена, они будут расстреляны»16. Навіть за розчистку снігу – розстріл. Навіть Сталін собі такого не дозволяв, а робив все чужими руками.
Отож, край інакодумству (в тому числі і в середині партії) поклав все ж таки Ленін, а не Й. Сталін. Він дав йому необмежену владу. На Х з’їзді партії за ініціативою Леніна ухвалено резолюцію, яка забороняла в партії фракції. Ця резолюція й стала наріжним каменем “демократичного централізму”. Спираючись на неї, громив всі опозиції Сталін, будь-кого підозрюючи в “пропаганде или агитации”, спрямованих на “насильственное свержение коммунистической системы”, оголошуючи потім “ворогом народу” і застосовуючи до них, як вчив великий Ленін, “высшую меру наказания». Якщо в партії немає фракцій, то немає прав і на платформи, і взагалі, на різні думки (плюралізм, – по-сучасному). Партія перетворилася на військово-бюрократичну організацію, на “орден мечоносців”, як сказав потім Сталін.
А чого вартий лист Леніна Молотову для членів Політбюро ЦК РКП(б) від19 березня 1922 року! Розуміючи суть свого вакханального послання, Ленін дає приписку: “Цілком таємно. Прохання ні в якому випадку копій не знімати, а кожному члену Політбюро (тов. Калініну також) робити свої помітки на самому документі”.
«…Чим більше число представників реакційного духовенства і рекреаційної буржуазії вдасться нам з цього приводу розстріляти, тим краще. Треба саме тепер провчити цю публіку так, щоб на декілька десятків років ні про який опір вони не посміли і думати”17
Яка проникливість, яка упередженість, яка турбота за народ - на “декілька десятків років”!..
21 квітня 1921 року В. Ленін наставляє комуністів щодо старих чиновників, поміщиків, буржуа і «прочей сволочи: тут нужна чистка террористическая, суд на месте и расстрел безоговорочно»18. Чи не параноя, що оберталася ріками крові свого ж народу.
Маючи такі настанови «вождя», його опричники і собі старалися у вбивстві найкращих людей, яких розглядали, як білих рабів, для «победы коммунизма».
«У нас, большевиков, такой принцип, если человек негоден к работе – расстрелять. Это не богодельня»19, - любив повторювати один із засновників концтаборів чекіст Угаров.
Соратник Леніна, один з організаторів Червоної армії та «червоного терору» Лев Троцький (Лейба Бронштейн), в одному із виступів відкрито поставив завдання перед червоними комісарами, не соромлячись виглядати циніком, кровожерливим монстром:
«Мы должны превратить Россию в пустыню, населенную большими пещерами, которым мы дадим такую тиранию, которая не снилась никогда самым страшным деспотам Востока. Разница лишь в том, что тирания эта будет не справа, а слева, не белая, а красная. В буквальном смысле слова красная, ибо мы прольем такие потоки крови, перед которыми содрогнутся и побледнеют все человеческие потери капиталистических войн. Крупнейшие банкиры из-за океана будут работать в теснейшем контакте с нами. Если мы выиграем революцию, раздавим Россию, то на погребенных обломках ее укрепим власть сионизма с такой силой, перед которой весь мир опустится на колени. Мы покажем, что такое настоящая власть. Путем террора, кровавых бань мы доведем русскую интеллигенцию до полного опустошения, до идиотизма, до животного состояния. А пока наши юноши в кожаных куртках – сыновья часовых дел из Одессы и Винницы умеют ненавидеть все русское. С каким наслаждением они уничтожают русскую интеллигенцию – офицеров, академиков, писателей»20.
Нормальна людина здригнеться від жаху, і через роки, дізнавшись про такі розпорядження. Р. Локкарт, який представляв у Росії англійський уряд, 10 листопада 1918 року писав на батьківщину Дж. Клерку: «Любий сер Джордж:
1. Більшовики запровадили правління насильством та придушенням, яке не можна порівняти з будь-якою відомою історії автократією.
2. Найтяжчі злочини були вчинені більшовиками проти їхніх соціалістичних опонентів. Із незліченних страт, здійснених більшовиками, велика частка випала на голови соціалістів, які все життя віддали боротьбі зі старим режимом, але зараз оголошені контрреволюціонерами...
3. Більшовики скасували навіть найпримітивніші форми правосуддя. Тисячі чоловіків і жінок були розстріляні навіть без посміховиська над судом. Тисячі кинуті гнити у в’язницях в умовах, порівняння для яких треба шукати лише у найжахли¬віших літописах індійської або китайської історії.
4. Більшовики запровадили варварські катування. Допит ув’язнених часто відбувається з револьвером, приставленим до голови нещасного в’язня.
5. Більшовики запровадили одіозну практику взяття заручників. Ба, навіть, гірше того, вони б’ють по своїх супротивниках через членів їхніх родин — жінок. До недавнього часу в Петрограді друкувався довгий список заручників. Більшовики захопили дружин тих людей, яких вони не змогли знайти, і кину¬ли жінок у в’язницю доти, доки не з’являться і не здадуться чоловіки...
6. Відверто висловлювана амбіція Леніна — запалити громадянську війну по всій Європі. Кожна його промова — заперечення конституційних методів і вихваляння доктрини фізичного насильства. Маючи таку мету, Ленін здійснює систематичне знищення стратами та організованим голодом будь-якої форми опозиції більшо¬визму. Система “терору” скерована головним чином на лібералів та не-більшовицьких соціалістів, яких Ленін вважає найнебезпечнішими опонентами»21.
Третій за рангом більшовицький лідер Григорій Зінов’єв (Гершель Апфельбаум) у публічній промові в Петрограді був ще відвертішим: «Ми повинні привернути до себе 90 млн. зі 100 млн. населення Радянської Росії. Щодо решти, то з ними нема про що говорити. Їх треба знищити»22. Не мине й 20 років, як знищать і його, морально розіп’ятого!
Теоретичні «розробки» Ілліча планомірно проводилися в життя. Із листа Ф. Дзержинського Леніну від 19 грудня 1919 року: «В районе Новочеркасска удерживается в плену более 200 тысяч казаков войска Донского и Кубанского. В городах Шахты и Каменске — более 500 тысяч казаков. Всего в плену около миллиона человек. Прошу санкции». На листі резолюція Леніна: «Расстрелять всех до одного! 30 декабря 1919 года»23.
На тих, що залишалися жити, чекала доля рабів. У 1920 році Троцький запропонував перетворити країну на величезний концентраційний табір, вірніше — на систему таборів. Досить почитати матеріали IX з’їзду партії та виступи Лейби. В них – небачена в історії людства програма, суть якої в тому, що робітники та селяни повинні бути поставлені в становище мобілізованих солдатів. Із цього контингенту формуються трудові частини, за принципом військових частин. Кожна людина зобов’язана вважати себе солдатом праці, котрий не може вільно розпоряджатися собою. Якщо дано наряд перекинути його в інше місце, слід виконати наказ. Якщо не виконає — стане дезертиром і підлягає знищенню... IX з’їзд затвердив троцькістські постулати.
Кремлівська терористична шайка на чолі з Леніним вважала ворожою уже за самою сутністю інтелігенцію і наказувала ізолювати її, «держать на учете». «Возьмите всю интеллигенцию. Она жила буржуазной жизнью, она привыкла к известным удобствам. Поскольку она колебалась в сторону чехословаков, нашим лозунгом была беспощадная борьба, террор»24. У Горках четвертого вересня 1922 року Ленін дав «залізному Феліксу» розпорядження щодо такої ізоляції: «На каждого интеллигента должно быть дело».
«Жорстокий контроль над багатими та інтелігенцією необхідно поширити й на більшість робітників і селян»25.
Великий пролетарський письменник, співець революції 1905 року, її «Буревісник» О. М. Горький, до якого масами зверталися родичі репресованих інтелігентів, намагався втрутитися у процес холоднокровного знищення мозку нації. Він звертався до «вождя» і через газету, і під час особистих бесід, докладав усіх зусиль, щоб зупинити кривавий механізм «червоного терору». На що Ілліч зухвало відповів О. М. Горькому: «Інтелектуальні сили робітників і селян зростають і міцніють у боротьбі за повалення буржуазії та її пособників – інтелігентиків, лакуз капіталу, які думають про себе, що вони мозок нації. На ділі це не мозок, а г-но…»26
Попри ідейні блукання, О. М. Горький після жовтневого перевороту друкував свої гострі публіцистичні статті під рубрикою “Несвоевременные мысли» на сторінках газети “Новая жизнь” в 1917-1918 роках. Більшість з них опубліковано в книгах – “Революция и культура. Статьи за 1917г.” та “Несвоевременные мысли. Заметки о революции и культуре». Першу видано 1918 року в Берліні, другу – того ж року в Петрограді. (Після 1918 року ці книги заборонені і не перевидавались.)
Наведемо деякі критичні висновки великого письменника про події, що відбувалися в Росії у 1917-1918 роках, характеристики окремим політикам, а також так званій, “великій жовтневій революції”.
“…Ленин, Троцкий и сопутствующие им уже отравились гнилым ядом власти, о чем свидетельствует их позорное отношение к свободе слова, личности и ко всей сумме тех прав, за торжество которых боролась демократия.
Слепые фанатики и бессовестные авантюристы сломя голову мчатся, якобы по пути «социальной революции». На самом деле это путь к анархии, к гибели пролетариата и революции.
…Рабочий класс должен знать.., что его ждет голод, полное расстройство промышленности, разгром транспорта, длительная кровавая анархия, а за нею – не менее кровавая и мрачная реакция.
Вот куда ведет пролетариат его сегодняшний вождь, и надо понять, что Ленин не всемогущий чародей, а хладнокровный фокусник,(виділ.авт.) не жалеющий ни чести, ни жизни пролетариата.
Рабочие не должны позволять авантюристам и безумцам взваливать на голову пролетариата позорные, бессмысленные и кровавые преступления, за которые расплачиваться будет не Ленин, а сам же пролетариат»27.
Вообразив себя Наполеонами от социализма, ленинцы рвут и мечут, довершая разрушение России – русский народ заплатит за это озерами крови (вид. авт.).
«…Революция все углубляется во славу людей, производящих опыт над живым телом рабочего народа.
…Но всего больше меня поражает, и пугает то, что революция не несет в себе признаков духовного возрождения человека, не делает людей честнее, прямодушнее, не повышает их самооценки и моральной оценки их труда28.
Слід віддати належне “Буревіснику” революції, особистому другу В. Леніна, який один з перших помітив утопізм і приреченість програми «вождя» та більшовиків, їх жорстокість: «народ заплатит за это озерами крови…»
(Газета “Новая жизнь” проіснувала трохи більше року. В кінці 1918-го закрита більшовицьким режимом).
Особливе ставлення було до України. Винищення місцевої інтелігенції –цілеспрямована програма, ретельно продумана ще царськими сатрапами, але більш рішучо виконана ленінсько-сталінською терористичною ватагою. Коли нині документально розкриваються для світу основні складові геноциду українців – етноцид і соціалоцид, – знищення українського селянства, духовного генофонду нації, то ще в затінку залишається інша складова геноциду – знищення української інтелігенції, яке комуно-більшовицький режим успадкував від царського уряду і приступив до реалізації з перших років існування. Ще раз згадаймо різкі постанови Фелікса Дзержинського.
Кремлівська терористична шайка на чолі з Леніним вважала ворожою уже за самою сутністю інтелігенцію і наказувала ізолювати її, «держать на учете». «Возьмите всю интеллигенцию. Она жила буржуазной жизнью, она привыкла к известным удобствам. Поскольку она колебалась в сторону чехословаков, нашим лозунгом была беспощадная борьба, террор»120. У Горках четвертого вересня 1922 року Ленін дав «залізному Феліксу» розпорядження щодо такої ізоляції: «На каждого интеллигента должно быть дело». «Жорстокий контроль над багатими та інтелігенцією необхідно поширити й на більшість робітників і селян»29.
Досі історія не знала вождів, озброєних теорією знищення. Світове співтовариство дотримується гуманітарних правил, певних табу – хоча б на папері. Сталінські ж опричники ревно виконували власні, оприлюднені директиви класової боротьби, що рівнозначно знищенню «ворогів народу», тобто своїх співвітчизників (пізніше ленінську практику громадянської війни підхопили маоцзедуністи, полпотівський режим, інші послідовники бузувірського «вчення»). Це порушувало і жорстоко розтоптувало норми людської моралі, відкидало розвиток країни на десятиріччя назад. «Цвіт нації» і саму націю поставлено поза законом. Уже 13-15 грудня того ж 1934 року засуджено 37 відомих українських письменників, науковців, політичних діячів. З них – 28 одразу розстріляно, а 9 пізніше знищено в концтаборах. Таким чином, маховик україновбивчої машини запрацював з великою потужністю.
Після голодоморної зими 1933 року і так званих розкуркулень, оголошено полювання на «петлюрівців», «махновців», «учасників націоналістичного підпілля», різних «шпигунів», есерів, троцькістів, бухарінців та інших «ворогів народу». Керівник союзного катівського органу НКВС – Єжов 30 липня 1937 року видав таємний оперативний наказ № 00447 розгорнути з 5-го серпня найнещаднішу «операцию по репрессированию». В результаті до кінця 1937 року заарештовано 160 тис. осіб, з яких 67 767 – розстріляно. В числі репресованих: українців – 53 відсотки, поляків – 18,8, німців – 10,2, росіян – 8, євреїв – 2,5 процента. Але виявилось: катюзі замало крові. Він видає наказ від 15 серпня 1937 року (№ 00486) запроторювати у концтабори та дитбудинки особливого режиму дружин і дітей «ворогів народу», засуджених після першого серпня 1936 року30.
- У кремлівських народовбивць, - зауважує український письменник Михайло Чорнописький , - вже не вистачало фантазії, до якої дати розстрілювати. Мов тим вампірам бракувало свіжої крові, щоб наситити своє черево. Одне тільки «ознаменування» 20-річчя «великої жовтневої революції» стало жахливою трагедією української інтелігенції – в’язнів соловецького концтабору.
16 жовтня 1937 року начальник управління НКВС по Ленінградській області надіслав секретне доручення Матвєєву, капітанові з освітою два класи. «Інтернаціоналісту» за національністю (як він писав в анкеті) наказувалося розстріляти людей, засуджених особливою трійкою УНКВС Ленінградської області. Згідно з копіями протоколів засідань трійки, розстрілові підлягали 1116 осіб, утримуваних у соловецькій тюрмі особливого призначення. Рішення про «чистку» СЛОНу ухвалила трійка під головуванням начальника УНКВС по Ленінградській області Леоніда Заковського (справжнє ім’я Генріх Штубіс), — того самого, який вихвалявся, що й самого Карла Маркса примусив би зізнатися в роботі на Бісмарка. В’язні були етаповані морем, потім залізницею до Мєдвежєгорська — столиці Бєломорканалу імені Сталіна. Із місцевого слідчого ізолятора зв’язаних смертників відвозили до місця страти автомашинами. Капітан держбезпеки Матвєєв особисто, іноді за участю помічника коменданта Алафера, розстрілював щоденно 180 – 265 в’язнів. З револьвера. В потилицю. Стріляли п’ять днів. Вбили 1111 чоловік в урочищі Сандормох (Північна Карелія). З Нюрнберзького процесу нема жодного свідчення про таку фанатичну енергійність якогось гестапівця чи есесівця...
Серед розстріляних – Микола Зеров, Лесь Курбас, О., А. та Б. Крушельницькі, Валер’ян Підмогильний, П. Филипович, В. Поліщук, Григорій Епік, Микола Вороний, М. Козоріз, Олександр Слісаренко, М. Яловий, академік М. Яворський та багато інших. Наказом № 00486 верховному енкаведисту України Ізраїлю Леплевському було встановлено ліміти на «відстріл» (тобто «ліквідацію») української інтелігенції за «категоріями»: перша – розстріл, друга – 10 років каторжних робіт у концтаборах. Вислужуючись перед «хазяями», Леплевський не тільки виконував «план» репресій по категоріях, а ще й просив «утвердить дополнительно для Украины по первой категории 4500 человек и по второй категории – 15100 человек».
Восьмого грудня 1937 року в урочищі Сандормох «ліквідовано» 507 осіб, серед яких з України розстріляно письменників, поетів, лікарів, літературознавців – «цвіт української нації».
Кого не могли відкрито «ліквідувати», до того підкрадалися по-єзуїтськи. Так, на операційному столі «зарізали» у Кисловодську академіка М. Грушевського. На 61-му році життя почали ламати матеріальною нуждою і моральним терором Гната Хоткевича – унікального талановитого митця і відданого патріота, письменника і драматурга, поліглота-перекладача і викладача, друга М. Коцюбинського, Лесі Українки, М. Старицького, В. Стефаника та інших світил української літератури кін. ХІХ – поч. ХХ століття. Та цього було замало.
Можна наводити й далі документи і факти про надзвичайно високі організаторські здібності вождя тероризму ХХ століття, про масовий терор і розстріли. Але і того досить, щоб зробити висновки, які вулиці носять назви і до яких пам’ятників ходять зазомбовані люди… Не до «вождя світового пролетаріату». А до вождя світового тероризму.
Більш детальний опис страшних обвинувальних фактів червоного комуно-фашистського терору проти власного народу і людства надруковано у книгах і монографіях ХХ та ХХ1століття, зокрема, С.Мельгунова «Красный террор в России», Ю Каныгин «Сатанизм ХХ века», А.Мирек «Красный мираж» та у моїй новій книзі «Злий геній – вождь тероризму».
Що ж дала ця тотальна «чистка», яка фактично була тотальним терором проти власного народу? Результат звичайно був. Це – девальвація цінностей людського життя і свободи, зруйнування громадянського суспільства – громадянських і політичних організацій, громад, церков, навіть сім’ї31, - такий сумний висновок зробив багатолітній політв’язень радянських концтаборів. - Кожна людина залишалася сам на сам з молотом терористичної держави, яка могла в будь-який час стерти людину в «табірний порошок».
Тому знесення пам’ятників вождям і соратникам комуно-сатанинського режиму є тепер обов’язковим невичерпним боргом перед мільйонами жертв комуно-терористичного режиму в незалежній уже Україні.
Що таке пам’ятники? Чому їх встановлюють і шанують?
Пам’ятники – походить від слова «пам’ять», «пам’ятати». Слово несе в собі інформацію, вироблену попередніми поколіннями. Тому не слово належить особі, а вона залежить від слова. Зрадити слову, вжити його недоречно – рівнозначно порушенню закону Всесвіту.
Назва вулиці, майдану, заводу і т. п. – є словом , а значить вона несе в собі усі його властивості. Назва, як будь-яке слово, має вплив на свідомість людини. І назва залежить від людини, і людина від назви. Якщо чуємо «Лондон», то розуміємо, що йдеться про Великобританію, «Варшава» – про Польщу. Назва дає змогу орієнтуватись у просторі і в часі. «Москва» - на сході, «Берлін» - на заході. «Київ» є нашим містом, «Прага» - чеським. Назва формує стереотипи: «Сталін» - тиранія, «Горбачов» - «перестройка, гласность», «Чорнобиль» - аварія, радіоактивність. Тобто, встановлюються штампи, за допомогою яких людина має змогу відрізнити одне від одного, зокрема, своє від чужого.
Коли людина перебуває в оточенні ворожих для нації топонімів, з минулого, вона поступово втрачає бажання опору, перетворюється на раба, слухняну, безглузду іграшку в руках „внутрішнього агресора”. Найбільший ворог такої людини – її невігластво.
Незалежні держави скидають пута колоніалізму і воліють бути господарями у власній хаті. Та тільки не українці! Уже 23-я річниця незалежності, а Україна досі зберігає назви не тільки вулиць і площ тоталітарного комуністичного режиму, а й великих і малих міст та містечок, сіл та поселень. Україну перелицювали ґрунтовно, і вона ще ходить у старому вбранні. У Луганській області маячіє Кіровськ (колишня Голубівка) – на честь одного з катів, поплічника більшовицького перевороту, який ніколи в Україні не був. Про того «героя» написано в розділі 13 «Кадри вирішують усе!..». Більше того, його ім’я носить обласний центр – Кіровоград (Єлізавєтград). Є місто Кіровскоє (Постніково) в Донецькій області. Далі: м. Орджонікідзе (Чортомлицька Січ, колиска козаччини) – у Дніпропетровський області. Від цього імені навіть осетини відхрестилися, перейменували свою столицю на Владикавказ. В пам’ять засновника ЧК, фундатора червоного терору нагадують міста Дзержинськ (колишня Щербинівська) – в Донецькій області, Дніпродзержинськ (Каменське) - Дніпропетровської області, Свердловськ - (колишній Довжанськ) у Луганській області, Дніпропетровськ (колишній Катеринослав). В самому місті всі центральні та бічні вулиці носять імена лідерів, ідеологів комуно-більшовицького режиму. Їдучи трамваєм до залізничного вокзалу, водій нагадує про зупинки: «Карла Маркса, Ленина, Пионерская, Комсомольская»… і т. д. і т. п. Заплющиш очі і переносишся у радянську республіку. Не в українську незалежну державу, а назад, у «комуністичний рай». Унікальний історичний музей імені Д. Яворницького в Дніпропетровську знаходиться на вулиці Карла Маркса.
- Чому до цього часу не перейменували цю вулицю на Д. Яворницького? - запитували неодноразово учасники Всеукраїнської науково-практичної конференції у керівників області та музею.
- Немає коштів – відповідали чиновники.
«Мертвий тягне живого», - говорить народна мудрість.
Дещо перефразовуючи М. В. Гоголя, з болем хочеться вигукнути: «И до такой мерзости мог снизойти человек!».
Що це? Не лише нагла русифікація! А - зґвалтування! Рекомендаціями з Москви «оболванили» Україну, наплювали в національну душу, стерли пам’ять. Залишили тільки шаровари для українського Гопака для екзотики на кремлівській сцені та паперовий вінок на задуреній голові…
Було б смішно, якби не стало так гірко...
Дивишся і обурюєшся: невже немає в тих містах і селах істориків чи краєзнавців, доцентів з кандидатами? Хіба немає там патріотів, чи просто свідомих українців і демократів, яким не байдужа історія своєї Вітчизни? Чи перевелися, вимерли, асимілювалися і стали колоборантами «славних прадідів великих» нащадки погані?! Чи, може, влада не та - тимчасова і випадкова, якій байдуже все національне, українське, аби гроші хрустіли у безмірній кишені, а потім - пенсія держслужбовця?
Я не закликаю до руйнації і забуття! Це наша історія. («Читати і згадувати її не можна «без брому», - писав В.Винниченко). Але якщо той пам’ятник ще стоїть і не можуть, чи не хочуть його скинути, то хоч нижче, під тією історичною вивіскою, слід також подати правдивий напис, що відповідає історичній дійсності. Наприклад, на пам’ятнику Г.Котовському, який ст оїть в центрі м.Бердичева:
"Котовський Г.І. (12.06.1881 - 6.08.1925) - більшовицький військовий діяч, 1905 року втік з армії, анархіст. З кінця 1917 року перебував на службі в більшовицькій армії, з вересня 1921 р. - начальник 9-ї кавалерійської дивізії, яка у листопаді 1921 року завдала поразки частинам армії УНР, що брали участь у другому Зимовому поході. Біля с. Базар Народицького р-ну Житомирської області розстріляв 359 полонених учасників походу. Кваліфікується як військовий злочинець".
І так, щоб біля кожного бюста, пам'ятника чи барельєфа, аби народ знав своїх "героїв" - правдивих і вигаданих.
В Україні налічується понад дві тисячі пам’ятників Леніну. Нині лише у Дніпропетровську їх 25, у Миколаєві - 7, Сумах – 3, у Черкасах і Чернігові - по два. Крім пам’ятників Леніну, слід додати ще 70 пам’ятників Карлу Марксу, 36 монументів Феліксу Дзержинському. Комісія, яка працювала за дорученням В. А. Ющенка у 2009 році, підрахувала: про події і діячів комуністичного режиму нагадують вулиці, провулки і проспекти у 7 тисяч 219 населених пунктах України32.
- Якщо Україна хоче не на словах, а на ділі заявити про себе як демократичну, незалежну державу, яка прагне до євроінтеграції, то мусить якомога швидше розпрощатися з тоталітарною спадщиною, - наголошує доцент Києво-Могилянської Академії Ігор Лосєв. – Це треба робити швидко й рішуче, без демагогії і постійних вибачень.
А досвід є! Коли М. Хрущов розвінчав у 60-х роках культ Сталіна, ідола за одну ніч винесли із мавзолею, познімали монументи з усіх площ.
Як бачимо, прощання з комуністичними реліктами – справа нелегка, довготривала. Особливо коли йдеться про перейменування вулиць і міст. Звідки можна взяти гроші? Саме цим козиряють опоненти. Голова Всеукраїнського об’єднання «Свобода» Олег Тягнибок пояснив, що його однодумці готові взяти на себе всі витрати й роботи по демонтажу комуністичних символів. «Я думаю, за одну ніч ми можемо, якщо будуть на це відповідні дозволи, знести пам’ятники більшовизму, тоталітаризму. Думаю, що свободівці й українські патріоти робитимуть це залюбки і навіть безкоштовно».
Якщо не за одну ніч, то за тиждень-другий можна розпрощатися з комуністичними атрибутами, як це зробили народи Центральної Європи і Прибалтійських республік.
У липні 2009 року в м.Києві уже проходила масова акція проти пам’ятника Леніну, що понад півстоліття бовванів на Бессарабці. Це було підставою для розвінчання ще кількох міфів про цю зловісну фігуру новітньої історії.
З’ясувалося: що гранітний ідол не є мистецьким шедевром, що охороняється ЮНЕСКО на рівні з Софією Київською та Печерською Лаврою. Більше того, за великим рахунком скульптора не є навіть пам’ятником місцевого значення, внесеним бодай до якихось державних чи комунальних реєстрів. Тож тим, хто з допомогою важкої, тупої, холодної... навіть не зброї, а господарського знаряддя «підрихтував» профіль кам’яному символу більшовицької імперії, належить відповідати значно менше, ніж свого часу імператору Наполеону, котрий з гармати відбив носа Сфінксові. Сфінкс принаймні мовчав. А В.І.Ленін наговорив на 55 томів повного зібрання творів.
Вищезгадану скульптуру подарував Києву після війни відомий у кремлівських колах скульптор-ленінофіл С.Меркулов. Щоправда, потім він злупив з міськради за свій презент 100 тисяч радянських рублів! Щодо мистецької сторони справи, то скульптура навіть не планувалась, як пам’ятник. Це - стовідсотково інтер’єрна фігура для головного залу радянського павільйону. На одній із міжнародних виставок скульптор настільки гнав виконання замовлення, що не встиг обробити тил фігури. Ззаду так і залишився шмат брили, з якої витесувалась подоба комуністичного ідола. Коли наївний Сидір Артемович Ковпак, на ту пору – заступник голови президії Верховної Ради УРСР, поцікавився, а що там стирчить ззаду у вождя, партійні товариші порадили йому заткнутися. Ситуацію дещо порятували, загнавши гранітну фігурку на височенний п’єдестал... від чужого пам’ятника. Конкретно – монументу Олександра Пушкіна, що через це тоді так і не був встановлений у Києві33.
Якщо поглянути на карту з назвами великих і малих міст України, то можна вжахнутися. Юрій Брязгунов із Хмельниччини підрахував, що в останньому «Адміністративно-територіальному устрої» аж 64 пункти з іменем Леніна. А на Одещині є навіть Ленінське перше і Ленінське друге. 53 міст, містечок, райцентрів, сіл названо на честь першотравневого свята. Найбільше таких на Харківщині (11), Сумщині (6), Житомирщині (5), Запоріжжі (4). А ще 34 Первомайські! І майже сотня – з коренем «жовтневий». На Одещині – 7, Полтавщині – 10, Слобожанщині – 16 струхлявілих назв34.
Понад 330 населених пунктів в Україні з назвою «червоний». А це означає – «ленінський». Рекорд серед більшовицьких назв! Ще 104 поселення з основою «красний». Кіров, який ніколи на Україні, як і Ленін, не був, увіковічнений не тільки обласним центром – Кіровоград, а й у 47 назвах населених пунктів: Кіровськ, Кіровка, Кірове і т. п. На Кіровоградщині час ніби зупинився. На місцевій карті можна знайти села: два Ленінських, Свердлове, Кіровку, Володимиро-Ульянівку, Жовтневе, Першотравневе, кілька Ульянівок, кілька Калінінок, кілька Пролетарських та багато подібних. У самому Кіровограді досі є Ленінський та Кіровський райони. Та не тільки цих двох увіковічнили в назвах. І для інших катів українського народу міста знайшлися. Наприклад, Орджонікідзе – 9, Артемів – 6, Артемівок – 12, Артемівськ – 2, Артемове – 1. Не міг би поскаржитися й «залізний Фелікс»: Дзержинських, Дзержинівок з Дніпродзержинським аж 13 (характерно для першого чекіста); його наступникові – Менжинському дісталось одне селище. Зате Щорсів, Щорсівок – 8, Куйбишевок в Україні – 15. Навіть росіяни обласний центр на Волзі ще 19 років тому перейменували.
Не забули й про Калініна – 15 назв, Котовських – 20, Карлів Марксів – 8, Карлів Лібкхнетів – 4, трохи менше Жданівок, Фрунзів. Зате «пролетарських» - 23, «партизанських» - 14 населених пунктів! Якийсь абсурд, Україно!..
В очі впадають ті ж самі назви, що й за Союзу. Наприклад, на Вінниччині, майже 70 вулиць носять імена більшовицьких катів та їх поплічників35.
Є місто Котовськ в Одеській області; Дзержинський район у м. Харкові; Червоноармійський район на Житомирщині.
- Що ж ми за народ такий? – запитував екс-голова Національної Спілки письменників Володимир Яворівський.
То ж кому покладаємо квіти до підніжжя пам’ятників?
Якому "ідолу" моляться прибічники утопічної, людоненависницької комуністичної спадщини?
Зрештою, сам Ленін наполягав, щоб його ім’ям не називали міста і вулиці; щоб не споруджували пам’ятників (знав національну здатність до ідолопоклонства!). А його прохання - бути похованим поряд з могилою матері, можновладці, як уже зазначалося, знехтували.
„Ордену мечоносців” – партії більшовиків „нового типу”, «розуму, честі і совісті епохи», яку створив „учитель”, потрібен був лише його образ, теорія – керівництво до дії, щоб забальзамоване тіло покласти у велику гранітну домовину, і самим вийти на постамент цієї спочивальні.
До сьогоднішнього дня, уже в новій державі – соборній Україні, яку визнав світ і над якою жорстоко прокотився смерч ленінського „експерименту”, майже у всіх містах на центральних площах продовжують височіти пам’ятники Леніну та його соратникам. Це - головний символ нездійсненного комунізму, що нагадує жителям України про владу імперії зла – СРСР, служить засобом утопічної пропаганди, є уособленням неіснуючого, нежиттєздатного вчення і закликом до оновленого колоніального союзного ярма, в яке так гарячково ліві сили намагаються знову втягнути Україну.
Цілком природно, що подібні споруди не можуть знаходитися на території самостійної України, оскільки в ній не діє Конституція СРСР, а КПРС не є ядром державних і громадських організацій, не визначає внутрішню і зовнішню політику, більше не керує боротьбою за перемогу „світлого майбутнього”.
Ще президент Л. Кравчук видав Указ про те, що державні символи СРСР необхідно прибрати. Формальні заходи вживалися, але розпорядження не виконувалося.
Проте даний указ має силу і дотепер. Вандалізмом, звісно, не слід займатися, та доцільно вчинити так, як у свій час зробив мер м. Одеси, народний депутат Едуард Гурвіц. Він переніс всі пам’ятники Леніну, Крупській, Дзержинському, Марксу та іншим у музей старої символіки. В упорядкованому парку міста встановлять всі монументи, бюсти, меморіальні дошки, споруджені на честь діячів СРСР-КПРС, а також видатних подій радянської епохи. Там всі бажаючі зможуть дивитися, а партійці – молитися на них, якщо хочуть.
Тим часом, 27 червня 1996 року парламентська асамблея Ради Європи прийняла резолюцію „Про заходи з демонтажу спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем”. 10 жовтня 1998 року Сейм Литви ухвалив аналогічну Декларацію, а парламенти Чеської Республіки й Польщі теж приєдналися до цього заходу36.
Лише комуністично-олігархічне керівництво України проігнорувало дану резолюцію.
Допоки держава кланяється чужим ідолам, толку в ній не буде, економічні реформи не вдасться здійснити, бо чужинство є носієм негативної енергетики, чорної сили, зла і розбрату.
Ось так і живемо, «хоча караємось, мучимось, але не каємось», весь час промовляючи: «Яка там разніца…». А іноземець проїде, подивиться на ті монументи, почитає назви вулиць , та й подумає: «Мабуть, більшовики тут і далі правлять. Може, це НЕП №2? Вкладеш інвестиції, а вони знову проведуть «експропріацію». Е, ні! Треба зачекати, або їхати в іншу країну…».
В економічному розвитку нас обігнали всі посткомуністичні країни зі Сходу і Заходу. Сусідня Польща за останні 13 років збільшила своє ВВП у 4 рази! Україна – зменшила на 25 відсотків…А в Україні ж були найкращі стартові можливості! Тобто, є «разніца». Бо кожне слово у назві вимовлене, прочитане, чи в думці промайнуле - матеріалізується. Отже, створює потужне енергетичне поле. Тобто, як кажуть, що Фортуна світить. І, навпаки. Коли читаєш, бачиш і думаєш про катів своїх дідів і бабусь, чорні сутності не дають спокою ні жити, ні працювати. Це - тонка матерія, сакральні знання. Їх дуже вміло використовують вороги нації. Одних зомбують, інших обманюють, третім обіцяють.
Як би виглядала Німеччина, якби вона і далі мала у містах і вулицях назви Гітлерштат, Гебельштрассе і т.п.? І чи була б вона тоді такою, як нині, якщо б не засудила злочинців-нацистів та не покаялась перед всім світом за злочини своїх співвітчизників?
Для України Ленін символізує політика, який демагогією і агресивною війною 1918-1919 років зумів знищити Українську Народну Республіку і повернути в Російську, уже радянську тюрму народів, з усіма жахливими наслідками: знищенням великої хліборобської культури, русифікацією, трьома голодоморами, геноцидом української нації.
Спливло 23 роки з часу розвалу Радянського Союзу і проголошення України незалежною державою. Але й досі українські вулиці і міста прославляють лідерів комуністичної доби.
- Настав час одягнути Україну в чисту сорочку, - наголосив екс-президент України Віктор Ющенко у 2007 році, при відзначенні роковин Голодомору. Говорити Віктор умів, вінки покладати до монументів теж. Але рішуче діяти для України не спромігся: не вистачило ні сил, ні духу… «Любі друзі», мабуть, завадили.
У березні 2007 року вийшов президентський Указ з вимогою замінити топонімічні назви - свідчення тоталітарного колоніального минулого України.
- Але до цих пір стоїть домовина на тілі України, забита цвяхами – пам’ятниками катам моєї Землі, що вбивали і тіло, і душу народу, - з сумом дорікає Ліна Голанзовська з Києва16. – Лежить в ній Україна, здушено-переповита пеленами назв вулиць, площ, комбінатів і шахт з іменами насильників нашого народу. Коли ми розв’яжемо пута чужої ідеології, пута безпам’ятства, пута підневільного рабського духу, тільки тоді Україна встане і почне розвиватися. Моральне очищення судом всіх злочинів катів нашого народу зможе розвіяти пітьму неволі. Коли засвітиться світ Правди і помолимось ми на волі, як колишні невольничі діти.
«І возвеличу отих рабів німих, Я на сторожі коло них поставлю Слово!» – писав 150 років тому Тарас Шевченко.
Здавалося, період відродження культури й духовності повинен був настати одразу після оголошення результатів перевиборів у грудні 2004 року. Помаранчева революція назавжди мусила розставити крапки над "і" у таких питаннях, як: кого вважати національними героями? Які пам’ятники залишити, а які – знести? Якою мовою розмовляти? Як ставитися до історико-культурного надбання нації?
Але очікувані "крапки" лишилися там, де й були. Україна повинна, нарешті, остаточно очиститися від комуно-більшовицьких символів. Бо це – уособлення вбивства, і збереження їх - блюзнірство перед загиблими.
Нострадамус передрікав, що близько 2025 року з лиця землі зникнуть всі пам’ятники Леніну37. Маркс і Ленін потонуть в історії як вершителі соціального безумства, що ледь не згубило Всесвіт. То невже ще знову будемо чекати чверть-століття, щоб очистити свою ХАТУ, у якій своя правда, і сила, і воля?
P.S.50,00 гривень за кілограм – за стільки продають в інтернеті шматки від пам’ятника Леніну поваленого в Києві 8 грудня.
Добрий приклад теж вартий наслідування.
Невідомі особи вночі також зруйнували пам’ятник Леніну в м. Котовську на Одещині, який бовванів у парку біля клубу залізничників.38
Література
1.Ленин В.И., Т.45.-С.23.
2.Ленин В.И.,Т.50.-С.143-144.
3.Бунич И. Золото партии.-К.,1999,-С.21.
4.Там же.
5.Там же. С.-51.
6.Ленін В.І. ПЗТ, Т.36.-С.-146.
7.Ленин В.И. ПСС.Т.41,-С.298.
8.Шамбаров В. Государство и революція.-М.,2011. –С.135.
9.Ленін В.І. Твори, Т.51. –С.165.
10.Ленін В.І. Твори, Т.51. –С.134.
11.Там же,-С.216.
12.Известия ЦК КПСС. -1990,№4. –С.192.
13.Ленін В.І. Твори, Т.45. –С.196.
14.Там же, -С.190.
15.Там же, -С.189.
16.Декреты Советской власти. Т.4. –М.,1968 –С.267.
17.Ленін В.І. Твори, Т.45. –С.190.
18.Ленін В.І. Твори, Т.43. –С.234.
19.Шамбаров В. Вказ.праця.
20.Цит.за Колпакида А.И., Прудникова Є.А. Двойной заговор. Сталин и Гитлер: не состоявшейся путч. –М.,2000.
21.Федько В.Більшовицький терор у Росії. //Перехід 1У. №8, 24.11.2007.
22.За газ.”Северная коммуна”, 09.09.1918. (цит. за Конвест Р. Жнива скорботи.-К.,1993.
23.Назаров Герман на Інтернет-сайті «CancaZ-CENTER».
24.Ленин В.И. ППС. Т.37. –С.218-219..
25.Ленін В.В. ПЗТ. Т.36. –С.144.
26.Ленін В.І. Твори, Т.51. –С.47.
27.”Новая жизнь”, №174, -7(20).11.1917.
28.Там же, №205, 19.11.1917-01.1918.
29.Ленін В.І. ПЗТ, Т.36. -С.144.
30.Чорнописький М. Імперський маховик україновбивства «Українська газета плюс»,-№45, 27.12.2007.
31. Овсієнко В. Пом’янемо жертви Соловецького етапу // «Інформаційний бюлетень», № 37, 27.10.2011.
32.За матеріалами радіо «Свобода», лип.2009.
33.”Персонал плюс”, 15-28.07.2009. –С.12.
34.Брезгунов Ю. По рецептам неизвестного.//”Персонал плюс”, №48,20065.
35. Там же.
36."Народна газета", №9, 1992р.
37.Курдюк М. Провидці про Україну. - "Українська газета плюс", №20, 29.05 – 04.06.2008
38.»Волинь-нова», №139, 10.12.2013.
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 4
Вибір редактора
Популярне
|
23 листопада на Волині: гортаючи календар
Сьогодні, 00:00
|
0 |
|
Міносвіти оголосило конкурс на посаду ректора ВНУ
22 листопад, 23:51
|
0 |
|
На Волині авто збило пішоходку, жінка у край важкому стані
22 листопад, 22:38
|
0 |
|
Де і коли на Волині вимикатимуть світло 23 листопада
22 листопад, 21:57
|
0 |
|
На Запоріжжі загинув 28-річний воїн з Волині Микола Зуб
22 листопад, 20:35
|
0 |
Це сприятиме обвинувальому вироку комуністичним символам у незалежній суверенній Україні.