І нащо мені та Європа?..

Ось сиджу й думаю. Це, звичайно, у мене не вперше... Маю такий гріх, каюся. Думаю іноді собі потрошку-потихеньку.

І от прийшла в голову думка – як логічний результат процесу. Що для мене Європа? Ну, раніше це була абстрактна територія, «заграниця». Тоді все, що не по-російськи – заграниця було.

А значить – зась! От батькам моїм в цьому плані трохи більше пощастило. Ні-ні, за совєцьких часів вони там не були, боронь Боже, родичів не мали, імпортного взагалі мало бачили.

А от тут, певно, трохи я істиною поступилася. Бачили й імпортні речі, й мови різні чули, навіть приятелювали з іноземцями. Тому що разом училися. Сусіди по гуртожитку, звичайно, не родичі – біографію зіпсувати суттєво не могли, а от світогляд розширили. І справа навіть не в джинсах і годинниках, які були їм доступні, на відміну від «наших».

Справа в іншому. Різницю можна відчути з короткої історії «ні про що», розказаної моєю бабусею.

Отже. Село на Вінничині. Величеньке таке село – із тисячу хат, певно. Сільрада, пошта, школа, клуб. Магазини, зрозуміло, кафе. «Яблунька» називалося. Навіть дільнична лікарня (як-то вона там зараз, при нинішній реформі?) Залізнична станція з однойменною назвою – кілометрів за кілька. Вимощена бруківкою дорога від станції до райцентру йде просто через село.

Відповідно, вся оця інфрастуктура вишикувана вздовж неї. За винятком школи – дороги до неї як не було тоді, так нема, певно, й досі. Принаймні, років десять назад не було. Думаю, так і лишилося. От якраз напроти школи й жили мої бабця з дідом. От і приїхав до них на жовтневі свята мій тато-студент із другом-студентом.

Не просто другом, не просто студентом, а...страшно навіть подумати...іноземцем! Цілим тобі угорцем! Погода на початку листопада – можете уявити, під ногами – жирнючий чорнозем, а в бабці ще буряки в городі. Ось збирається вона на ті буряки: вдягається, гумаки на ноги, тато – слідом, а Іштван пропонує: давайте і я піду, я ж із села, я все вмію. Бабця – за голову: «Та куди ж ти, дитино, в ту багнюку полізеш!»

Знаєте, що угорець відповів? «Та у нас у полі теж багнюка, я звичний!» І додав з усміхом: «Але у нас – лише в полі!»
Була я в їхній Угорщині. Та й багато ще де була. Наскільки він був правий! Земля – вона земля і є, хоч у нас, хоч у Європі. Дощ іде – багнюка. А щоб вона лишалася в полі, є там такі дивні утворення – дороги називаються. І є їх багато, і є вони скрізь, а не лише біля сільради.

Звичайно, не в одних лише дорогах справа. Від’їдьте трохи від Луцька. Та що там – від будь-якого міста. Що бачите? Хати, сади, поля. На все село – один магазин. Як був сільмагом, так і не виріс. Школа – часто в селі сусідньому, діти брьохкаються по узбіччю, бо якщо дорога ще є сяка-така, то тротуару не передбачено. ФАП, або медпункт, по-простому. З обладнання – ваги для немовлят, шафа з перев’язочними. Все!

Проїжджаєш тією-таки Польщею. По дорозі – як і в нас, село за селом. АЛЕ! В селі (КОЖНОМУ практично) – футбольне поле, часто – не одне. Кінотеатр, боулінг, тенісні корти. Басейн. Перукарні, хімчистки, медичні кабінети: дерматолог, стоматолог, мало не пластичний хірург!

От тут і приходить на розум порівняти. Звичайно, справа й у фінансах, мови нема. Але першочергово – у ставленні. Держави – до людини, людини – до місцевої громади, громади – до своєї місцевої виборної влади.

Нам у спадок від радянських часів залишилося ставлення до селян, та навіть до жителів маленьких містечок, як до людей вторинних. Навіщо, мовляв, їм всілякі вигоди? Де це бачено, щоб у якомусь Чортопхайську діти після школи хотіли до басейну? Мами їхні – на манікюр? Тата – на футбол? Для чого їм? У кожного вдома – хазяйство, хай займаються.

Вони й займаються. Прибутки, щоправда, мізерні – заробити можна на тому, чим займаєшся професійно. Але без цього додаткового доходу – взагалі ніяк. Тому що зарплата – мінімальна, роботи й на таку зарплату немає, так хоч свій харч маєш, та ще й продаси щось. М-да, не до манікюру тут...
Але хіба вони – не люди? Не мають права на відпочинок? На якесь культурне дозвілля, а не тільки «піти на пиво»? Бо ж піти більше нікуди...Та й грошей катма.

От я й замислилася: навіщо мені та Європа? До моїх послуг і так аптеки, спортзали, салони краси, супермаркети. Дороги і громадський транспорт. Телефон і інтернет. Мої діти йдуть до школи вряди-годи рівним тротуаром, переходячи дорогу на світлофорі. Потім – до Палацу учнівської молоді або на тренування. Щось заболить – до лікаря рукою подати. Що мені може запропонувати Європа? За що я борюся?

І я для себе визначила: за зміну правил. За зміну пріоритетів. Не моїх особисто, чи сусіда діда Андрія, чи навіть мого губернатора. За зміну пріоритетів в Україні: у країні, у суспільстві і, особливо, в державі. Дивує одне: як на мене, найактивнішими у цій боротьбі повинні бути якраз ті, для кого євростандарти життя тут і зараз – річ недосяжна, майже міфічна.

Хоча, кажуть, обіцяли покращення? Ще обіцяли почути кожного. Та хіба мало чого обіцяли? Мабуть, просто треба ще трохи почекати. Потерпіти. Та й взагалі: нащо та Європа?..