Політичний «мордобій»? Партнери так не чинять

Моя відповідь газеті «День» щодо заяви Рад міст Замостя та Любліна.

Заява, прийнята Радою міста Замостя, нашого партнера у Польщі, виявилася для нас неочікуваною та неприйнятною. Заява ж Ради міста Любліна підсилила наше нерозуміння логіки дій польських колег з міст-побратимів.

Партнери так не чинять. У цивілізованому світі, до якого відносять себе і наші польські друзі, якщо між сторонами виникають якісь непорозуміння, то вияснення стосунків розпочинають не з політичного «мордобою» у вигляді ультимативних заяв, а із переговорів, метою яких є як спроба зрозуміти партнера і його мотиви та почути його аргументи і пояснення, так і спроба донести свої застереження та перестороги, свої бачення та трактування партнерських рішень, якщо такі, звичайно, є.

Що заважало нашим колегам із Замостя та Любліна приїхати до Луцька, зустрітися з депутатами міської ради та громадою міста, обговорити будь-яку тему за їх побажанням? Мало того, вони неодноразово бували у Луцьку саме після прийняття нашою радою в кінці 2010 року рішення про присвоєння звання «Почесний громадянин міста Луцька» Степанові Бандері.

Я вже не кажу про перейменування 13 серпня 2008 року однієї з вулиць міста на вулицю Степана Бандери. І ці рішення нікого з польських партнерів не бентежили протягом досить-таки довгого часу.

Крім того, неприємно вразили тон та зміст цих заяв. У мене склалось враження, що таким тоном крайній раз поляки писали свої ультиматуми хіба що у 1938 році Чехословаччині, перед тим як спільно зі своїми тодішніми союзниками – фашистською Німеччиною – окупували сусідню країну. Таким тоном заяви пишуться тільки перед початком війни, хай «холодної», віртуальної, хай на шпальтах газет та на офіційних бланках місцевих рад, але війни. Ці заяви не передбачають порозуміння, вони передбачають лише або капітуляцію опонентів, або аналогічну відповідь.

Так як у нашу капітуляцію швидше за все не вірили навіть автори заяв, то фактично нам кинули виклик на готовність у такому ж ультрапатріотичному дусі надати відповідь польській стороні. По відношенню до Замостя ми цього не зробили, хоча спокуса аналогічно відповісти безумовно була. У нас в Луцькій міській раді напевно не менше патріотів України, ніж в радах Замостя та Любліна патріотів Польщі. Але ми зуміли взяти під контроль власні емоції та зробили виважену і толерантну відповідь польській стороні, відкривши тим самим можливість спільного пошуку вирішення цієї проблеми та виходу із цього глухого кута. Ми чекаємо польських друзів і готові обговорити всі найнеприємніші сторінки нашої спільної історії: як дії УПА так і дії Армії Крайової чи Національних збройних сил (Narodowe Sily Zbrojne), як постать Степана Бандери так і постать Юзефа Пілсудського чи будь-кого іншого.

В історії так складається, що герої одних народів не є такими для інших, особливо сусідніх. Наполеон пролив тонни російської крові, та й не лише російської. Але я не чув протестів щодо увічнення Францією його пам’яті. Великі полководці минулого – це як правило великі вороги народів, що були переможені. Але я не чув протестів щодо увічнення пам’яті жодного з великих постатей минулого. Наприклад, в Росії та й не лише в ній глибоко шанують пам’ять генералісимуса Олександра Суворова. Так ось, своє перше звання генерал-майора він отримав за придушення повстання польських конфедератів у 1768 році. А у 1794 році він отримав звання генерал-фельдмаршала за те, що потопив у крові повстання під проводом Тадеуша Костюшко. Навіть у старій радянській енциклопедії, де його називають великим полководцем, сказано, що він «проявив крайню жорстокість» у придушенні повстання. Та я щось не чув польських протестів щодо увічнення пам’яті Суворова.

Коли у вересні 1939 року героїчний гарнізон Брестської фортеці під командуванням польського генерала Костянтина Плісовського відбив усі атаки фашистського генерала Гейнца Гудеріана, останній звернувся за допомогою до радянського комкора командира 25-го механізованого корпусу Семена Кривошеїна. І радянська важка артилерія за наказом Кривошеїна, вдаривши у спину полякам, виручила своїх фашистських союзників. Польські жовніри не здались і героїчно загинули від радянських снарядів та нацистських куль. Вулиці імені радянського полководця Семена Кривошеїна є і в Росії, є і в сусідньому білоруському Бресті. Але я щось не чув протестів з боку поляків і щодо увічнення пам’яті Кривошеїна.

Таких прикладів можна привести безліч. Війна з минулим – це шлях у нікуди. Приймаючи 3 лютого 2011 року закон про надання статусу національного Дню пам’яті «Проклятих солдатів» Польща вшановувала тим самим героїв, які боролися за незалежність польської держави. І ми розуміємо, що саме за це їх шанує братня Польща, а не за нищення мирного українського населення, хоча саме ці спогади приходять на пам’ять, коли мова заходить про Армію Крайову чи ті ж Національні збройні сили (Narodowe Sily Zbrojne). Так само і ми шануємо наших героїчних вояків, шануємо за те, що вони боролися за незалежність Української держави, правда вшановуємо поки що ще не на державному рівні як у Польщі.

Тому полякам потрібно розібратися у своїй історії, нам – у своїй, і треба рухатись далі, треба щоб братовбивче минуле не заважало нам бути разом та вірити один одному сьогодні і у майбутньому. Недавно у Луцьку відбувся дитячий конкурс декламаторів польської поезії, на Волинському телебаченні почалися телеуроки польської мови. Як не хочеться щоб ці тендітні паростки великої майбутньої братньої дружби не загинули від можливого польсько-українського політичного похолодання.