Живий

Я не знаю, у якій країні прокинусь завтра.

Бо тепер щогодини в цій — моїй - країні щось відбувається. Болісне, радісне, пекуче, болюче, несправедливе.... Воно ранить, викручує тебе на всі боки, змушує бігти, стояти, вертатись до роботи, прокидатись ні сіло ні впало серед ночі, вмикати новини “5 каналу”, щоб переконатись — ЖИВИЙ! Майдан Живий.

Тобі вкрай важливо, щоб він був живим. Нехай на сьогодні таким, що втратив довірливість (не довіру!) - бо зазнав насилля. Так іще в дитини, яка рано дорослішає — погляд стає іншим. Він втрачає дитинну чистоту необізнаності, романтичність очікуваного дива. Тому що над ним вчинили наругу. Звірство (чомусь вперто напрошується асоціативна думка про побиття немовлят у Вифлиємі).

Кров пролилась - почалась точка відліку.

Цими днями, поки я завивала перед невмолимо-кривавими телекадрами, - то й не помітила, яким розгубленим і навіть десь трошки вже сталевим став погляд в мого сина. Виявляється він, поки я хнюпала і зв’язувалась зі своїми киянами, що були в криваву суботу на Майдані, влаштував допит: уважно й доскіпливо випитував, чи побили українську молодь за Євросоюз. Якщо ми не йдемо туди, то чому там стоїмо і наступного дня. І наступного. І наступного... Ну і традиційно-риторичне - що ж в цей час робить президент....

А ще - чому він не йде до людей, вони ж всі спочатку прийшли, щоб з ним ПОГОВОРИТИ! Авжеж- великою кількістю, присутністю та волею сказати своє “НІ” або “ТАК” - щоб уже гарант напевне “почув кожного” (як, пам'ятається, обіцяв). Але чи можуть прочитати це люди, які в період великих змін ще й не брали до рук “Букваря”?

Європа не любить неписьменних... А вже щоб бачити з-поміж себе - то й поготів.

І поки я роздумувала, гасала по каналах і читала Інет після подій 30 листопада, моя дитина малювала... Я не бачила, як він плакав. Тільки коли грюкнув кілька разів по столу і заявив, що піде мене захищати, я зазирнула йому через плече.

Там на малюнку був перекреслений Беркут... Був прошитий олівцевими “дірочками” гарант...

І були намальовані люди. Усміхнені. Щасливі. Такі, якими, сподіваюсь, ми попри все-все — станемо.

Як написав у своєму блозі на Українській Правді наш земляк Євген Сверстюк: “Європа прагне бачити українську людину, яка виражає гідність Незалежної Держави. Тільки тоді ми будемо рівні з рівними. І така людина у нас підростає”.

Вірю, що така людина росте в моїй хаті.

Вірю його непомильній інтуїції в таких звивистих і, здавалося б, непідйомних для його віку речах, як нинішня політика.

Вірю людям, які стоять на Майдані і на сотнях інших Майданів по всій Україні, і роблять його Живим своїми життями. Своєю вірою. Безцінною довірливістю, по якій одні безцеремонно топчуться, інші намагаються напнути й припасувати собі.

У ці дні собі та іншим бажаю дуже великої тверезості мізків і тої спортивної злості, яка є не суть агресивна, але така собі адреналіново-помічна в досягненні головної мети. Бо чим далі в часі, зауважую одну невтішну тенденцію: борючись в той чи інший спосіб з режимом, ми якось непомітно почали надкушувати й одне одного, вимірюючи, хто революційний, а хто іще "революційніший" і, відповідно, хто, за нашими мірками - не дотягує. Роблячи "ату" одне одному, розпорошуємо сили і поволі втрачаємо головне - гідність. Непомітно уподібнюючись тим, проти кого повстали....

Слава Україні!

(Написано для Слова Волині)