Україна в колоніальному ярмі

«Пошли душу аж до Бога,
Його розпитати:
Чи довго ще на сім світі
Катам панувати?»
(Т.Шевченко)

На карті світу з 1991 року появилася нова держава – Україна. 22 роки, як незалежна демократична країна. Де-юре. Проте, залишилася де-факто, залежною і не зовсім самостійною. Наддержава – СРСР розвалилася. Але «мертвий тягне живого». Тягнуть зі всіх сил семирівневого ступеню ведення сучасних війн. У новий союз, який називається тепер «митний союз». Для досягнення своєї мети, не гребують нічим: ні духовними цінностями, ні мораллю, ні відвертим фізичним шантажем, ні підступними провокаціями. Тож давайте заглянемо в недавнє історичне минуле, яке ще пам’ятають наші батьки і діди. Адже історія – є вчителька життя. І вона дуже жорстоко карає за невивчені уроки…

☼ ☼ ☼

Потопивши в крові визвольні виступи українського народу в 1917-1921 роках, московський комуністичний режим визискував свою колонію – Україну - методично і послідовно. Грабував матеріальні і духовні багатства, нищив культуру, проводив політику «русифікації», перемелюючи усю людність в одну безлику масу під назвою «советский народ». Із гучномовців звучало: «Мой адрес не дом и не улица, мой адрес Советский Союз…». І, головне, винищував інакодумців, усіх, що не вписувалися в рамки будівника комуністичного суспільства. Антилюдська хвороблива ідея вела до неминучого краху, про що свідчать факти історії… Зі схилів її понад півстолітнього відрізку можемо зробити висновки: «помилившись раз, не впасти в ілюзії знову»! Українська Народна Республіка втратила незалежність на початку ХХ століття і майже на 70 років потрапила в колоніальне ярмо до «старшого брата».
1917-1921 роки. Збройне придушення національно-визвольних змагань, ліквідація Української Народної Республіки. Масова реквізиція хліба та інших продуктів. В результаті у 1921-1922 роках – голод, що забрав, за оцінками фахівців, 2,5-3,0 мільйони людей. Одночасно відбувалися погроми і пограбування українських храмів.

29 березня 1921 року у Харкові вийшов декрет Раднаркому УРСР «Про натуральний податок на зернові продукти». Для українського селянства фонд на посівну становив 18 мільйонів пудів. А для утримання розквартированої в Україні Червоної Армії призначалося 99 000 000 пудів зерна1, тобто окупаційна армія (а не своя!) пожирала все!..

1923-1928 роки. НЕП дає змогу дещо пожвавити економіку. Короткий період «українізації» завершився масовим погромом українських національних кадрів.

1929-1931 роки, так званий «великий більшовицький перелом». Наступ на українське селянство. Арешти, розкуркулення, депортація людей на Північ, Далекий Схід, у Сибір, Казахстан.

1932-1933 роки – жахливий голодомор-геноцид проти українського народу, спланований і організований кремлівськими верховодами як засіб виморити українських селян, зламати морально і упокорити вцілілих, заселити спустошені села і землі чужинцями, загнати в колгоспи-резервації і зробити колишніх хліборобів безправними кріпаками. Дослідники називають страшну цифру – 10 мільйонів втрачених життів.

Кінець 20-х – початок 30-х років – червоний терор проти інтелігенції – духовного кістяка української нації. Україна втратила за цей період близько 4 мільйонів так званих «ворогів народу».

1941-1945 роки. За даними «Книги Пам’яті», кількість жертв в результаті війни, розв’язаної двома диктаторами - Й. Сталіним та А. Гітлером за світове панування, становить 7,5 мільйона громадян (без цивільного населення. Ці втрати ще ніхто не уточнював).

1946-1953 роки – післявоєнний голод. Продовження сталінсько-берієвської вакханалії. Боротьба з патріотами на Західній Україні проти руху Опору ОУН-УПА. За 2,5 роки (з лютого 1944 – по травень 1946-го), за звітами НКВС УРСР, вбито, захоплено в полон 476,4 тис. озброєних вояків УПА. Всього за цих вісім років «ужинок» енкаведистських головорізів в Україні сягнув близько трьох мільйонів чоловік.

1956-1984 роки – так звана «хрущовська відлига», дуже короткочасна, і початок нового «льодовикового» періоду; брежнєвський «застій».

Зростання дисидентського руху «шістдесятників» та жорстоке знешкодження їх репресивною машиною.

1985-1991 роки: «Свобода, демократія, гласність»! Гасла «перебудови» (а чи недобудови) М. Горбачова не врятували «імперію зла». Режимна, диктаторська, тоталітарна і теж – кривава, вона згнила і розвалилася2. «Колос» на глиняних ногах непідйомно впав! На велике здивування всіх «совків». Бо ж, здається, міцними були «обручі» в особі «силовиків», що тримали це склепіння. Та й ДеБісти в нестямі спостерігали зі своїх вікон, як навпроти валиться з п’єдесталу їх «божество» -«залізний» Фелікс… А інакше бути й не могло: зароджене в гріху (жовтневий переворот і подальші криваві події) добігло свого кінця – «судного дня» (розвал, падіння імперії)3.

Серед десятків мільйонів убієнних українців імперською Московщиною, прицільною мішенню у програмі геноциду стало винищення національної інтелігенції та селянства. Нині документально відкривається світові основна складова геноциду над українцями – соціалоцид, ліквідація селянства- духовного ядра нації.

Головним аргументом комуно-більшовицьких діячів, як повчав «вождь і вчитель», була «класова боротьба», отже - терор. А щодо окупованої метрополією України, то він мав яскраво виражений характер: нищити все найталановитіше, найактивніше, національно вагоме. Досить згадати тільки частину тодішніх жертв. Загинули найяскравіші таланти української літератури і суспільства: Валер'ян Підмогильний, Олекса Близько, Микола Куліш, Дмитро Фальківський, Микола Хвильовий, Кость Буревій, Михайло Драй-Хмара, Сергій Жигалко, Микола Зеров, Григорій Епік, Григорій Косинка, Павло Филипович, Сергій Пилипенко, Олекса Слісаренко, Євген Плужник, Ананій Лебідь, Лев Скрип¬ник, Василь Мисик, Михайло Яловий, Микола Вороний, Марко Вороний, Людмила Старицька-Черняхівська та багато інших. Така ж доля дісталася діячам науки, мистецтва, культури, які прославляли Україну на весь світ: Лесь Курбас, Володимир Юринець, Матвій Яворський, Сергій Єфремов, Агатангел Кримський, Михайло Грушевський. Репресій зазнали і сім’я Косачів, родини Старицьких, Черняхівських, Крушельницьких, Коцюбинських та інших світил культури.

Ще до голодомору 1932-1933 років московські інквізитори поодинці і групами розстрілювали та відправляли в концтабори українську інтелігенцію.

Після вбивства Кірова в грудні 1934 року (одного із конкурентів Й. Сталіна) репресії посилилися. Зубила каральної машини боляче впивалися в національний організм. Чекістам дано нові інструкції: слідство над жертвами - не довше 10 днів, обвинувачення оголошувати під час суду, справу слухати без участі сторін, помилування не допускати, вироки до вищої міри покарання виконувати негайно. Тоді ж, 13-15 грудня у Києві засуджено 37 відомих українських письменників, науковців, політичних діячів, з яких 28 одразу розстріляли, а дев’ятьох пізніше знищили в таборах4.
Після ретельно спланованої «тихої війни» - так званих розкуркулень пішло полювання на «петлюрівців», «махновців», «учасників націоналістичного підпілля», есерівців, троцькістів, бухарінців, різного роду «шпигунів» та «ворогів народу».

Обер-кат Микола Єжов 30 липня 1937 року видав таємний оперативний наказ №00447, в якому зазначалося: з 5-го серпня розгорнути найнещаднішу «операцию по репрессированию». В результаті таких «операций» комуністичних опричників до кінця 1937 року заарештовано 160 тис. осіб, з яких 67 767 розстріляно. За національним складом це виглядало так:
українців – 53 відсотки. В усіх статистичних зведеннях такого роду – розстрільних акціях, виселеннях тощо українців завжди було найбільше! І далі:

поляків – 18,8; німців – 10,2;
росіян – 8,0; євреїв – 2,5 процента5.

Отже, з цього прикладу видно, на кого спрямовувався оптичний приціл. Ще раз наголосимо: знищено сотні українських кобзарів! Націоналістичними оголошені навіть українські народні музичні інструменти, вишиванки, вуса на обличчі і т.п.

Червоні дияволи діяли, як маніяки: розстріли приурочувались до якихось дат і - за кількісним планом! Україна повинна знати поіменно своїх катів; тому ще раз нагадаємо, як в «ознаменование 20-й годовщины Великой Октябрьской социалистический революции…» капітан-енкаведист з двокласною освітою, «інтернаціоналіст за національністю» (так себе вписав в анкеті) з 27 жовтня по 4 листопада 1937 року в урочищі Сандормох (Північна Карелія) власноручно розстріляв 1111 соловецьких в’язнів (по 180-260 щоденно).

У 1937 році, через двадцять років після захоплення влади, коли, здавалося б, уже всіх ворогів перебили, перестріляли, Молотов робить наголос саме на пошуку ворогів: «...руководитель должен развивать в себе качества, которые необходимы для распознания врага».

Знаковим явищем цього чорно-червоного 1937 року став наказ Єжова, народного комісара внутрішніх справ Союзу РСР від 30 липня 1937 року «Про операцію по репресуванню колишніх куркулів, кримінальників та інших антирадянських елементів». У цьому наказі наведена таблиця, в якій визначені кількісні ліміти на репресії. Бачите, у Москві знали все, в тому числі й те, скільки «ворогів народу» перебуває в кожній області великого Радянського Союзу. Україні встановлено ліміт близько 30 тисяч громадян.

Отак вони «захищали» український народ і турбувалися про його «процвітання». То як називати ту владу? Це була банда, яка накинула петлю на шию українців і щосили намагалася їх виду¬шити силами московських кровопивць. І сучасні комуністи хочуть, щоб український народ забув усі ті вбивчі процеси, а пам'ятав лише про ковбасу «застольних часів» по 2,2 карбованця.

За рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) у 1937 році на честь більшовицького путчу (так званої Великої Жовтневої соціалістичної революції), виріше¬но розстріляти на Соловках 1200 діячів культури. Завдання перевиконали і розстріляли 1825. Тільки від України загинуло 128 науковців, письменників, поетів.

За наступним наказом № 00486 верховного енкаведиста Єжова визначалися ліміти на …«ліквідацію», тобто «чистку» за «категоріями»: перша – розстріл, друга – 10 років каторжних таборів. Запопадливі кати, щоб вислужитися перед своїми «хазяями», уже через два місяці просили «утвердить дополнительно для Украины по 1-й категории 4500 человек и по 2-й категории 15200 человек». Ніби це не людей, а тварин відправити на бійню… В тому ж наказі вказувалося не залишати поза увагою родичів «ворогів народу». Запроторенню у концтабори та дитбудинки особливого режиму підлягали дружини і діти батьків, засуджених після першого серпня 1936 року.

Люди здебільшого вважали, що концтабори – це витвір гітлерівської Німеччини. Та, виявляється, це продукт радянського розливу. Ще задовго до захоплення влади в Німеччині Гітлером і К0 діяли за повною програмою концтабори в СРСР, «где так вольно дышит человек…».

В архіві Мосради зберігається цікавий документ6. Його текст подається нижче без змін.

203. ПРО КОНЦЕНТРАЦІЙНИЙ ТРУДОВИЙ ТАБІР

Затвердити таке положення про концентраційний трудовий табір.
Для виконання суспільно необхідних робіт нижченазвані категорії осіб підлягають утриманню в концентраційному трудовому таборі, організованому Всерос. і Моск. Н. Комісіями в м. Москві.

1. Всі звинувачувані або звинувачені в різних злочинах чи провинах, за винятком найтяжчих, як-от: пограбування, розбою, зумисного вбивства, контрреволюційних злочинів, змов у шпигунстві.

2. Окрім осіб, вказаних у пункті 1, до концентраційного табору направляються:

а) особи без певних занять і не зареєстровані на біржі праці;
б) зареєстровані, але такі, що відмовилися од робіт не за спеціальністю;
в) працездатні члени сім'ї втікачів до білогвардійців радянських працівників;
г) радянські службовці і військовослужбовці за провини по службі;
д) театральні баришники.

3. Вказані вище особи відправляються в табір розпорядженням до місць ув'язнення або центрального адміністративного відділу, чи судових установ, або Надзвичайної Комісії (В. Н. К.і М. Н. К.).
Примітка: Від утримання в концентраційному таборі звільняються за фізичними вадами, непрацездатні при засвідченні лікаря при концентраційному таборі.

4. На кожну особу, що відправляється до концентраційного табору, установа складає супроводжувальний бланк з вказівкою злочину чи провини, а для засуджених — і строків ув'язнення.

5. Ув'язнені в таборі особи містяться в ньому:

а) засуджені до строку вироку; б) під слідством до суду або до зміни судом міри покарання; в) особи, вказані в пунк. 26 протягом 3 місяців; г) особи, вказані в пункті 2в до надзвичайної постанови; д) всі інші особи на строк, встановлюваний народними судами при відправленні до концентраційного табору.

6. Праця у концтаборі оплачується за ставками відповідних професійних спілок, причому К. Т. Т. утримує із заробітної плати вартість утримання (продовольство, одяг, витрати на караул тощо) не вище 2/3 останньої.

7. Продовольчий пай для працюючих у таборі встановлюється у розмірі норм для осіб, зайнятих фізичною працею.

8. Умови роботи, довольство в таборі передбачаються окремою інструкцією для концентраційних трудових таборів. Умови утримання в таборі визначаються положенням про позбавлення волі (598 ст. Зібр. Узаконень Р. К. П), якщо відомі пом'якшення не будуть встановлені окремою інструкцією.
Контроль за правильністю утримання належить Народним Суддям, Московській Раді Профес. Спілок, Центральному Адміністративному Відділу і М. Н. К.»

Вірний учень Леніна Йосип Сталін добре пам’ятав настанови «вождя». Ілліч був геніальним генератором сатанинських ідей, а виконробом систематичних каральних акцій став Йосип Джугашвілі. За його проектами, які втілювала компартія, українські чорноземні райони повинні були звільнитися від селянства відповідно до підписаної Леніним, Бонч-Бруєвичем 23 листопада 1920 року постанови РНК «Об использовании богатств обширных областей России для всего мирового хозяйства». В постанові вказується: «В настоящее время советское правительство располагает целым рядом конкретных предложений о предоставлении концессиям права по разработке лесных и земельных богатств России, так и по организации отдельных предприятий промышленности». («Концесія» - лат. сoncession – договір, дозвіл на право власності, експлуатації іноземцями надр, лісів, орних земель, підприємств). Документи свідчать, що Ленін і його Раднарком діяли проти народів Росії, України та інших республік злочинно. Ця «асоціація індивідів» вважала, що при застосуванні «тракторной оброботки» чим менше буде мешкати на чорноземах корінного населення – тим більше вдасться продати за кордон зерна та інших сільськогосподарських продуктів. На думку київського дослідника Василя Мазорчука, була запроектована расистська рентабельність ведення господарства7. Червоні керманичі вважали, що при впровадженні на чорноземах інтенсивної механізації кожен ліквідований мільйон людей (як зайвих споживачів) дасть змогу щороку вилучати звідси як мінімум на мільйон тонн продукції більше. Окрім того, при звільненні чорноземних територій від корінного населення передбачалось вилучити голодом, високими цінами на харчі й непомірними податками певну кількість золота та інших коштовностей, а масовим переселенням селян забезпечити рабською працею лісові та гірничі райони. Вчорашні хлібороби змушені будуть заготовляти на експорт ліс, добувати золото, мідь, чорні метали, рити канали, прокладати залізниці, будувати заводи і комбінати тощо.

В 1929 році, за неповними даними, осудили третину селян (куркулів) - 182 тис. чоловік. Штраф, конфіскація майна, тюрма – такі заходи тиску, вірніше, знищення вжито до найбільш активного прошарку - селянства8.

Общинне господарство не стимулювало б такої «цілеспрямованості». Праця поміщицьких господарств, на хуторах - багатих селян, які почали виділятися перед революцією, була більш ефективною.

Осереднячення села при вкрай низькому технічному рівні господарювання призводило, за термінологією вчених, до збільшення самоексплуатації селянської сім’ї.

Якщо в 1924-1927 роках заготовити хліб означало закупити у селян надлишки, то у 1928 – відняти! А в 1929-му – відняти «особливим» способом у заможних селян! Вилучити всі продовольчі засоби, тим самим виключити їх назавжди із сільськогосподарського виробництва, решту ж розкласти за градацією: середняцькі і бідняцькі двори.
Нищено не тільки селянство.

300 тисяч священослужителів – репресовано!

«Сталинский террор безвинно губил миллионы людей. Вопреки всему оставалась вера. Пора брежневщины … растлевала души, вижигала из них все человеческое, и что может быть страшнее? – окончательно разрушала веру». Нагадаємо, що в 1933 році помічник Сталіна на Україні Мендель Хатаєвич, який керував зернозаготівлями, хизуючись, гордо заявляв:

«Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Ця боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!»9.

У лютому 1941 року з НКВС виділено структуру НКДБ і у 1946 році перейменовано у Міністерство держбезпеки (МДБ), а НКВС став Міністерством внутрішніх справ. Цей репресивно-інквізиторський орден мечоносців проти власного народу удосконалював роботу.

До серпня 1946 року тільки в західні області із східних регіонів Української РСР, інших братніх республік прибуло понад 86 тисяч партійних, радянських працівників, спеціалістів промисловості, сільського господарства, системи народної освіти, охорони здоров’я, культурно-освітніх закладів10. Ось звідки тягнеться шлейф збільшовичення українського народу, власне - його скалічення! Тому й маємо зрусифіковані червоними і єврейськими комісарами душі, посіяний ними розбрат! Бур’яни-сходи на розлогому українському полі…

Один із документів, направлений на ім’я М. С. Хрущова на початку 1949 року, особливо вражає. В ньому йдеться про доповідну записку військового прокурора МВС Українського округу Косарського «Про факти грубого порушення радянської законності в діяльності, так званих, спецгруп МДБ».

Відзначалось, що МДБ УРСР та його управління у західних областях України «з метою виявлення ворожого українського націоналістичного підпілля широко використовують, так звані, спецгрупи, що діють під виглядом бандитів УПА»11.

21 лютого 1948 року Президія Верховної Ради СРСР прийняла указ «Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності у сільському господарстві і ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя».
І на колгоспних зборах стали виносити «громадські вироки» тим, кого кваліфікували як «дармоїдів»…

В указі зазначалося, що після збору врожаю, який потрібен для утримання армії, виселити усіх українців у сім областей Крайньої Півночі Росії і насамперед тих, хто в роки війни жив на окупованій території.

Страшний, таємний циркуляр щодо власного населення видано і в червні 1944-го...

І це при тому, що йшла війна на території України. І тут двічі прокотився смертоносний каток бійні двох ненависних агресорів! І це при тому, що українці на всіх фронтах проявляли чудеса мужності і героїзму! Нагороджених орденами і медалями їх було найбільше серед інших братніх народів СРСР.

«СОВЕРШЕННО СЕКРЕТНО ПРИКАЗ № 0078/42 22 июня 1944 года
г. Москва

По народному комиссариату внутренних дел Союза ССР и народному комиссариату обороны Союза ССР:

Содержание: О ликвидации саботажа на Украине и контроле над командирами и красноармейцами, мобилизованными из освобожденных областей Украины.

Агентурной разведкой установлено:

За последнее время на Украине, особенно в Киевской, Полтавской, Винницкой, Ровненской и других областях наблюдается явно враждебное настроение украинского населения против Красной Армии и местных органов Советской власти. В отдельных районах и областях украинское население враждебно сопротивляется выполнять мероприятия партии и правительства по восстановлению колхозов и сдаче хлеба для нужд Красной Армии. Оно для того, чтобы сорвать колхозное строительство, хищнически убивает скот. Чтобы сорвать снабжение продовольствием Красной Армии, хлеб закапывают в ямы. Во многих районах враждебные украинские элементы, преимущественно из лиц, укрывающихся от мобилизации в Красную Армию, организовали в лесах «зеленые» банды, которые не только взрывают воинские эшелоны, но и нападают на небольшие воинские части, а также убивают местных представителей власти. Отдельные красноармейцы и командиры, попав под влияние полуфашистского украинского населения и мобилизованных красноармейцев из освобожденных областей Украины, стали разлагаться и переходить на сторону врага. Из вышеизложенного видно, что украинское население стало на путь явного саботажа Красной Армии и Советской власти и стремится к возврату немецких оккупантов. Поэтому в целях ликвидации и контроля над мобилизованными красноармейцами и командирами освобожденных областей Украины

ПРИКАЗЬІВАЮ:

1. Выслать в отдельные края Союза ССР всех украинцев, проживавших под властью немецких оккупантов.

2. Выселение производить:

а) в первую очередь украинцев, которые работали и служили у немцев;
б) во вторую очередь выслать всех остальных украинцев, которые знакомы с жизнью во время немецкой оккупации;
в) выселение начать после того, как будет собран урожай и сдан государству для нужд Красной Армии;
г) выселение производить только ночью и внезапно, чтобы не дать скрыться другим и не дать знать членам его семьи, которые находятся в Красной Армии.

3. Над красноармейцами и командирами из оккупированных областей установить следующий контроль:

а) завести в особых отделах специальные дела на каждого;
б) все письма проверять не через цензуру, а через особый отдел;
в) прикрепить одного секретного сотрудника на 5 человек командиров и красноармейцев.

4. Для борьбы с антисоветскими бандами перебросить 12 и 25 карательные дивизии НКВД.

Приказ обьявить до командира полка включительно.
Народный Комиссар Внутренних Дел Союза ССР
БЕРИЯ.

Зам. Народного Комиссара Обороны Союза ССР, Маршал Советского Союза ЖУКОВ» 12.

Репресії набирали темпу ще раніше, після «золотого вересня» 1939 року. Західноукраїнські землі стали особливим полігоном енкаведистів.

Осінь 1939 року — перша хвиля депортації (польських осадників разом із сім'ями, службовців польського державного апарату та чиновників місцевого управління).

Грудень 1939 — березень 1940 років. Із Західної України депортовано понад 137 тис. чо¬ловік у північно-східні області РРФСР, Комі АРСР і Казахстан. Накази, інструкції і положення про порядок примусового виселення людей особисто підписував нарком НКВС СРСР Л. Берія. На збір населенню давали від 30 хвилин до двох годин. Дозволялося брати одяг, взуття, продукти харчування на один місяць вагою до 500 кілограмів на сім'ю. Перевезення здійснювалися у товарних вагонах під озброєною охороною.

Квітень 1940 року — друга хвиля депортації: вивезено заможних селян («куркулів») — близько шести тисяч сімей із Західної України і Західної Білорусії, частину населення з прикордонних районів Львівщини, Волині, а також сім'ї раніше репресованих урядовців.

У червні-липні ще депортовано близько 78 тисяч біженців із центральної і західної Польщі, які знайшли у Західній Україні притулок від німецьких агресорів.

У червні 1941 року в західноукраїнських тюрмах розпочалося масове знищення в’язнів. У Луцьку на другий день війни розстріляли 2754 чоловіка. Загальна кількість жертв за цей період по Західній Україні – близько 24 000. За що ж їх розстрілювали ? Згідно з «Особливою частиною» Кримінального кодексу УРСР, «за зраду Батьківщині…, за пропаганду або агітацію, спрямовану на підбурювання національної або релігійної ворожнечі чи розбрату, а також за розповсюдження або виготовлення і зберігання літератури того самого характеру».

Як свідчать архіви НКВС, станом на листопад 1940 року із Західної України і Західної Білорусії виселено 312 тисяч сімей, або 1173170 чоловік, значну частину яких становили поляки. За архівними даними НКВС, на серпень 1941 року, згідно з домовленістю з емігрантським урядом Польщі, вивезено з місць поселення 389 тисяч чоловік; 341 тисяча осіб польської національності залишилася у районах поселення.
Всього протягом року (з осені 1939-го) депортовано без суду і слідства майже 10 відсотків населення західних областей України і Білорусії13.

1. Виселенню підлягали всі українці, бо «под властью немецких оккупантов» опинилася вся Україна. Мільйони українців у кривавих боях боролися з нацизмом, а в цей час московсько-більшовицька кліка виганяла в Сибір їх старих батьків та дружин, сестер, дітей. Як показує «досвід», депортовані німці, калмики, інгуші, кримські татари, вірмени та інші виселенці масово гинули від голоду, холоду та хвороб ще в дорозі.

2. Виселенню підлягали всі етнічні українці, незалежно від того, свідомий він чи змосковщений, україномовний чи «русскоязычный», ненавидів своїх окупантів (московських чи німецьких), а чи разом з ними душив свій нарід.

УКРАЇНЦЮ! ПАМ'ЯТАЙ ПРО ЦЕ!

Поголовне виселення нації не вдалося не тому, що українців занадто багато, і для них не вистачило б вагонів чи місця в Сибіру, - пояснював на XX з’їзді комуністів М. Хрущов. - Очевидно, народ не став би покірно, як отара овець, іти на заклання. Виселення 40-мільйонного народу могло спричинити ВСЕУКРАЇНСЬКЕ ПОВСТАННЯ, що підірвало б могутність імперії.

Адже це був не 1933 рік, коли московські сатрапи демонстрували переважаючу силу над беззбройними людьми. В той час у Західній Україні діяли: потужний рух опору - проти більшовизму та гітлерівців, десятки тисяч вояків Української Повстанської Армії (УПА), яких протягом кількох років не могли здолати ні фашисти, ні московські енкаведистські «ястребки».

У таких умовах навіть Сталін не наважився підписати божевільний наказ і передоручив це своїм сатрапам. САМЕ БАНДЕРІВЦЯМ УСІ УКРАЇНЦІ, НАВІТЬ КОМУНІСТИ ТА СОЦІАЛІСТИ ЗАВДЯЧУЮТЬ ТИМ, ЩО НЕ ЗАГИНУЛИ ПО ДОРОЗІ ДО СИБІРУ, В ЗАУРАЛЬСЬКИХ БОЛОТАХ. Хоча нині спостерігається масивна навала збільшовичених сил, які позбавляють Степана Бандеру звання Героя України, гнітять волю національних патріотів споруджувати йому пам’ятники. Натомість сталіністи нагло зводять постаменти сатрапу.

На жаль, це трагічні сторінки Вітчизняної історії. Однак, як свідчать події останнього часу, зокрема перейменування однієї із станцій столичного метро на «маршала Жукова», в Україні й досі при владі перебувають чужоземні зайди, земляки-запроданці, позбавлені елементарної гідності, готові для своїх московських хазяїв наплювати на почуття народу, серед якого вони так затишно облаштувалися.

У моїх руках — страшні факти, взяті з архівів найрепресивнішої організації — колиш¬нього КДБ. Розсекречені нині, вони свідчать, як зверхники тоталітарного режиму та їх запопадливі місцеві посіпаки методично нищили поліщука. Завжди пам'ятаймо, що з Волинської області з 1944 по 1951 рік насильно виселено майже вісім тисяч сімей, а це — 29 тисяч чоловік! На так звані спецпоселення депортовано 275 сімей «куркулів», хоча на Волині ніколи не було того вигаданого класу. Вивозили тих, хто любив землю, вмів на ній працювати, вирощував хліб...

Ось ще цифри. В жовтні 1944 року з Ковельського району до Сибіру вигнано 35 сімей, з Теремнівського — 32, Торчинського — 45. В жовтні 1947 року з Ковельського району виселено 172 сім'ї, Маневицького — 92, з Берестечківського — 122. Під час проведення каральних акцій з 1944 по 1949 рік енкаведистами закатовано в Берестечківському районі 166 чоловік, Володимир-Волинському — 209, Горохівському — 329, Камінь-Каширському — 874, Колківському — 903. Страшна репресивна машина «рідної» радянської влади працювала у кожному селі Волині. Гинули люди, які тут народилися, жили. Вони боронили себе і своїх рідних, не зазіхали на чужі землі. А «визволителі», що прийшли до них зі зброєю в руках, виганяли з рідних домівок, забирали нажите потом добро... Парадокс: вони і нині називають колишніх повстанців бандитами. Деякі цим ще й хизуються.

За скупими зведеннями з архівів НКВС — понівечені людські долі, розкидані сибірськими просторами родини, які ще й досі шукають одна одну. На могилах не стоять хрести, ніхто не кладе на них квіти. Бо й поховання не зазначені.

Тільки недавно на місці колишнього села Грива Камінь- Каширського району поставили хрест. Сорок років це село не значилося на карті. Перший раз його знищили енкавеесівці зразу ж після «визволення», вдруге — в 1954 році, коли вперті поліщуки почали повертатися з далеких і чужих країв на прабатьківську землю. Насильно виселили з рідного місця всіх! Якимось чудом залишився тут лише дідусь Микола Нестерук. Розповідають, інколи виходив він на пожвавлену трасу, перепиняв хлібовоза, купував хліб... На сплюндрованому цвинтарі колишнього села знайшов він вічний спочинок, останній із меш¬канців Гриви...

Такі понівечені долі описав Богдан Берекета – кореспондент газети «Голос України» у Волинській області.
Сучасна українська влада, як і тодішня окупаційна, не переймається «незалежністю», бо в її складі переважно етнічні чужинці або з русифікованою свідомістю «свояки» - «п’ята колона» на рідній землі. Лише тоді запанує спокій і лад в Українському Домі, коли країною керуватимуть патріоти, гідні своїх «прадідів великих», а не «рабы, подножье, грязь Москвы»! Тільки тоді можна буде жити так, як живуть цивілізовані народи світу.

…Життя не стоїть на місці. Розвивалася й автономія. «Спасибі Маленкову, що дав корову!»,- таке прислів’я жило в народі у 1954-1955 роках. Але ЦК КПРС на чолі з М. Хрущовим цю «корову» відібрав. Відрізали й «зайві» сотки городу. Те, за допомогою чого Столипін врятував Росію від голоду і зробив її могутнім експортером зерна, Хрущов винищив під виглядом боротьби з «неперспективними» селами - хуторами. Хрущов першим став імпортувати зерно для чорноземної України, зате сміливо висунув гасло: «догнати і випередити Сполучені Штати Америки». Але «вірний ленінець», «неперевершений знавець хліборобської справи», шахтар і партійний функціонер промахнувся. Микита за повної підтримки ЦК КПРС нав’язав селу абсурдно злочинні технології. На Україні йому запопадливо підспівували підлабузники - Підгорний і Шелест, хоча останній не був позбавлений дещиці патріотизму, за що згодом поплатився. Шелест ліквідував споконвічні сівозміни, вивів з ужитку чорні незаймані пари, а натомість запровадив бездумне й дороге поверхневе зрошення, що призвело до засолення й отруєння південних чорноземів, деградації їх. Він форсував будівництво шкідливих Канівської і Київської ГЕС та штучних «морів», які затопили села і завдали величезної шкоди господарству України, спотворили Дніпро і порушили екологію.

…Дві небезпеки постійно супроводжують Комуністичну партію,- робить висновок на основі історичного досвіду письменник Сергій Плачинда, - це великодержавний російський шовінізм та ідеалізм у теорії і практиці КПРС14. Сталін був реакційним ідеалістом: уявляв, що за допомогою тюрем, моря крові, голоду будує щось прекрасне і світле. «Я другой такой страны не знаю, где так вольно …», - співали в комуналках майбутні в’язні сталінських концтаборів. Врешті, і наступного «вірного ленінця» Микиту Хрущова восени 1964 року звинуватили у волюнтаризмі й усунули від влади.

Хрущов - стихійний ідеаліст: відібравши корову і останній шмат землі у селянина, закликав його будувати комунізм, який уже не за горами, орієнтовно - у 198-их роках. Їх вождь і учитель Володимир Ульянов-Ленін, виступаючи на ІІІ-му з’їзді комсомолу, ще у 1920 році обіцяв молоді, що це покоління житиме при комунізмі. Як його будували, читач пересвідчився на фактах. Не через терни – до зірок (Per aspera ad astra), а через горе трупів і пролиту кров. Ідеаліст напідпитку Брежнєв вважав, що народ надихатимуть нові гасла: «Економіка має бути економною», «Все для людини, все для блага людини». А насправді все краще - в ім’я 18-мільйонної армії партапаратників і чиновників: спец пайки, спец лікарні, спец курорти і т. ін..

Горбачов - романтичний утопіст: за допомогою дозованої демократії, штучного союзного договору хотів утримати імперію, що конала в паперових програмах на зразок Продовольчої.

За післявоєнну історію «соціалістичного реалізму» серед радянських керівників останнього 40-річчя єдиним прогресивним економістом вважають Олексія Косигіна. Саме він впровадив у життя знехтувану Сталіним ідею раднаргоспів, яка дала поштовх до економічного відродження України. Сім її раднаргоспів забезпечили стійку економічну структуру самостійності республіки. Так, наприклад, великі заводи Києва належали цьому місту, а не Москві, як було перед розвалом Союзу. Ось чому столиця та майже всі міста України були завалені товарами - і промисловими, і продуктовими.
Раднаргоспи давали простір для ініціативи, стимулювали раціональне використання місцевих ресурсів і кадрів. Добре йшли справи в Донецькому, Львівському, Придніпровському і Київському раднаргоспах, між ними виникла здорова конкуренція. Ринок наповнився товарами у такій кількості, що уряд вдався до зниження цін на промислові вироби. Україна за всіма економічними показниками вийшла на перше місце в Союзі, а також наздоганяла високорозвинуті країни - США, Англію, ФРН і Францію15.

Саме тоді країна перейшла на рейки ринкової економіки. Косигін називав це стриманіше: фактор ринку, можливий за умов здорової конкуренції між підприємствами, що дало змогу наповнити прилавки товарами, не підвищувати, а знижувати ціни16.

В кінці 80-х років часто доводилось чути із уст рухівських активістів, виступів народних депутатів, що 95 процентів підприємств України належить союзному центру.

Так, у виступі народного депутата СРСР Сергія Конєва на сесії Верховної Ради УРСР 30 листопада 1989 року прозвучали вражаючі цифри: «Власністю загальносоюзних монополій є 95% підприємств України, які мають загальний прибуток 100 млрд. карбованців», з них лише 12%, як жалюгідну подачку, кидають нашому народові та ще скиглять: «Щоб краще жить, треба краще працювати».Це вірно, коли працюєш на себе, і що залишається - продаєш або обмінюєш з іншими республіками!». Професор–політолог, доктор історичних наук, член Міжнародної асоціації детективного політичного роману Анатолій Москаленко теж наводить кілька красномовних цифр: «До революції 45 відсотків прибутків України йшло на імперію. За десять років УРСР скоротила відрахування в центр до 8 відсотків (тобто, як в період НЕПу). На кінець 20-х років запланувала залишати свої державні прибутки Україна… «Нині в нашому розпорядженні 5 відсотків зароблених коштів... Менше тільки в Росії – 4»17.

Україна, займаючи майже три відсотки території Союзу, забезпечувала четверту частину промислового потенціалу. В загальному обсязі Союзу виробляла:

залізної руди – 50% чавуну - 52%
сталі - 44% прокату чорних металів - 40%
тепловозів - 96%
кольорових телевізорів - 41,5%
цементу - 17% марганцевої руди - 78%

Україна виробляла 33 відсотки всіх овочів, що вирощувалися в СРСР, 20% - пшениці, а також по 25 відсотків картоплі, молока, м’яса, 50 процентів - соняшника, 60 процентів - цукрових буряків18.

Щорічно Україна виробляла на душу населення (кг):19
зерна – 1000, споживала – 140; м’яса – відповідно 155 і 68 кілограмів. Виробництво цукру становило 118, а споживання 49,7 кілограма.

У 1990 році Ковельський м’ясокомбінат Волинської області виробив 22 тисячі 193 тонни м’яса і м’ясопродуктів першої категорії, що дорівнювало 51,7 процента від живої ваги. Для потреб області лишилося лише 3212 тонн м’яса, або 16,3 відсотка від загальної кількості реалізованого. В республіканський та всесоюзний фонди відправлено 16465 тонн, або 83,7 відсотка. Тобто, лише шосту частину м’яса залишено в області. При тому, 43,8 процента ковбасних виробів м’ясокомбінат відправив за межі краю. Такі невтішні цифри оприлюднив депутат обласної Ради А. Поляк20.
Подібні дані навів заввідділом охорони здоров’я облвиконкому П. І. Віцяк. «Фонди м’яса на душу населення в Москві становлять 160 кілограмів, у Києві – лише половину цього, Ковелі – 24,5 кілограма, а в Камені-Каширському - ще менше.

І це в той час, коли на душу населення Україна виробляла м’яса майже на третину більше, ніж у середньому по країні»21.
- Уже в 1990 році, - заявив депутат Волинської обласної Ради П. А. Маховиков на позачерговій сесії 15 вересня, - на кожного волинянина вироблено: м’яса - по 114, молока – 724, зерна – понад 1000 кілограмів.

А в Бершадському районі, що на Вінниччині, щороку на душу населення виробляли по 200 кілограмів м’яса. В районі ж залишалося лише по 2,4 кілогрма22.

За роки Радянської влади вирубано під корінь 25 млн. індивідуальних господарств і створено 200 тисяч колгоспів. Настав «великий піст» і запустіння. 97 процентів землі утримувала держава. І лише мізерна решта 3% у вигляді присадибних ділянок, городів, дач належала людям. Але ці три відсотки (від союзного шматка) забезпечували: 60% - картоплі та по 30 відсотків - м’яса, овочів і молока23.

Отже, можна лише уявити, як би ми жили, коли б самі були розпорядниками власного достатку… Бо «у своїй хаті своя правда, і сила, і воля…».

Довго вважалося, що це - велике «завоювання» соціалізму, закріплене в Основному законі: «земля є загальнонародною власністю». Все наше і … нічиє. «Кремлівський мрійник», проголошуючи в 1917 році декрет про землю, насправді не дав її селянинові. Вкотре хлібороба обдурили більшовики. Правда, землю дали, та лише на користування. В декреті, зокрема, зазначалось:

«П.1. Право частной собственности на землю отменяется навсегда… вся земля государственная…». А що ж дали селянинові? «Право пользования землею получат все граждане без различия…». Тобто: «Пользование…. – а саме – користування…». І далі в п. 6: «Земледельцы вследствие старости и инвалидности, утратившие навсегда возможность лично обрабатывать землю, теряют право на пользование ею, взамен того получают от государства пенсионное обеспечение» («Декрет о земле», 26 октября 1917г., председатель Совета Народных Комиссаров В. Ульянов - Ленин).

Тому Сталін не став себе утруднювати юрисдикцією, заганяючи селян у «резервації» - колгоспи, запроваджуючи кріпосне право, відчужуючи землю. Вона й так була з 1917 року загальнонародна, тобто державна.

Побутувала думка, що капіталізм підгодовував нас. Це - велике невігластво. Колгоспи України продавали державі одну тонну пшениці за 90 карбованців. Американському фермеру ми платили по 180 імпортних доларів! За останніх 17 років Заходу заплатили за хліб 700 млрд. крб. (1 дол. США = 1 крб.). Так хто кого годував?

За десять років, з 1959 по 1969, в країні знищено 236 тис. селянських поселень. Це втричі більше, ніж за минулу війну. За останніх 25 років вибуло з обороту 43 млн. га угідь та 22 млн. га ріллі. Вбито, замучено землю бездумною хімізацією, меліорацією через некомпетентність чиновників, приставлених до села.

- Хочеться криком волати, - сказав у полум’яному виступі письменник Степан Колесник на ІІ з’їзді НРУ 26 жовтня 1990 року. - Що це за злочин - соціалізм?! Що це за кривавий уряд! Тільки лютий ворог може так хазяйнувати на своїй землі. Втім, яка вона своя! Все чуже, все нічиє…

- Наш імперський режим - ненаситна система, - продовжив він, - яка бачиться мені зборищем розбійників із злодійськими партійними квитками. Є, правда, істотна відмінність: колись конокради і горлорізи промишляли ночами, а нині грабують серед білого дня…

Україна в СРСР експортувала свою продукцію у 120 країн світу! Електроенергію - у Болгарію, Чехословаччину, Німеччину, Угорщину, Польщу, Грецію, Фінляндію, Туреччину - по 0,7-3,2 коп. за кіловат. Продавали її і у Молдавію, Білорусію, Прибалтику, Росію… Валюта, зрозуміло, текла у Москву, столицю великого братнього Союзу, до «старшого брата».

А він мав досвід робити «зелені», коли ще не виробляли стільки продукції, сировини, електроенергії. Розум московських чиновників працював у червоній площині. Відсутність приватної власності, опозиції, інших партій давали широку дорогу грабежу, вандалізму в союзних колоніях. Мало стало понищених пам’ятників, божих храмів, соборів, то взялися за музейні зібрання…

Під проголошеним у 1930 році на І Всеросійському музейному з’їзді лозунгом боротьби проти «речового фетишизму» в музеях України починається вилучення з експозицій справжніх пам’яток та заміна їх ілюстративними й текстовими матеріалами. Більше того, прикриваючись високими гаслами про необхідність концентрації матеріальних і фінансових ресурсів для здійснення соціалістичної реконструкції і т.д., сталінське керівництво зробило спробу організувати таємний широкомасштабний ЕКСПОРТ музейних цінностей, використати їх як одне з джерел валютного нагромадження.

Особливим цинізмом щодо пам’яток вітчизняної культури відзначалась довготривала «операція» по відробу музейних цінностей, призначених для продажу за кордон. Проводилась вона в обстановці секретності. Це видно з листа наркому освіти УРСР президенту ВУАН Д. К. Заболотному. «Оскільки виконання цього завдання є термінове і жодному оголошенню чи обговоренню не підлягає, НКО УРСР прохає вас подбати про те, щоб ця операція не викликала зайвого опору чи розголошення серед академічних кіл»24.

У 1928 році, згідно з рішенням Ради праці і Оборони СРСР та уряду УРСР, розпочався перегляд фондів музеїв з метою вилучення з них кольорових металів. Музейні заклади України зобов’язалися в місячний строк передати Московському утильзаводу №1 усі мідні, бронзові, латунні, а також залізні й дерев’яні речі з позолотою. Окрім цього, перевірці на предмет утилізації підлягали також позолочені іконостаси, бані культових споруд тощо, які перебували у віданні музеїв.
Не уникнула «планових» вилучень пам’яток для продажу за кордон і наша свята святих – Лаврський заповідник. На 1 серпня 1932 року лише в розпорядження Ленінградської контори антикваріату передано експонатів із фонду ВММ на суму 150 тис. карбованців.

Сталінська репресивна машина в 1934 році крокувала широкою ходою і підім’яла найактивніших пам’яткоохоронців республіки. Бити на сполох не було кому, і тому безперешкодно вилучались з музеїв експонати з дорогоцінних металів. Не гребували і посмертними атрибутами: відколупали срібні вінки композитору М. В. Лисенкові від студентів Петербурга, Львова й Австралії, вінки з могили Нечуя-Левицького. Музеї втрачали пам’ятні речі Г. Ф. Квітки-Основ’яненка, П. Куліша та інших видатних людей України.
Повний перелік непоправних втрат, яких зазнала українська культура через геростратівську політику сталінського керівництва, нігілістичне ставлення до набутків попередніх поколінь, ще належить скласти.

Довідка: Територія України становить 2,7% території СРСР.
Населення – 18% населення СРСР (51 млн. чол.).
Це - п’яте місце в Європі після ФРН, Великобританії, Франції та Італії.

Щільність населення України – 85 чол. на кв. кілометр.
Росії – 8, Латвії - 35 чоловік на квадратний кілометр25.

Виникає запитання: як сталося, що Україна, займаючи 2,7% території країни, виробляючи 16,1% національного доходу, опинилась на узбіччі прогресу й достатку?

Хіба збідніли наші землі, вичерпались надра, не таке прихильне до всього живого над нами небо?

Чи збідніли ми талантами, перевелись тямущі, працьовиті люди?
«За останні роки Українська Республіка опинилася в ролі дійної корови в союзній сім’ї», - сказав народний депутат СРСР Сергій Конєв26.

Федеральний уряд забирав у кожної людини в середньому 300 крб. із тих, що належали їй по праву.

З обороту, що становив по Україні у 1990 році 20,2 мільярда крб., – 7,8 млрд. дарувалося союзному бюджету, як нібито зайві у республіці.

Все почалося з великодержавного російського, а точніше московського імперського шовінізму. 29 вересня 1965 року пленум ЦК КПРС прийняв постанову «Про поліпшення управління промисловістю, удосконалення планування та посилення економічного стимулювання промислового виробництва». Це був день початку економічної кризи в СРСР, яка дійшла кульмінації в 1991 році.

Дана постанова зумовила різке погіршення управління промисловістю, повний розвал в економіці. Закон, прийнятий сесією Верховної Ради СРСР шостого скликання, звучав в унісон партійній постанові про зміну системи органів управління промисловістю і удосконалення державного управління. Спільною для обох документів, як і доповіді Брежнєва, була теза: «Визнати за необхідне ліквідувати республіканські Ради народного господарства і Ради народного господарства економічних районів».

Просто… і жорстоко. Не питаючи дозволу у народів і навіть в урядів союзних і автономних республік, одним розчерком пера, механічним підняттям рук членів ЦК і депутатів скасували раднаргоспи, за допомогою яких республіки тільки-но почали міцніти і спинатися на ноги.

В ім’я чого це робилося? – запитував український письменник Сергій Плачинда. - Саме життя відповідало: в ім’я того, аби зупинити економічний розвиток республік, що лякало Брежнєва, Суслова і весь шовіністичний ЦК КПРС. Адже за економічною самостійністю, яку утверджували раднаргоспи, невловимо надходила політична суверенність. А цього союзне керівництво допустити не могло. За один день ЦК ліквідував раднаргоспи і утворив понад 40 союзних міністерств і відомств, які прибрали до рук 95% підприємств України. Тобто, за один день Брежнєв і Суслов зробили те, на що не спромоглися чингісхани, тамерлани, іслам-гіреї, мухамеди, потоцькі, романови, гітлери, разом узяті: відібрали найціннішу власність до складу СРСР.

Щоб закріпити економічний диктат, Центр придумав лжетеорію про зближення націй і об’єднання їх у нову історичну спільноту – радянський народ. Для втілення в життя цього чергового постулату й утримання республік у межах радянської автономії, Центр створив єдиний народногосподарський комплекс. Наслідок – необмежена влада на території республік міністрів і відомств, підлеглих Центру, що дозволило їм виступати в ролі ДИКТАТОРІВ. На Україні скупчилося понад 1200 шкідливих підприємств, які отруюють усе живе навкруги. Понад 93% вироблюваної ними продукції йшло на експорт. Республіка вимушено зосередила 30% промислових відходів Радянського Союзу, які активно «працюють» і донині.

У 78 містах України концентрація шкідливих речовин в атмосфері перевищувала норму у 60 і більше разів. У цих містах - 80% населення країни. 15 відсотків території - це зона екологічної біди, де вміст шкідливих речовин в атмосфері перевищує норму у 250 разів.

На одиницю площі республіки промислове навантаження у 20 разів більше, ніж за її межами, а на кожного жителя індустріальний «тиск» у 1,5 раза вищий, не беручи до уваги наслідків Чорнобиля27.

Щорічно з надр республіки видобувалося більше одного мільярда тонн корисних копалин28.

Промислове забруднення на 30-40% знижує урожайність сільськогосподарських культур. Не випадково Україна, яка дає понад чверть загального валового збору і могла б не тільки повністю забезпечити себе сільгосппродуктами, а й експортувати їх, не в змозі підвищити врожаї до світових величин. Так, урожайність зернових в середньому становила 18 центнерів з гектара, а в Угорщині – 50, Голландії – 60, хоча у нас були господарства, де при умілому веденні справ показник сягав 45-50 центнерів з гектара29.

Надій молока на одну корову в Україні вкрай низький: 2700 кілограмів, у США і Швеції – 6000, Голландії, Норвегії, Англії – понад 5000.

За темпами росту виробництва сільськогосподарської продукції в 1980 році Україна з третиною світових запасів чорноземних ґрунтів посідала аж … 101 місце. Позаду - лише африканські країни. На виробництво однієї тонни зернових витрачали 214 кілограмів умовного палива, в США – 4330.

На Україні зіпсовано 60% чорноземів, а щорічно втрачали 100 тисяч гектарів. 5 мільйонів гектарів земель, 1/12 території України забруднено радіацією31.

В республіці найвищий у світі рівень розораних земель – 83%. В той час, коли у всіх європейських країнах – 30, а у США – 25 відсотків. 99% земель України отруєно відходами атомної, хімічної промисловості, нітратами32.

Тисячі кілометрів газопроводів та нафтопроводів, прокладених через всю територію, відібрали найдорожчі землі, за які Союз не відшкодував Україні ані копійки.

Значні втрати земель спричинені високовольтними електромережами, під якими утворюються поля високої напруги, згубно діючі на рослини та живі організми, і які також змінюють магнітне поле землі33.

Внаслідок варварського господарювання на Україні зникло 20 тисяч річок34. Нині 65% річного стоку Дніпра використовується промисловими підприємствами при гранично допустимих 20%. Це сильно погіршує якість води, а також знижує рибопродуктивність і може призвести до втрати Дніпра як питтєвого джерела!!!

36 мільйонів жителів України, що споживають потоки Дніпра, можуть залишитись без питної води уже в ХХІ столітті35!
Водозабезпеченість України у 15 разів нижча міжнародних норм ООН у розрахунку на одну людину36. В Азовському морі число бактерій перевищує допустимий рівень в 1 млн. разів!37
Промислові викиди в атмосферу сягали 17 млн. тонн (у 7 разів більше норми). Щорічно з господарського обороту на Україні випадало понад 12 тисяч гектарів сільгоспугідь. Через екологічне безкультур’я й агротехнічну неграмотність пестициди і нітрати проникли в підземні води усіх без винятку областей.

Свою колонію метрополія нещадно визискувала. Будуючи атомні енергоблоки, хімічні та металургійні гіганти на райській чорноземній землі, у верхів’ї трьох річок ставлячи атомну електростанцію, кремлівські верховоди не переймалися дотриманням безпеки, енергозберігаючих технологій, турботою про людей. Екологічною катастрофою віку назвали аварію на Чорнобильській атомній електростанції 26 квітня 1986 року.
Видатний письменник, академік, голова Українського республіканського комітету захисту миру Олесь Гончар сказав:
«Одне те, що саме «сонячне сплетіння» України було обране для ЧАЕС, не може не свідчити про надзвичайну легковажність відомчої науки. Адже це вона, слухняна, бюрократизована і зблокована з бюрократичним адмінапаратом, дала дозвіл на спорудження ЧАЕС так само, як і Кримської, Чигиринської, Рівненської, Південно-Української станцій. Адже сталося найгірше: ми віч-на-віч зіткнулися з таким злом, як невігластво. Саме воно страшне і немилосердне, у вигляді неймовірної дезінформації і вилилось на весь наш народ».
Після 26 квітня дев'ять днів віяла по Україні радіоактивна віхола. Дев'ять днів люди проганяли через легені насичене радіоактивними частками повітря. І тільки на 10-й день по республіканському телебаченню виступив тодішній міністр охорони здоров’я Романенко. Він радив менше перебувати на вулиці, не ходити під кронами дерев і зачиняти кватирки. Любителі гумору розважались: «Міністр просив зачиняти кватирки, щоб не вилетіло те, що налетіло».

В кошмарні для Xіросіми дні - після вибуху американської атомної бомби випало сімсот сорок грамів радіоактивних речовин. Чорнобиль вивернув на голови людей у 90 разів більше!

Викиди 4-го енергоблоку по цезію становили 60 процентів всіх вибухів атомних бомб на планеті! Після вибуху реактора потужність опромінення з провалу досягла 30000 рг/год., а осколки реактора, що падали на дах четвертого блоку, «світили» з потужністю 20000 рг/год (смертельна доза – 400 - 600). Неважко підрахувати, що досить було проконтактувати з ними лише півхвилини, щоб одержати смертельну дозу опромінення.

Згодом повідомили, що в довколишнє середовище потрапили стронцій – 89-90, цезій – 141 - 144, цезій – 134 – 137, рутеній - 103, цирконій – 95-106, найбільше – йод – 131 та інші проміжні сполуки розпаду урану. Вони розсіялися досить нерівномірно, створивши своєрідну радіаційну «мозаїку».

Навіть за кілька кроків можуть чергуватися клаптики землі з дуже високою і граничною радіоактивністю. Тоді ні в кого з державників, вчених-атомників не заговорила совість, ніхто не переступив через інструкції «секретності» і не сказав правди людям.

Після аварії на ЧАЕС рівень радіації підвищився в двадцяти країнах у радіусі дві тисячі кілометрів. Отже, повною мірою можна говорити не про 30-кілометрову зону, а про 2000-кілометрове ураження! Недарма після 1986 року в ряді країн почали згортати атомні програми.

На радіаційно забруднених територіях України продовжує проживати близько 1,8 млн. населення. Понад 150 тисяч осіб, у тому числі майже 60 тисяч дітей уражені дозою, вище допустимої. А з цих дітей 13 тисяч отримали понад 200 рад. У 8 тис. дорослих – понад 500 рад38.

На території 30-кілометрової зони ЧАЕС нагромадилось 3,5 мільйона кубічних метрів радіоактивних відходів39. Україна перетворилася на суцільний левіафан, могильник.

Якщо зважати не на гасла, а на реальне становище, то можна стверджувати, що союзний уряд сприймав Україну як наймичку, а уряд суверенної республіки - як свого попихача.

На Україні щорічно відпочивало і лікувалось 22% населення Союзу, а це – 65 млн. чоловік40.

Колишній заступник голови Ради Міністрів СРСР Б.Е. Щербина мріяв розташувати на Україні 46 атомних реакторів-мільйонників, причому цю цифру він відстоював навіть після аварії на ЧАЕС. На початку червня І988 року відбулася вирішальна «битва» після дворічного «обміну думками». В той час Щербина «пробивав» уже 38-39 блоків, але оскільки уряд республіки зайняв тверду позицію, дійти згоди не вдалося. Тоді голова паливно-енергетичного комплексу країни вирішив діяти за принципом «якщо не києм, то палицею» За його вказівкою працівники Держплану СРСР повідомили: якщо Україна не погодиться на 38-39 атомних енергоблоків, вони приблизно на чверть зменшать постачання газу і рідкого палива для теплових електростанцій. Погрожували скоротити асигнування і на розвиток вугільної промисловості, що вкупі з обмеженим постачанням палива поставило б республіку в скрутне становище.

Маючи 45% світового запасу газу, Союз допоміг газифікувати лише 5% сіл на Україні, в той час, коли за копійки продавав «голубий вогник» у Болгарію, Румунію, Чехословаччину, Польщу, Німеччину, Францію, Фінляндію, Туреччину41.

Україна зосередила майже 17 процентів промислового і 22 проценти сільськогосподарського потен¬ціалу держави. В структурі індустріального виробництва найбільшого розвитку досягли енергетика, металургійна, вугільнодобувна і хімічна промисловість, машинобудування, тобто ті галузі, які інтенсивно споживають сировину, земельні, водні та інші природні ресурси, що негативно впливає на оточуюче середовище.

Майже в 50 українських містах із 190 забруднення повітря перевищує допустимі норми в 5-10 разів. 41 процент забруднених стічних вод скидається без очистки. Чорне море на 70 процентів забруднюється з Дунаю. Загальне забруднення рік і морів у місцях водокористування становить від 20 до 40 процентів. Санітарні служби «винайшли» допустимі норми на бактерії і палочку. На Україні 78 міст, у яких стан забруднення окремих компонентів природи фатально перевищує допустимі норми: наприклад, повітря - у 60 разів! Невеличке шахтарське місто Нововолинськ сягнув цього негативного показника. В озелененому Луцьку мешканці вдихають повітря з перевищенням норм забруднення в 20-30 разів. Щороку в повітряний басейн республіки потрапляє понад 20 мільйонів тонн промислових вики¬дів, у ріки й водойми - понад мільярд кубометрів стоків, у відвалах на¬громаджується півтора мільярда тонн твердих відходів. Це – чверть усіх промислових забруднень країни.

У річки та водойми скидається понад 5 млн. тонн солей. Науковці встановили, що мінералізація води негативно впливає на спад¬ковість людей.

Ґрунти тут забруднені в семеро разів більше, ніж у середньому по колишньому Союзу. (Ці факти наводились на першому з’їзді новоствореної Української екологічної асоціації «Зелений світ»).

В обласному центрі Волині – м. Луцьку екологічна обста¬новка також вселяла тривогу. Майже щороку підприємства міста викидали в атмосферу понад 8500 тонн шкідливих речовин. На пожвавлених вулицях в години «пік» забруднення повітря викидними газами автомашин перевищувало допустимий рівень концентрації у три-п’ять разів.

Завод виробів із пластмас дозволяв собі спалювати вторинний поліетилен, інші відходи виробництва; в повітря виділялася значна кількість фенолу та формальдегіду. Концентрація цих шкідливих речовин, за даними гідрометобсерваторії, перевищувала норму у 8-12 разів.

За 1989 рік на підприємствах Волинської області накопичилось 2386 тонн токсичних промислових відходів, з них по Луцьку - близько 2100 тонн.

Кошти, які вкладали підприємства області у природоохоронні заходи, мізерні: наприклад, ЛуАЗ виділяв їх 0,04%, ДП3 – 0,5, електроапаратний завод – 0,03 процента. Водночас це підприємство щорічно на звалище вивозило близько 100 тонн відходів з гальванічного та красильного цехів, виробниче об’єднання «Електротермія» – 5 тонн хламу, ДПЗ – 31 тонну, ЛуАЗ – 60 тонн. Все це «поховано» на старому сміттєзвалищі у с. Брище Луцького району.

Водойми і водоносні горизонти забруднювались отрутохімікатами та мінеральними добривами. Якщо в 1986 році на поля колгоспів внесено 1900 тонн пестицидів, то в 1989 році - 2372 тонни.

Тож отрутохімікати містили продукти харчування. Згідно з проведеними лабораторними аналізами, в колодязях майже всіх районів області вміст нітратів складав від 200 до 500 міліграмів на літр, а в окремих селах Любешівського району, де водоносні горизонти знаходяться близько від поверхні, цей показник сягнув 800-1000!

Ще в 1970-их роках вчені встановили міжнародні допустимі норми ніт-ратів у питній воді – не більше 10 мг/літр. Завищення їх викликає у дітей раннього віку ураження крові.
Але чиновники від медицини даний показник у санітарних правилах підвищили до 40 мг/літр! Це – другий Чорнобильський геноцид проти дітей України!

Не кращий стан і з лісовими масивами, зокрема у багатій на них Волині. За останніх 10 років площа стиглих лісів скоротилась майже вдвічі, і вікова структура насаджень досягла критичного стану (стиглі – 2,5 процента, достигаючі - 7,1, середньовікові - 36,5 і молодняк - 53,9 процента). Наявність стиглих лісів у Володимир-Волинському, Горохівському, Камінь-Каширському лісгоспзагах становила 1-2 відсотка, а в Маневицькому – 0,2%.

У всіх областях України сільськогосподарська продукція забруднена нітратами і пестицидами в десятки і сотні разів вище норм. Гранично допустима концентрація (ГДК) в овочах, згідно з Тимчасовими методичними вказівками, підписаними головним санітарним лікарем СРСР, становила, млг.:
1982-1984 рр.
1986 р.
картоплі - 80 250
капусти - 800 900
огірків - 160 450
цибулі - 400 800
Відомо, що гостре отруєння нітратами настає при дозі 200-300 млг.! А тривале їх надходження викликає патологічні процеси в організмі людини.

Такі випробування не могли не відбитися на житті і здоров’ї людей. За десятиріччя захворюваність у республіці зросла на третину. За даними вітчизняних і зарубіжних вчених, здоров’я людини на 20 відсотків залежить від стану навколишнього середовища і на 15-20 – від спадковості.

Тому за тривалістю життя Україна посідає 12 місце в світі. Порівняно з розвинутими капіталістичними країнами тривалість життя чоловіків на 7-8, а жінок на 4-6 років менше.

Рівень життя в Україні набагато нижчий, ніж у розвинутих країнах. Відповідно на стільки ж гірші показники по здоров’ю населення. Смертність новонароджених по Союзу становила 24 на тисячу чоловік, на Україні – 13, а в європейських країнах – 5-6.

Медінструментами й апаратурою заклади забезпечувались на 30-40 відсотків, а медикаментами – на 40-60, - з болем у душі констатували в міністерстві охорони здоров’я УРСР 42.
Показники і не могли бути ліпшими, бо на охорону здоров’я виділялося коштів лише 3,5% від національного доходу. А на 1990 рік дали ще меншу частку – 2,8%. Збройні ,Сили, за офіційними даними, витрачали 18 процентів бюджету43 (нині – 5%).

Ми лаяли нашу жалюгідну медицину: у 80-х роках мали 80 крб. на охорону здоров’я на душу населення (треба як мінімум 280-300). У США щороку виділяли на хворого по 1350 доларів!
У США на охорону здоров’я коштів дають вдвічі більше, ніж на оборону. У них на цю потребу йде 11,9% національного валового доходу, а в нас – три відсотки44.

Ще в 1972 році спеціальний комітет Національної академії наук США запропонував вимірювати збитки від опромінення населення радіацією в доларах. Експерти комітету вирішили оцінювати втрату здоров’я від опромінення однієї людини дозою в 1 бер сумою від 12 до 120 доларів. Такий же підхід і для оцінки економічних збитків від дії хімічних сполук. Якщо виходити навіть із найменшої оцінки у 12 доларів, то лише ліквідаторам аварії на Чорнобильській АЕС держава мусить сплатити близько 100 мільйонів.

Промислові хімічні фактори у поєднанні з негативним впливом навколишнього середовища формують екологічно залежні захворювання: ішемічна хвороба зросла вдвічі, мимовільні переривання вагітності – у 4-6 разів (щороку це відбувається з 40 тисячами жінок).

У республіці зростала смертність населення, особливо в промислових містах. В Києві, наприклад, прогресувала зі швидкістю, що не мала аналогів у мирний час: на 8,1% за перших 7 місяців 1990 року. Тобто, тільки за один рік середня тривалість життя скоротилася більше, ніж на 5 років.
За даними обстеження випускників шкіл (досить примітивними методами), цілком здоровими виявили 20% юнаків та дівчат. 80% мали ті чи інші захворювання. З 2,3 млн. підлітків майже півмільйона хворі в чітко діагностованій формі (дані кінця 80-х років).

Стан здоров’я в республіці наближався до критичного. Страшні цифри навів заступник міністра охорони здоров’я УРСР А. М. Сердюк: «У нас зареєстровано 8,2 млн. серцевих хворих, 0,7 млн. зі злоякісними новоутвореннями, близько мільйона хворих на хронічний алкоголізм, понад мільйон – на психічні розлади; щороку на лікарняних ліжках лише в лікувальних закладах МОЗ УРСР перебуває близько 14 млн. чоловік»45.

Виступ директора НДІ терапії, акушерства та гінекології МОЗ УРСР на українсько-німецькому симпозіумі з питань планування сім’ї Олени Михайлівни Лук’янової буквально приголомшив присутніх. Протягом двох десятиріч на Україні не зафіксовано навіть простого відтворення населення. Рівень народжуваності – нижчий серед усіх республік, проте зайнятість жінок фізичною працею – найвища. За рік українські жінки роблять один мільйон абортів, з них 5800 – неповнолітні дівчата46. Росте безпліддя. Японськими науковцями встановлено, що максимальний вплив радіації на народжених починається з п’ятого року після ядерної трагедії. І це, на жаль, підтверджують дослідження медиків. Спостереження в Народицькому районі, що під Чорнобилем, свідчать про наростання хвилі мутацій серед немовлят.

До цієї біди «пришвартувався» вірус СНІДу. З урахуванням похибки, яку допускає офіційна медицина, реальна кількість хворих більша від зареєстрованої у 100 разів! 80% населення республіки можуть стати носіями вірусу47.

Україна швидко перетворюється на територію-придаток для заселення іншими народами. Що й намагаються сповна досягти її недруги. Батьківщину покинули в пошуках кращої долі шість мільйонів заробітчан, стільки ж приблизно прибуло сюди імігрантів, переважно з бідних країн, без спеціальності.

За 70-80 років ХХ століття оснащеність підприємств республіки газопиловловлювачами та іншими очисними засобами знизилась на 30-50%. Тобто, союзні міністерства розширювали виробництво, а на екологію не виділяли жодної копійки. Тривала жорстока експлуатація українського народу серед радіаційно-хімічної задухи.

Ось чому за останнє десятиліття імперського панування почався інтенсивний процес вимирання української нації. Радіація і хімізація б’ють український народ у два ціпи. Украй потрібно виділяти на екологію країни не 620 млн. крб. у рік, а мінімум 15-16 мільярдів48!

В рабське становище поставила народ насильницька антиконституційна адміністративно-командна система. З 1956 року централізація економіки привела і до ліквідації окремих націй. За переписом 1926 року, в СРСР налічувалося 196 національностей, що розмовляли 193 мовами. А за останнім переписом – 101. Соціалістично-шовіністичний молох пожер 95 націй! Брежнєв і його «кардинал» Суслов пішли ще далі. Вони проголосили, що в «єдиному загальнонародному комплексі» повинна існувати і «единая нация». Її нарекли, не силкуючись: «советский народ». Так і залишилось це клеймо, як тавро для худоби – «совки». Союзні міністерства перекидали кадри з Сибіру на Україну, і навпаки. Утворилася велика мішанина, з сумним результатом: суцільна русифікація. Це тоді 60 мільйонів чоловік відселилось поза межі своїх республік. Всі вони стали російськомовними, і тепер складають «п’яту колону» Росії. Ми тоді і не здогадувались, яку бомбу повільної дії заклали брежнєвські стратеги. З кожного вікна гучно лунало: «Мой адрес не дом и не улица, мой адрес Советский Союз». Тепер пожинаємо гіркі плоди. Республіки борються за суверенітет, а Центр надсилає танки, десантників для … захисту інтересів російськомовного населення. Гітлер, розпочинаючи війну проти Польщі в 1939 році, теж заявляв, що захищає інтереси німців у Польщі.
У свій час Й. Сталіну стало мало загублених душ голодомором. Апетит вампіра сягнув за межі здорового глузду. Як свідчить у спогадах Микита Хрущов, «батько народів» один час носився з грандіозним проектом переселення «контрреволюційної» нації українців кудись… далеко… Та не знайшлося місця. Такий великий шматок імперство не проковтнуло б.

Його вірні учні і послідовники виявилися хитрішими, більш гнучкими і винахідливішими.

За переписом населення у Російській імперії 1897 року, тут проживало: росіян – 55 667 469, українців – 22 380 551, білорусів – 5 885 547 чоловік. Національність визначали на основі вибору рідної мови. У Полтавській губернії українське населення складало 92%, у Харківській – 80%, на Кубані українцями назвали себе 47%, на Дону – 28% мешканців. За переписом 1979 року, росіян налічувалося 137 млн., українців – 32 млн. Отже, враховуючи природний приріст, кількість українців збільшилася лише на третину. «Перемішування народів», переведення на російську мову навчання в національних школах і ВУЗах дало гіркі плоди. Зруйновано цілі верстви населення, з’явилися люди-перекотиполя, без родоводу, без етнічного кореня з суржиковою мовою. У містах стало непристойно розмовляти українською. В Києві не почути чарівної мелодії рідної мови ні в громадському транспорті, ні в кінотеатрі, ні в магазинах. Це єдина країна в світі, яка, маючи 46 млн. населення, не розмовляє національною мовою. Гнітючий, поганий приклад показують народні обранці в парламенті. А дехто навіть вимагає синхронного перекладу на російську, бо йому, мовляв, невтямки, коли звучить виступ по-українськи.

Уже в незалежній Україні наступ на українську мову і все національне здійснюється шаленими темпами, а особливо зараз, за табачкіади.

Як свідчить статистика, за два десятиріччя (70-80 рр.) приріст українців порівняно із 60-ми роками скоротився в СРСР майже вдвічі, а на Україні – втричі.

Особливо зменшився за цей період приріст тих українців, які вважають українську мову рідною. За дослідженням закарпатських учених Олександра Павера та Юрія Ажнюка, два мільйони українців не знають рідної мови. Зростає не тільки чисельність, а й відносний відсоток таких людей. Якщо простежити за динамікою приросту найбільш численних народів, що населяють Україну, то у вічі впадає вражаючий факт: зменшилась чисельність національностей, які жили тут століттями.

Імперська політика в національному питанні не залишила осторонь і далекі поліські райони. В «країні реального соціалізму» урбанізація ставала наслідком варварської руйнації поліського села, фізичного винищення справжніх господарів, ліквідації національних ознак, запустіння землі. Кожного року із Волині, наприклад, на заробітки виїжджало 30 тисяч корінного населення. Третина з них верталася, відпрацювавши на чужині, розгубивши в значній мірі свою мову і культуру.

У 1931 році чисельність українців на Волині становила 67,9 процента. А також: 17,4 відсотка – євреї, 2,7 – німці, 0,9 – чехи; росіян – 0,9, або 9 тисяч 281 чоловік, білорусів – 0,2%. У 1980 році українців налічувалося 94,61%, росіян – 4,3%, білорусів – 0,49, поляків – 0,11 відсотка. Отже, другою нацією за чисельністю на Волині стали росіяни.
Їх ніхто не принижує і не ображає. Український народ доброзичливий, лагідний, щирий. Та якщо хтось насмілиться висловитись на захист інтересів української нації, згадати свою славну історію, козацтво, як тут же йому приклеюють ярлик – «націоналіст». Ні в Росії, ні у Франції, ні в Польщі ніхто не обзиває патріота «націоналістом». Росіяни навіть свій шовінізм розглядають як «великую любовь к отечеству». Тавро «націоналіст» чомусь ліплять тільки українцям!
Пам’ятаймо святу істину: «Хто мову рідну забув, тому земля родити перестане»!..

Вдумливий читач, ознайомившись із викладеним вище, зрозуміє: це далеко не повний перелік всіх злодіянь проти українського народу з метою його планомірного знищення. Навіть за офіційними радянськими даними, українські втрати у Другій світовій війні перевищують втрати Росії. (Хоча прем’єр В. Путін якось цинічно висловився, що Росія перемогла б і без України). Так, під час радянсько-німецької війни було знищено матеріальних цінностей на всій окупованій території СРСР на суму 679 млрд. крб.. На долю України припадає 285 млрд. А ще страшніші людські жертви: на війні Україна втратила 15% свого населення. З них 4,7 млн. чоловік не повернулися з війни, а 1,5 млн. знищили нацисти49. Але ще ніхто не порахував, скільки мільйонів було депортовано й закатовано «рідною» владою.

Україна за всі 70 років у складі російсько-радянської імперії, як назвали її – СРСР, а вірніше «імперії зла», залишалась колонією великодержавних шовіністичних сил, кремлівських визискувачів. Метрополія жорстоко поводилася зі своєю колонією. Всі факти підпадають під одне визначення: на українській території чинився справжній ГЕНОЦИД.

А всякий геноцид – це результат роботи расистів. Не бачити расизму у марксизмі-ленінізмі, у діяннях комуністів під час Великого геноциду 1932-1933 років – це те ж саме, що не помітити його у гітлерівських фашистів, - дійшов висновку Василь Мазорчук з Києва. – Не важко переконатися, - зауважує він, - що расистами були і вожді-комуністи. У свій час вони заявляли про це відверто. Наприклад, ідеологічний наставник Маркса і Енгельса соціаліст Мойсей Гесс у 1862 році кинув гасло: «Перш за все – расова боротьба, боротьба класова – другорядна!». Таких же позицій дотримувались Маркс і Енгельс. Вони проповідували проти «старого світу лише один засіб – революційний тероризм», ділили народи на «революційні» й «нереволюційні», слов’янство відносили в ранг «контрреволюційних»50.

Такі доктрини і втілення їх узурпаторами в життя могли призвести тільки до катастрофи, духовної деградації, морального занепаду нації! Відомий український поет і громадський діяч Дмитро Павличко зазначав: «Гільйотина, запущена рукою революції, влада однієї партії, точніше, необмежена воля групи малоосвічених жорстоких і самолюбивих тиранів, котрі комуністичну ідею використали для реставрації та зміцнення імперії, проти якої самі ще недавно закликали боротися. Із запеклістю нові правителі тримались феодального права сидіти до смерті на тронах партійних вождів. Вони збудували поліцейську систему, витворили систему всезагального безправ’я і лицемірства, всенародного страху. Вони обернули дореволюційну тюрму народів у післяреволюційний концтабір націй. Вони запровадили підневільне суспільство до краю безодні»51.

Каїнові слуги документували «червоний терор» з належною повнотою. Сьогодні лише у галузевому державному архіві СБУ й архівах регіональних органів зберігається майже 1300 томів статистичної звітності та понад півмільйона кримінальних справ. Звичайно, - переконаний український письменник-дисидент Михайло Чорнописький, - це лише крихти з того, що приховує Москва, бо чимало документів втрачено (???) в 1989-1991 роках52. З ФСБ Росії ведуться переговори щодо отримання копій. Позитиву поки немає.

За підрахунками демографів, якби Україна існувала в нормальному цивілізованому суспільстві, то її населення наприкінці ХХ століття досягло б 80-85 млн. осіб! Ми ж мали лише 50, а тепер – 46… Виходить, що за роки комуністичного режиму Україна втратила 30-35 мільйонів чоловік53!
Якщо науковці стверджували, що весь Радянський Союз за 74 роки втратив 100-110 мільйонів населення в результаті війн, терору, голодоморів, депортацій і т.п., то 30-35 мільйонів жертв для України – цілком реальна цифра, що означає катастрофу…

Для газетної публікації стаття й так завелика. Але вважаю, якщо вона буде надрукована, то стане в пригоді для політиків та пропагандистів в боротьбі за Правду і Незалежність.

Література

1. Збірник законів і розпоряджень робітничо-селянського уряду України, 1921. – Ч.5. - С.155.
2. Лисенко М. Криваве двадцяте століття. - «Українська газета плюс», №47, 30.11.2006. – С. 9.
3. Бондар О. Від Хрущова до Горбачова. – «Вісті з України», №40, 1990.
4. Чорнописький М. Імперський маховик україновбивства. - «Українська газета плюс», №5, 27-31.12.2007. – С. 9.
5. Там же.
6. «Вечерние известия Московского Совета», 30.12.1918, №136; «Комсомолец Запорожья», №32, 1990.
7. «Персонал плюс», 25.11-1.12.2008. – С. 8.
8. «Огонёк», №26, 06.1989. – С. 4.
9. Історія України. Учнівський посібник для 10-11 класів. Ред. М. В. Коваль, С. В. Кульчицький. – К., 1991. – С. 202.
10. Шаповал Ю. І. Сталінізм і Україна. – «Український історичний журнал», №7-8, 1992. – С.13.
11. Там же. – С. 15.
12. «Зміна» (Рівне), №110, 1990.
13. «Літературна Україна», 24.10.1990. – С. 2.
14. Плачинда С. Твоя Україна. – «Літературна Україна», 27.05.1964.
15. «Правда», 14.03.1989.
16. «Молодь України», 29.02.1990.
17. «Україна в цифрах». - «Літературна Україна», 21.01.1989.
18. «Радянська Україна», 15.12.1989.
19. «Радянська Україна», 04.03.1989.
20. «Радянська Волинь», 23.05.1990.
21. «Радянська Волинь», 15.05.1990.
22. «Літературна Україна», 08.10.1990.
23. «Літературна Україна», 08.11.1990.
24. Нестуля О. Жодному оголошенню чи обговоренню не підлягає… - Ж-л «Українська культура», №2, 1991. – С. 15-16.
25. «Літературна Україна», 17.05.1990.
26. Виступ С. І. Конєва на сесії Верховної Ради України 30.11.1989.
27. «Радянська Україна», 30.11.1989.
28. «Робітнича газета», 22.12.1989.
29. «Аргументы и факты», №9, 1989.
30. «Известия», №51, 1990.
31. «Київська правда», 29.08.1990.
32. Матеріали ХІ сесії Верховної Ради УРСР. Телепередача УТ-1, 09.02.1990.
33. «Молодь України», 07.09.1989.
34. «Молодь України», 01.08.1989.
35. «Комсомольское знамя», 06.08.1989.
36. Телепередача УТ-1, 1990.
37. «120 минут», 26.05.1989.
38. «Літературна Україна», №49, 1990. – С. 7
39. «Вечірній Київ», 10.11.1989.
40. «Літературна Україна», 15.02.1990.
41. «Літературна Україна», 21.09.1989.
42. «Молодь України», 12.04.1990.
43. «Літературна Україна», №37, 1990.
44. «Літературна Україна», №49, 1990. – С.7.
45. Там же.
46. «Молодь України», 22.03.1991.
47. «Культура і життя», №10, 1991.
48. «Літературна Україна», 27.101990.
49. «Факты», №48, 1991.
50. Цит. за В. Мазорчук. Навіщо вірним ленінцям роги лукавого // «Персонал плюс», 25.11-01.12.2008. – С. 9.
51. «За вільну Україну», № 1, 1990 – С. 3.
52. Чорнописький М. Імперський маховик україновбивства. - «Українська газета плюс», №45, 27-31.12.1007. – С. 9.
53. Лисенко М. Криваве двадцяте століття. - «Персонал +», №43.20.11.2006. – С.9.

Олександр Середюк, доктор філософії,
письменник