Фактор Тимошенко

Передмова.

Коли готувалася ця стаття, то події набирали загрозливого окрасу, але ще жевріла надія, що здоровий глузд та історичний інстинкт самозбереження все ж спрямує нинішнє керівництво в бік Євросоюзу. На жаль, передчуття перестороги, які непокоїли останні дні, справдились: Микола Азаров у Києві видав розпорядження щодо призупинення підготовки підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Звичайно, що ці дії не могли б відбутися без благословення Віктора Януковича. Чому ж так сталося? Це коротке питання сьогодні виникає у багатьох людей. Чому потрібно було всім морочити голови? Чому потрібно було дурити європейські та й не тільки країни? Чому потрібно було дурити Український народ: запалити вогник надії, а потім брутально його розтоптати?

Якби дійсно так безвихідно склались би економічні взаємини з Росією, то ми про це повинні були знати ще раніше, адже Уряд мав це все прорахувати ще пів року назад як мінімум. Вони що не вміють прогнозувати та прораховувати розвиток подій? Тоді що ж це у нас за дилетантський Уряд! І якщо економічні стосунки з Росією виявилися неподоланною перешкодою на шляху в Європу, то чому ж, хоча би для того аби зберегти обличчя, не виконати б було всі вимоги Євросоюзу, у тому числі випустити Юлію Тимошенко на лікування, Росія ж не вимагала не виконувати вимоги Євросоюзу? Тоді можна було б щиро заявити: ми виконали все, але, на жаль, ми змушені зважити на економічні труднощі створені Росією. Тоді все стало б всім зрозуміло. Але на даний момент висновок напрошується лише один: єдина перешкода, яку Янукович не може подолати: страх перед Юлією Тимошенко. А розмови про Росію та її тиск – це казки для довірливих.

Тому вважаю, що мої міркування про чинник Тимошенко все ж можуть дати деякі відповіді на питання, що виникали та виникають на шляху до Європи.


В останні дні жовтня 2013 року стало можливим стверджувати, що в геополітиці, яка вирішує долі не просто однієї чи декількох країн, а цілих регіонів та континентів, з’явився новий фактор – це фактор Тимошенко. Юлія Тимошенко стала тим чинником, навколо якого розгортаються справжні геополітичні баталії, вирують пристрасті, ламаються списи. Саме від її долі залежить майбутнє не лише України, а й Європи та, напевно, і всієї Євразії.

І це не перебільшення, адже від того, де геополітично опиниться Україна залежить доля тієї ж Росії. Якщо ми входимо в Євросоюз, то це стане каталізатором демократизації і, відповідно, виходу із тієї патової стагнаційної ситуації, в яку сама себе заганяє Росія. Якщо ж ми зближуємося з Митним союзом, то це призведе до певної регіональної автаркії та заморожування цивілізаційної відсталості, яка дісталася нам у спадок від СССР. Росія замість того, щоб зосередитися на власному розвитку, буде змушена витрачати свою ресурсну базу на утримання в новоспеченому союзі все більш відстаючих, а, значить, і незадоволених союзників, що призведе до посилення відцентрових тенденцій в середині країни. Адже доведеться знижувати ціну на газ та нафту, недоотримувати митний збір з того ж українського імпорту, витрачати ресурси на боротьбу з корупцією на українському кордоні, який стане митним кордоном Митного союзу, бо ніхто не піддає сумніву контрабандні можливості нашої митниці. А якщо Росія цього робити не буде і все залишиться майже так як є зараз, то який економічний сенс нею пропонованого союзу?

Одним словом, все залежить від цивілізаційного вибору України. А вибір України має визначитися одним лише рішенням, точніше його прийняттям чи ні. І так складається, що доля десятків мільйонів людей напряму залежить від долі однієї людини, однієї незаконно ізольованої у декількох квадратних метрах тендітної жінки, яку знає весь світ. І весь світ уважно спостерігає за розвитком подій навколо Юлії Тимошенко, бо саме від того як складеться її майбутнє, залежить майбутнє України.

Недавно в газеті «День» прочитав роздуми одного із дописувачів, який все ніяк не міг «пов’язати наш шлях до Європи зі звільненням Юлії Тимошенко» і скаржився, що ніхто не може пояснити йому, «чому одне повинно залежати від іншого». Я не виключаю, що так само не може второпати, чому такий зв'язок не лише сексолог із Вінниці, а й, навіть, Віктор Янукович. Людям, чий менталітет формувався ще у радянські часи, це насправді важко зрозуміти.

Бо яку цінність представляла людина в епоху розвиненого і не дуже соціалізму? Це у кращому випадку був гвинтик у потужному державному механізмі. Радянську людину з дитинства вчили загинути «за Родіну! Ва імя пабєди камунізма ва всьом мірє». Бо життя однієї людини було ніщо в порівнянні з державним інтересом. Можу привести безліч прикладів, але наведу лише один з далекого 1972 року, на якому нас у школі вчили бути справжніми радянськими людьми. Єдина тоді загальнодержавна газета для молоді «Камсамольская правда» в декількох номерах пропагувала подвиг Анатолія Мерзлова, вісімнадцятирічного комсомольця, механізатора одного з колгоспів Рязанської області, який загинув, рятуючи старенький колгоспний трактор від вогню. Це був зразок поведінки для всієї молоді СССР, зразок самопожертви. Тільки на шальки терезів поклали старенький трактор і життя молодого 18-річного юнака. Старенький трактор переважив життя молодої людини. І вся дітвора СССР щиро прагнула бути схожою на Анатолія Мерзлова. І не лише дітвора, навіть дорослі люди, матері писали в газету: «Он остался верен Родине до конца!»

Як співали у ті часи: «Раньше думай а Родінє, а патом а сєбє!» Хто б сперечався. Коли виникне небезпека для Батьківщини, людина повинна бути готова виконати священний обов’язок: стати на захист своєї країни. Але ж хіба може бути нормальним, коли старенький тракторець є вищою цінністю ніж життя молодої людини? Так зомбували радянських людей: ти – ніщо, а держава, навіть якщо її символізує старенький тракторець, – це все.

В Європі, в США, у всьому цивілізованому світі склалась інша система цінностей. Там на першому місці людина і, якщо заради порятунку людини доведеться пожертвувати сотнею найновіших тракторів, то це прийнятна та нормальна жертва. Бо життя людини є найвищою цінністю! Там дітей виховували та виховують на інших прикладах. Згадайте фільм «Врятувати рядового Раяна», де головна ідея фільму: врятувати єдиного сина з родини Раянів, який залишився ще живим. Або «Рембо: Перша кров. Частина ІІ». Де героя Сільвестра Сталлоне посилають у В’єтнам, щоб врятувати американських військовополонених. Для прикладу згадайте хоч один випадок, коли в СССР держава організовувала порятунок військовополонених.

Там і політики діяли відповідно. Коли в СССР арештували Олександра Солженіцина за державну зраду, весь цивілізований світ поставив жорстку вимогу до СССР випустити дисидента на лікування за кордон. І тоталітарне керівництво СССР відпускає (!) арештованого «державного зрадника» (не було в СССР страшнішого та важчого злочину) у 1974 році у Федеративну Республіку Німеччину. І іншого дисидента - генерала Григоренко випустили у США на операцію. В цивілізованому світі не те що не стоять осторонь прав людини, а й борються за ці права і за долю несправедливо засуджених людей у всьому світі.

Тому на думку савєцької людини доля Тимошенко не може стати перешкодою для прогресивного поступу держави. Держава у своєму розвитку може катком закатати в асфальт не лише Юлію Тимошенко, а й десятки таких як вона. Аби потім було зручно всім по тому асфальту їздити.

Але проблема в тому, що савєцькі люди видно так і не зрозуміли з ким ми маємо підписувати Угоду про асоціацію. Що в європейській цивілізаційній системі людина є найвищою цінністю, що там людей в асфальт не закатують, навіть для того, аби потім мільйонам було зручно рухатися, що там немає подвійних стандартів, що там не може бути союзу з країною, де є хоч один політув’язнений, де має місце вибіркове правосуддя. Складається враження, що сьогоднішнє керівництво країни зі своїм статутом просто ломиться в чужу монастирську браму, не розуміючи, що там нас хоч і чекають, але з однією вимогою: дотримуватися їх статуту.

Це все-рівно, що ми прийшовши у православний монастир послушниками будемо вимагати собі право інколи в піст вживати спиртні напої, бо у нас так склалось історично. Або будемо залишати за собою право потроху брехати, бо інакше ми не вміємо. Чи будемо там чинити невеликі окультні обряди, бо не вважаємо, що вони шкодять вірі. Такі вимоги навіть далека від монастирського життя людина назве абсурдом.
Тоді чому ж нав’язливе бажання Віктора Януковича залишити в ув’язненні Юлію Тимошенко, повинно сприйматись як таке, що має право на існування, а не як відверто абсурдне для демократичних устоїв Євросоюзу? І чим швидше наші сьогоднішні керівники позбавляться савєцьких підгузників, чим швидше вони цивілізаційно підростуть та змужніють, тим легше та органічніше відбудеться входження нашої країни в Євросоюз.

Ну а доки це розуміння не просвітлить розум сьогоднішнього керманича країни, доти фактор Тимошенко буде вирішальним на шляху до підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом. Такі у Європі правила: людина понад усе!