Вічна пам’ять…

Рік тому, у День вшанування жертв Голодомору, я запалила свічку. Подумки сказала: «Царство їм небесне… вічна пам’ять загиблим…», запалила її, і раптом – свічка розкололась надвоє. Я зрозуміла, що мої мертві дідусі були біля мене.

Страшні події 1932-1933 років не оминули моєї родини. Від Голодомору померло двоє моїх маленьких дідусів, а ще двоє Микола, Хома та прабабуся Маруся вижили. На жаль, я не встигла почути розповідь про ці події з уст мого дідуся Миколи, бо помер він ще до мого народження. Але моя матуся переповіла все, що сама колись слухала, як їй маленькій бабуся розповідала «казю».

Дідова родина проживала у с. Шимківці, що на Хмельниччині. Одного дня прийшли більшовики, і забрали все до останнього – худобу, пшеницю, урожай, крупи. У хаті залишився лише маленький мішочок з фасолею, потім прийшли і те забрали… Мама розповідала, що голод був настільки сильним, що шестирічний дідусь об’їдав кору дерев, листочки, гілочки, може саме завдяки цьому він вижив. А його маленькі брати, померли голодною смертю. Один дідусь був ще грудною дитиною. Написали, що вмер від пневмонії. Другий – дитя до рочку, у його свідоцтві про смерть причиною був переляк, буцімто злякався курки, розірвалось серце. Але все насправді було не так! Це все брехня!Яке запалення легень? Яка там курка? Їм курка снилась у голодному сні.

Також була така історія: прабабця взяла дороге покривало, яке їм з прадідусем подарували на весілля, пішла у місто, щоб обміняти на пшеницю. Але на шляху назад все забрали… прийшла вона додому без нічого. З маминих розповідей пригадую ще таке: під дощем, на товарних станціях, псувалося збіжжя, яке охороняли війська НКВД. Вони не давали підступитись до нього людям. А хто наважувався – розстрілювали на місці. Ось такими були реалії тих років.

І сьогодні, слухаючи ці жахливі історії, дивлячись різні документальні фільми, розумію, що жахливішої події, ніж Голодомор, історія України ще не знала. Кажуть, війна – найгірше. Ні, голод – найжахливіша, найтемніша сторінка. Чому? Бо уявіть тільки, коли ваша дитина опухла від голоду, вже навіть плакати сил немає і просить: «Мамо, дай поїсти…», і через якийсь час, закатована, гине. Гине безневинно. Ось це треба пам’ятати, це треба вшановувати. Щоб з нашими наступниками такого не сталося!

Знаєте, що вражає – людська байдужість. У цей день треба скорбити за померлими від рук більшовицької влади, не слухати веселої музики, багато не сміятись, не танцювати. Молитись, за їх, за голодом закатованих. Гляну у вікно, і в цей важливий день у всьому будинку від сили горить лише 5 свічок. На запитання: «Ти свічку поставив?» - відповідь: «Ні, а в мене ніхто від голоду не помер». Добре, що тебе ця біда оминула, але потрібно мати повагу, вшанувати пам’ять загиблих. Це ж неважко.. всього один день, одна свічечка. Чому цей день жалоби не для всіх, чому більшість людей не вміють співчувати... Чому? Чому? Чому? Задумайтесь, добрі люди, бо історія має здатність повторюватись… Не допустіть цього! Не будьте байдужими!
У цей День запаліть свічку, дуже прошу вас!!!