«Правда» Ґжегожа Мотики не має нічого спільного з нашою правдою

Не можу не висловити свого подивування, читаючи широко розрекламований анонс презентації українського перекладу книги польського історика Ґжеґожа Мотики «Від волинської різанини до операції «Вісла», що запланована 24 листопада 2013 року о 17:00 у Луцьку. Та ще й, із якогось дива (!), – у нічному клубі «Ринг», де полюбляють нерідко до світанку веселитися захмелілі луцькі «мажори»…

У цих анонсах, з-поміж іншого, зокрема йдеться, цитую: «Автор, який багато років працює в дослідних і просвітніх структурах Інституту Національної Пам’яті та Інституті політичних досліджень Польської АН, є провідним фахівцем у цій галузі україністики, а його численні наукові розвідки користуються авторитетом у середовищі польських і українських дослідників, водночас породжуючи своєю об’єктивністю та глибиною неприязнь у тих, хто по обидва боки кордону прагне маніпулювати історичним минулим задля досягнення політичних цілей».

Дуже красномовно про «об’єктивність» і політичну «незаангажованість» цього професора говорить наш земляк із Любомльщини, журналіст, дослідник українсько-польського протистояння на Волині у роки Другої світової війни Іван Ольховський у своїй статті «Погляд на інтерпретацію українсько-польської війни 1943-1944 років Ґжегожем Мотикою».

Тези цієї науково-дослідницької статті були озвучені 20 червня 2013 року в Луцьку під час наукової конференції «Волинська трагедія: через історію до порозуміння». Яку, до речі, польські науковці практично повністю проігнорували. Власне, і зрозуміло, чому. Відповідь на це запитання знайде для себе кожен, хто ознайомиться з доробком Івана Ольховського, який із дозволу його автора пропоную читацькому загалу. Щоби всі задумалися, чи не є це банальною спробою знову нас усіх одурити і на догоду польським шовіністам переписати «за нас» і «для нас» нашу ж історію?

Погляд на інтерпретацію українсько-польської війни 1943-1944 років Ґжегожем Мотикою

Останнім часом у Польщі низка дослідників волинських подій під час минулої війни, яких ще донедавна вважали незаангажованими, все більше схиляється до позиції крайніх правих і так званих кресових середовищ. Наприклад, професор Ґжеґож Мотика, якого в Польщі називали найбільш «пробандерівським», у своїй книзі «Від волинської різанини до операції «Вісла», яка за фінансової підтримки Посольства Польщі в Україні нещодавно побачила світ у київському видавництві «Дух і Літера», описує події на Волині 1943-1944 років, дотримуючись геноцидної концепції.

Він безкритично посилається на не завжди достовірні дані з україноненависницького двотомника Владислава та Єви Семашків «Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia w 1939 – 1945» (Геноцид, вчинений українськими націоналістами проти польського населення Волині у 1939-1945 роках) і повністю, навіть не мотивуючи, відкидає дані українських архівів, свідчення, зібрані низкою волинських краєзнавців, оскільки вони заперечують цю концепцію.

Під час презентації у своєї книги у столичній книгарні «Є» Ґжеґож Мотика зазначив, що свій обов’язок бачить лише в об’єктивному висвітленні історії. Однак факти свідчать, що це далеко не так.

Щоб не бути голослівним, давайте разом розглянемо його аргументи, на підставі яких він доходить до думки, що на Волині ОУН і УПА вчинила геноцид над поляками у 1943-1944 роках.

Оскільки акти геноциду, за даними фахівців з цього питання, здійснюють державні органи, [1] то, мабуть, треба сказати, хто був головним господарем у той час на Волині. ОУН і УПА? Професор Мотика на цьому моменті не загострює уваги. Але, зважаючи на його повідомлення, що у лютому 1943 року III конференція ОУН-Б схвалила концепцію повстання проти німців і звільнення України від окупації до приходу Червоної Армії, [2] він чітко уявляє, чия влада тоді була на Волині.

Важливим моментом у здійсненні геноциду є підготовчий період – тривалий час ідеологічної обробки потенційних виконавців масового знищення певної групи людей. Таким підготовчим періодом Ґжеґож Мотика вважає передвоєнну і воєнну діяльність Організації українських націоналістів, яка полягала у поширенні ними програмової засади про «повне усунення всіх займанців з українських земель» під час національної революції, що мала перманентний характер. [3]

Але, як відомо, увесь цей час ОУН перебувала у підпіллі, зазнавала жорстоких репресій почергово від трьох окупаційних режимів: польського, радянського, німецького. Тож твердити, що виконавці були належним чином підготовлені до геноцидних акцій не випадає. Ба більше, у березні 1943 року, згідно з Г.Мотикою, ОУН-Б розпочинає повстання проти німців наказом українським поліцаям залишити службу окупаційній владі і перейти до УПА. [4]

Польський професор зазначає, що під час дезертирства поліцаї забирали зброю, набої, ліквідовували німецьке керівництво, випускали заарештованих із в’язниць, а перебуваючи в УПА, нападали на «районні адміністративні центри та містечка, де німці влаштовували так звані опорні пункти», «на деякі каральні експедиції, скеровані проти українського цивільного населення». Однак незабаром з’ясувалося, за його словами, «що німці, замкнені в опорних пунктах, є важким для подолання ворогом», тому «бандерівське керівництво вирішило зосередитися переважно на польській людності, майже цілковито безборонній». [5]

Про що все це свідчить? ОУН-Б і УПА у березні 1943 року ідеологічно не підготували виконавців до масового знищення поляків на Волині. Вони відкрили зайвий для себе фронт. Для чого? Лише для того, що «польська людність була майже цілковито безборонна»? Чи, може, були на те інші причини? Низка українських істориків, посилаючись на архівні дані, зазначає, що до антипольських акцій поляки на Волині співпрацювали таки з німецькою адміністрацією на шкоду українцям, передавали червоним партизанам списки українських націоналістів, від яких треба було очищувати українські села, а на Закерзонні влаштували справжній терор проти мужів довір’я, війтів, учителів, священиків і навіть простих селян. [6]

Але все це Ґжеґож Мотика не вважає вагомою підставою для того, щоб починати антипольські збройні акції. Мовляв, і українці співпрацювали з німцям, і українці чинили терор проти поляків на Волині. Це так, але, на жаль, кожна терористична протипольська акція не клала край протиукраїнському терору. Це, на мій погляд, було взаємне нагнітання ворожнечі, яке, зрештою, вилилося в масштабну антипольську акцію.

Відомо, що до обставин, які дозволяють кваліфікувати злочин геноцидом, належить беззахисність жертв та суттєва перевага однієї зі сторін конфлікту в силі й організованості. Чи справді польська людність у березні 1943 року була, як каже Мотика, «майже цілковито безборонною», а бандерівська УПА мала суттєві переваги?

На 44-й сторінці своєї книги він зазначає: «В 1942 році польське підпілля мало вже міцні структури. На Волині діяла автономна округа Армії Крайової (що прийшла на зміну ЗВЗ)». [7] Польський дослідник самооборони на Волині Адам Перетяткович нарахував тут близько 300 польських самооборонних осередків (пляцувок). Ради справедливості треба зазначити, що не всі вони були сформовані до нападів і не всі одержали від німців зброю. Частина пляцувок буда слабкою. Низка з них розбіглася навіть не вступивши у бій, деякі були знищені разом із мешканцями сіл та колоній. Але 129 пляцувок, за даними дослідника, проіснувало до приходу радянських військ. [8]

Якщо говорити про переваги Української Повстанської Армії над польськими збройними формуваннями, то не слід забувати, що проти повстанців у лютому-березні 1943 року, окрім німців, вели війну загони червоних партизанів, зокрема з’єднання Ковпака, з яким співпрацювали поляки. [9]

У квітні 1943 року проти повстанців розпочали каральні акції під німецьким керівництвом польські шуцмани, що замінили українських поліцаїв-дезертирів (за Г.Мотикою – до 2000 осіб), 202-й батальйон польської поліції (360 осіб), який прибув із Генерального губернаторства, і різні поліцейські підрозділи, в яких служили райхсдойчі з Великопольщі та Сілезії. [10]

Кількості вояків УПА на початку антипольської акції Ґжеґож Мотика не називає, лише зазначає, що у період між 15 березня та 10 квітня 1943 року з поліції дезертирувало близько п’яти тисяч осіб, багато з яких залишилося в партизанських загонах. [11] Як свідчить документ, знайдений у польовій сумці «Клима Савура» (Дмитра Клячківського) на час переходу фронту (січень-лютий 1944 року) УПА під його керівництвом налічувала 6920 осіб. [12] Історики стверджують, що приблизно таку кількість повстанські відділи мали і на середину 1943 року. Тут треба зазначити, що на початку 1944 року 27-ма Волинська дивізія піхоти, створена на базі загонів самооборони та польських шуцманів-дезертирів, складала також близько семи тисяч осіб. [13]

Отже, якщо на початку антипольської акції на Волині УПА мала перевагу в особовому складі та у можливості мобілізації цивільного неозброєного населення, яке у п’ять разів перевищувало польське, то з розгортанням дій, вона зустрічала усе рішучіший опір польської самоборони, яка у вересні 1943 року перейняла ініціативу і утримувала її до березня 1944 року. Це я стверджую на підставі власних досліджень українсько-польського конфлікту на території Любомльського та Турійського районів. [14]

У вересні 1943 року, як відомо, припинились організовані антипольські акції. Водночас польські пляцувки формують пересувні загони, які починають винищувальні нальоти на українські села. Лічба українських жертв з цього часу перевищує польські. Апогею польські так звані відплатні, упереджувальні, очищувальні та з метою демонстрування власної сили акції досягають у січні-лютому 1944 року, коли формується 27-ма Волинська дивізія Армії Крайової. Вона готує нібито антинімецьке повстання на Волині, а їй тут, бачте, розгортати бойові дії заважає українське населення. Зрозуміло, що ставиться мета – усунути його з оперативної території.

Мені вдалося нарахувати близько сотні жертв таких очищувальних акцій у селі Ставки, 52 – у Свинарині, 47 – у Маковичах, 41 – у Купичеві, 40 – в Осекрові, 39 – у Вербичнові Другому, 26 – у Туропині, 23 –в Осі Турійського району, близько 100 – у Запіллі, 64 – у Штуні, 30 – у Радехові Любомльського району. Загалом у двох районах – понад 1600 загиблих від поляків українських селян. У Турійському районі поляки були причетними ще до кількох сотень смертей українців, оскільки вони допомагали німецьким карателям.

Свідчення про жорстоку розправу польської самооборони над дітьми, жінками, стариками під час відплатних акцій, зібрані рівненським дослідником Олександром Денищуком і опубліковані 2003 року у книзі «Злочини польських шовіністів на Волині» та луцьким істориком Іваном Пущуком – у серії книг «Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938-1944 років», що побачили світ у 2008-2012 роках, Ґжеґож Мотика ігнорує без пояснення причин.

Поза його увагою залишаються також дані українських архівів і навіть його колег-однодумців. Наприклад, професор Ігор Іллюшин, який написав післямову до вищеназваної книги Мотики, у низці своїх наукових розвідок розповідає про напад поляків-самооборонців із Гути Степанської (Рівненська область – І.О.) разом із групою радянських партизанів із загону «Макса» на село Бутейки сьомого квітня 1943 року, де вбито кілька десятків українців. [15] У цьому ж місяці, за даними Олександра Денищука, банда поляків із сіл Левачі, Якубівка, Мочулянка (пляцувка самооборони – І.О.) Березнівського району напала на село Більчаки, частину якого спалили і закатували 27 осіб, а награбоване майно повезли до Мочулянки. [16]

Розповідаючи про героїчну самооборону польського села Пшебраже Луцького повіту (тут, за книгами Семашків, я нарахував понад 30 самооборонних пляцувок, створених до нападів, в яких налічувалося від 12 до 130 осіб) Ґжеґож Мотика зазначає: «12 липня (1943 року – І.О.) поляки ударили на Тростянець, розгромили в цьому поселенні підстаршинську школу УПА. Село почасти спалили, а його українським мешканцям наказали переселитися кудись подалі». [17]

Гадаю, допитливий читач, має право запитати «об’єктивного» професора: скільки ж курсантів було у підстаршинській школі? Хто ними командував? Яких втрат зазнали обидві сторони? У Ґжеґожа Мотики на ці питання відповіді не знайдете. Чому? Бо все це фантастика, за винятком того, що напад поляків на Тростянець справді був. Тільки не з метою знищення підстаршинської школи УПА, якої тут не було, а з метою покарати мешканців села за те, що тут напередодні було вбито польського шуцмана, який хотів знайти їздового для перевезення партії масла із фільварку, що містився у колишній рільничій школі, до Ківерців. Акція була успішною: вбито 18 місцевих мешканців, відомих за прізвищами, та кілька жителів інших сіл. За довідкою місцевої сільради, тут загинуло 59 осіб. Решта людей розбіглися, хто куди. Їм не треба було «наказувати переселитися кудись подалі». Власних втрат пшебразька самооборона не зазнала. Усе це можна прочитати у вищеназваній серії книг Івана Пущука, присвяченій Ківерцівському району Волинської області. [18]

Слід сказати, що подібні акції самооборонців Пшебража були частенькими. На них виходило нерідко по 200 озброєних вояків з 500. Відтак, у Ківерцівському районі (а це лише частина колишнього Луцького повіту) пшебражці разом із такими ж самооборонцями з сусідніх пляцувок Рафалівки та Колошанки, за І.Пущуком, вбили та закатували близько 600 мирних українців. Найбільше постраждали села Омельне (62 особи), Клепачів (38), Гавчичі-Муравище (31), Домашів (30), Вінцентівка (25), Хопнів (20), Тростянець (18-59), Озеро (17), Бодячів (17), Борохів (16), Котів (15), Яромель (14). [19] Ґжеґож Мотика пише лише про напади на Омельне 5 червня та 2 жовтня 1943 року, де, за його даними, було вбито 10 українців, а також на Гавчичі і Журавичі, не повідомляючи про жертв з українського боку. [20]

Хоча Ґжеґож Мотика заявляє, що для кваліфікації злочину геноцидом не має вирішального значення кількість жертв, проте сам вдається до різних способів, аби серед поляків їх було побільше, а серед українців – поменше. Так, у розділі «Хронологія та баланс жертв» він пише: «За даними Владислава та Єви Семашків в цьому регіоні (на Волині – І.О.) загинули щонайменше 33 тисячі поляків, з-поміж яких відомі імена та прізвища 19 тисяч осіб (насправді, за даними Семашків, 18186 осіб – І.О.). Загальна кількість загиблих від рук українських націоналістів може коливатися там у діапазоні від 40 до навіть 60 тисяч осіб». [21] Слід сказати, що серед 33 тисяч загиблих у 1943 році поляків, про яких пишуть Семашки, тисячі приписаних жертв, що можна довести, а припущення про 40-60 тисяч загиблих – із галузі історичної фантастики, яке ніхто ніколи не зможе перевірити.

Мені особисто довелося перевіряти кількість загиблих поляків у Турійському районі Волинської області, про які пишуть Семашки. Майже третина з них (1175 осіб) це ймовірні жертви, про які часто немає підстав говорити. Так, за даними польських дослідників, у селі Синявка, мало би загинути 20 поляків. [22] Але там не проживав жоден. Семашки припускають загибель 30 поляків у селі Блаженику, [23] однак там усі були попереджені про антипольську акцію і завчасно виїхали до міста Володимира-Волинського та у село Білин. Українсько-польську колонію Ясенівка, де більшість складали українці, Семашки зробили чисто польською, у якій, нібито загинули усі поляки (137 осіб). [24]

За підрахунками колишніх мешканців цієї колонії, там проживало максимум 40 поляків, а загинуло 13 відомих за прізвищами. Ще до одного фокусу вдалися Семашки з колонією, що мала подвійну назву Сорочин-Славікувка, де було близько 35 садиб, шістнадцять з яких належала українцям. Вони перетворили її на дві чисто польські колонії Сорочин і Славікувку та припустили, що у першій могло загинути 100 поляків, а у другій 140. [25]

Прізвища жертв колонії Славікувка, які називають польські дослідники, збігаються з прізвищами жертв Сорочина, які називають місцеві старожили. Родини Ліпертів та Роляків, які Семашки приписують до колонії Сорочин, за даними українських свідків, тут не проживали. Але навіть із ними кількість жертв Сорочина-Славікувки не перевищує 56 осіб. Припускати загибель тут ще 184 осіб немає ніяких підстав. Ні на село Перевали, ні на сусідню колонію Янівка нападу не було. Але Семашки припускають загибель тут 54 невідомих поляків. [26]

Подібні безпідставні припущення вони роблять, коли пишуть про колонію Вікторівка Ловищанська (100 осіб), села Кустичі (50 осіб), Ловища (20 осіб). [27] Слід сказати, що ще разючіші фальсифікації Семашків виявив краєзнавець з Володимира-Волинського Ярослав Царук. За його підрахунками, у Володимир-Волинському районі Семашки завищили кількість польських жертв на 1916 осіб або у 4,1 раза, а кількість вбитих українців занизили на 1184 особи або у 25 разів. [28] Але його дані, які він збирав десятиліттями, опитуючи очевидців та звіряючи їхні свідчення з наявними архівними даними, Гжегож Мотика відкидає. Бачте, на думку професора, «Царук у своїй книжці приписує полякам злочини, цілком очевидно скоєні німцями». [29] Правда, жодного очевидного факту приписування Царуком німецьких злочинів полякам Мотика не називає.

Про українські жертви професор пише так: «Від рук поляків на Волині, ймовірно, загинули (не рахуючи убитих польською допоміжною поліцією (цікаво, що Семашки, а за ними і Мотика до жертв українських націоналістів зараховують поляків, убитих українською поліцією на німецькій службі – І.О.)) від 2 до 3 тисяч українців». [30] Порівняно, зі 115 особами, про які пишуть Семашки, це явний прогрес. Однак на підставі чого зробив таке припущення професор, невідомо. Впевнено можна сказати, що не на підставі українських джерел. Згідно з дослідженнями Івана Пущука, які майже збігаються з даними інших краєзнавців та дослідників, лише у Волинській області польська самооборона та підрозділи АК знищили понад 5300 українських селян, ще понад 3300 жертв на рахунку польських шуцманів. [31] Олександр Денищук на Рівненщині нарахував понад 2400 осіб, що загинули з рук польської самооборони та їхньої поліції на службі у німців. Але зазначає, що ці дані неповні. На його думку, вони можуть сягати десяти тисяч.

Як бачимо, волинські події сімдесятирічної давнини свідчать про те, що тут була жахлива українсько-польська війна у війні з почерговою перевагою одних і інших сил, але аж ніяк не геноцид одного народу над іншим.

Ґжеґож Мотика на завершення презентації своєї книги у Львові заявив, що совість його чиста, він сказав свою правду. З вищесказаного видно, що його правда часто-густо не має нічого спільного з нашою правдою. Відтак, він сам підтвердив, що говорити про об’єктивність його дослідження не можна.

Іван ОЛЬХОВСЬКИЙ,
журналіст, дослідник українсько-польського протистояння на Волині у роки Другої світової війни

Використані джерела:

1. Андрій Козицький. Волинь: невдала спроба «остаточного розв’язання» наукової проблеми. Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/06/6/125541/

2. Ґжеґож Мотика. Від волинської різанини до операції «Вісла».-Київ.-2013.-С.59.
3. Там само.-С.15.
4. Там само.-С.61.
5. Там само.-С.66.

6. Володимир Сергійчук. Трагедія Волині. – Київ.-2003.-С.17-20, та його наступні праці, присвячені цій темі. Ігор Ільюшин. Українська Повстанська Армія і Армія Крайова.-Київ.-2009.-С.233.

7. Ґжеґож Мотика. Від волинської різанини до операції «Вісла».-С.44.

8. Міхал Кліменецький. Генезис польської самооборони на Волині та у Східній Малопольщі під час Другої світової війни//Україна-Польща: важкі питання.-Т.3.-Варшава.-1998.-С.71.

9. Володимир Сергійчук. Трагедія Волині. –С.98.

10. Ґжеґож Мотика. Від волинської різанини до операції «Вісла».-С.64.
11. Там само.-С.62.

12. Володимир Ковальчук. Скільки ж солдатів було в УПА? Секрети розкриває Клим Савур. Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/4cf8d9765be88/.

13. Ґжеґож Мотика. Від волинської різанини до операції «Вісла».-С.44.

14. Іван Ольховський. Кривава Волинь. Книга перша - Київ.-2008. Книга друга-Київ.-2011.

15. Ігор Ільюшин. Армія Крайова і українсько-польське протистояння в Західній Україні (1939-1945рр.).-Київ.-2002.-С.242.

16. Олександр Денищук. Злочини польських шовіністів на Волині. –Рівне.-2003.-С.264.

17. Ґжеґож Мотика. Від волинської різанини до операції «Вісла».-С.100.

18. Іван Пущук. Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938-1944 років. Ківерцівський район.- Луцьк.- 2008.-С.245-250.
19. Там само.-С.30,33,44,79,121,132,164,174,195,258.

20. Ґжеґож Мотика. Від волинської різанини до операції «Вісла».-С.277.
21. Там само.-С.277.

22. W. i E. Siemashko. Ludobujstvo... S.347.
23. Там само.-С.913.
24. Там само.-С.876.
25. Там само.-С.880, 882/
26. Там само.-С.890.
27. Там само.-С.352,383,345.

28. Ярослав Царук. Трагедія волинських сіл 1943-1944 рр.- Львів.-2003. Володимир Сергійчук. Трагедія Волині.-Київ.- 2003.-С.138.

29. Ґжеґож Мотика. Від волинської різанини до операції «Вісла».-С.122.
30. Там само.-С.277.

31. Ярослав Федорчук. Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938-1944 років. Волинська область. Підсумки.- Луцьк.- 2012.-С.31.