Перші спроби пера

Пропоную вашій увазі вірші юного публіциста Модеста Сілена. Так би мовити, перші спроби пера)

***
Якби ти міг, лиш тільки міг,
зупинитися на мить,
Ти б побачив цілий світ,
що лежить біля твоїх ніг.

Якби ти міг, лиш тільки міг,
посміхнутися на мить,
Ти б відчув радість й сміх
від дітей, від них усіх.

Якби ти міг, лиш тільки міг,
зрозуміти це на мить,
Ти б побачив цілий світ,
де панує... радість й сміх…

***
Чому все так? Вогонь очей
уже погаснув. Лиш вітерець
легко в душу, як у вікно
залітає, намагається речей,
думок безлад розібрати.
Та все ж...марно...
Все потихесеньку згасає,
сідаєш на чорний стілець,
і починаєш на колінах
писати. Невідь про що,
проте це й неважливо.
Хочеться бачити тебе завжди,
і чорта з два, я цей вірш
робити далі буду...
Лише про тебе хочу
думати, бачити тебе щораз!
Назавжди звідси утекти!
Назавжди.

***
П‘яний на підлозі. Вчора було весело,
сьогодні зранку знову самотньо.
Ти знову взяв брудне покривало, та
намагаєшся закритись від світу.

Тобі здається все тут ізольовано,
сіроманіття. Немає щастя й сміху,
Немає вогню, немає тепла. Вона
лиш привидом насмішкуватим
проводить вітром твої уста...

А ти і б радий повірити мареву,
проте не можеш, з придуркуватим -
ти вже не той, що був. Змінився.
Я б допоміг тобі, тільки дай знак.
Можливо, не ту, не лікареву
допомогу, проте розраховувати
на мене ти можеш. Звісно можеш.
Просто пішов не туди, відклонився.
Тут не треба терапій, це ж не рак.
Допоможи собі, дозволь допомогти.

***
І знову тиша й спокій навкруги.
Лиш всередині щось палко кричить,
Реве, не витримує наруги
Напевно... А, це ностальгія мчить.
І я не я, і світ не той...
І хочеться обняти, побачити тебе хоч раз,
поглянути у твої очі. Чи це ще ти...
І знову все у снах, хоч і без прикрас.
Твій погляд, усмішка легка,
не та, що на показ, як же я хотів
поглянути на тебе хоч здалека...
Та ти живеш не втому світі.

У ньому немає ні віршів, ні тих
легких, теплих і прекрасних слів...
Чому? Чому він тебе повів?!
До нових, гірких і знаних лих...

***
Так самотньо хоч без шуму клавіш
Прокинувсь від думок. Хоча ні - не засинав.
Ілюзією мене, як тьмою, огорнеш,
Щоб далі більше не літав,
А потім випустиш на волю,
Бо знаєш, що повернуся, залишусь тут
Хоч би світ покинув і віддав свою долю
у твої руки - ніжні, легкі й теплі...
Чому все так? Не маю думки я...
Навколо тебе вертиться моя земля...
І до ніг впаду твоїх щоб лиш почути,
Що знайшов я ту єдину... що це ти...

Інтерпетація вірша Т. Г. Шевчека «І мертвим, і живим, і ненародженним…»

І смеркає, і світає,
День Божий минає,
І знову люд потомлений,
І все спочиває.
Тільки я, мов окаянний,
І день, і ніч плачу
На розпуттях велелюдних,
І ніхто не бачить,
І не бачить, і не знає —
Оглухли, не чують;

Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
її розпинають.
Замість пива праведную
Кров із ребер точать.
Просвітити, кажуть, хочуть
Материні очі
Современними огнями.
Повести за віком,
За німцями, недоріку,
Сліпую каліку.
Добре, ведіть, показуйте,
Нехай стара мати
Навчається, як дітей тих
Нових доглядати.
Показуйте!.. За науку,
Не турбуйтесь, буде
Материна добра плата:
Розпадеться луда
На очах ваших неситих,
Побачите славу,
Живу славу дідів своїх
І батьків лукавих.
Не дуріте самі себе!

P.S: Модесте, сподіваюсь, що вже скоро ти подаруєш мені свою книгу поезій та публіцистики з підписом. Творчого натхнення тобі, успіхів! Ніколи не зупиняйся, хто б що не говорив.