Сила табу

Під моїми вікнами у новозбудованому “мавзолеї” – такому архітектурному чуді початку 80-х, сірому й бетонному, – розташований був колись універсам, кінотеатр і ресторан. В арці, яка й досі веде до майданчика перед тим чудом, завше відбуваються якісь історії.

Те, що історії ті важкі й темні, зрозуміла, коли після чергового нічного галасу попід вікнами вранці побачила на асфальті кров, недбало присипану піском. А потім уже в шепоті сусідів прочула те, про що й так здогадувалась: хтось когось убив. Казали, з ревнощів.

Жаско було дитиною вперше побачити не кров із власного побитого коліна, але чужу, дорослу, загуслу фарбу, що ставила печать завершення чийогось життя. Священну рідину якоїсь групи і якогось резусу, призначену бігати строго всередині тіла, носити в собі зашифровані інформаційні коди про хазяїна, бути гарячою, холонути з жаху, млосно розливатись від насолоди, закипати від люті. І вибігати собі цівкою на волю, щойно в тілі, де вона жила, хтось проштрикне чи прострелить дірку.

Чужа кров схвилювала. Звідкілясь прийшло розуміння, що проливати її – табу. Але історію, через яку я її вперше побачила ось такою, захотілось швидко забути з тієї простої причини, що я повважала її якимось одноразовим непорозумінням. Якоюсь аномалією, снігом на сковорідці, що його смажив і пік кіт в улюбленому віршику.

А все тому, що я безтямно вірила в силу дорослості, у всемогутність вищих зростом за мене людей, які щось та й вигадають для того, аби я більше ніколи не бачила чужої крові й смерті.

У дорослих голови ближче до неба, а отже – й до Бога. Вони мають домовитись, щоб отримати еліксир безсмертя і щеплення проти ревнощів: щоб сусід не гамселив сусідку, щоб не плакала на весіллі родичка, чоловік якої повів до танцю іншу, щоб не дурів чоловік, жінка якого не повернулась додому очікуваної години.

“Мавзолей” під моїми вікнами, цей безкоштовний вуличний кінозал, не лишав шансів не чути й не бачити, що коїться між двома дорослими людьми різної статі: там із завидною періодичністю й досі влаштовують гучні з’ясовування стосунків.

Ось і днями чоловік смачно ляскає жінку по щоках. Вона несамовито кричить, що навмисне, на зло йому? пішла в ресторан. “Тобі можна – мені ні?” – репетує вона і отримує у відповідь чергового ляпаса, ніяк не реагуючи на зауваження мешканців будинку, які погрожують “міліцією”.

Далі слідує затишшя... І о чудо: звучать покаянні ридання, воюючі сторони несподівано обіймаються і сунуть, накульгуючи й підсвічуючи синцями, додому. Голосно домовляються про марку пива, якою цей “благородний” бій і бурхливе примирення варто скріпити...

Був час, коли я висовувалась у вікно й також лементувала, що зараз вийду та порішу їх там, як не дадуть заснути... Був час, коли мій син, який щойно навчився говорити, сів уві сні в ліжечку й чітко (правда, без букви “р”) повторив слово в слово лайку, яка щойно прозвучала в арці “мавзолею”, і знову бухнув спати, так і не розплющуючи очей...

Був час, коли я думала, що викликавши міліцію я щось зміню між двома, які дають одне одному влучні копняки і так блискавично вибудовують кількаповерхові матюччя, що відмовляють вуха... Був час, коли ліпша подруга не зреагувала на один-єдиний вереск якоїсь жінки під балконом, а на ранок дізналася, що незнайомку вбили.

...Розписуючись на сьогодні у власному безсиллі перед речами, на які не маєш впливу, дедалі очевидніше розумієш одне: впливати виходить (хоч і не завжди успішно) лише на себе.

І ще розумієш, що дитині, яка все бачить, варто казати правду. Скажімо, що ти – не казковий велет, і твоя голова хоч і вища, але не факт, що мудріша. І що чим більше втомлюється серце, тим хутчіше хилиться до доброго і вірить в добре. І розуміє та відчуває силу напрацьованих за тисячоліття “табу”, переступити через які означає втратити себе безповоротно.

(написано для Слова Волині)