Злочин номер 1

З давніх-давен повелося, що кожен монарх – фараон, імператор, король, цар, султан і т. п. вважалися особливими персонами у державі і користувалися необмеженою владою. Моно – означає один. А якщо «один», то й незвичайний. А якщо «особливий», то й божественний, недоторканний. Християнська церква, наприклад, канонізувала царя, визнаючи його як помазаника Божого. «Вся влада від Бога», – цією істиною жили на Русі.

Та більшовики на чолі з Леніним відкинули релігію, відокремили її від держави. А значить і «помазаника Божого» - царя поставили поза законом.

Микола ІІ, син Олександра ІІІ, ставши царем у 26 років, одружився з датською принцесою Алісою Гессенською, внучкою королеви Вікторії. Колишня лютеранка стала «православною великою княгинею Олександрою Федорівною».

П’ять років вони знали одне одного, листувалися, а потаємні почуття-спогади залишили у щоденниках. До наших днів збереглося 50 об’ємних зошитів із записами намісника престолу та його дружини.

«Чудный, незабвенный день в моей жизни, день моей помолвки с дорогой, ненаглядной моей Алекс» (1), - писав щасливий Микола ІІ у щоденнику.

«Любовь захвачена в плен, я связала ей крылья. Больше она не скроется, не улетит от нас…». «Ты мой, будь уверен. Ты запрет в моем сердце, ключик потерян, и тебе придется остаться там навсегда», - в унісон відповідала Алекс (2).

Своє кохання вони не приховували. Щасливу пару всі бачили і пишалися нею. «Я никогда не видел двух людей, так любящих друг друга и более счастливых, нежели они», - повідомляв в Англію герцог Йоркський.

При коронації у Москві 26 травня 1896 року, яка тривала п’ять годин, Микола ІІ після молебні почав сходження на алтар, щоб прийняти причастя. Важкий ланцюг ордена Андрія Первозванного вислизнув з шиї царя і з гуркотом упав на підлогу.

- Дурний знак, - зашепотіла знать3, що й справдилося згодом.
Бо колесо історії та долі царя закрутилося, зупинити його було неможливо.

Коли перед коронацією Микола одягнув на голову дружини корону, а перукар прикріпляв її до волосся діамантовою шпилькою, та раптово вислизнула. Голка вп’ялась у шкіру голови з такою силою, що імператриця зойкнула, корона Російської імперії відразу ж причинила їй біль.
- Дурний знак, - прошепотіла знать. І це був другий «дзвінок» долі.

Наступного дня після коронації народ гуляв. На Хотинському полі, де відбувалися торжества, зібралося понад 50 тисяч людей. Хтось вигукнув, що пива вистачить лише першим. Після паніки місце святкування стало схожим на «поле битви», лазарети заповнилися постраждалими.

- Дурний знак, - пролунало уже серед народу.

… Бог є Любов. Любов – це життя. Від щасливого кохання народжуються гарні діти. Протягом десяти років цариця народила чотирьох дочок – здорових, милих і красивих.

Старших назвали Ольгою і Тетяною. Ольга – схожа на батька: м’яка, ніжна, зі світло-русявим волоссям і синіми очима. Тетяна - на півтора роки молодша, ближча до матері. Висока, струнка й елегантна, з темно-каштановим волоссям і сірими очима, талановитіша від старшої сестри: грала на фортепіано і любила виходити у світ. Третя дочка – Марія була найпомітнішою із чотирьох сестер. Красуня з рожевими щічками і великими темно-синіми очима. Наймолодша Анастасія, маленька й коренаста росла невгамовною: любила залазити високо на дерева, що викликало хвилювання у прислуги та батьків.

Десять років дружина царя молила Бога, щоб послав їм наступника престолу. Молились цар і весь російський народ. І в 32 роки Олександра (Аліса, Алекс) народила хлопчика, якого назвали Олексієм. Проте з самого народження над дитиною нависла чорна хмара. Він був уражений «королівською хворобою» - гемофілією. (Останніх сто років захворювання спостерігалося у правлячих дворах Британії, Росії та Іспанії. І досі вважається однією з важких незрозумілих генетичних хвороб). Кров цесаревича не згорталась. Будь-яка травма могла викликати поступове просочування крові в м’язи й тканини. Мати була в розпачі, коли улюблений син плакав і благав: «Мама, помоги мне!».

Одного разу, коли царська родина відпочивала в Польщі, у хлопчика почалися страшні болі. Дитина стогнала і плакала з криком: «Когда я умру, это не будет так больно?». Одинадцять днів і ночей сиділа Олександра біля ліжка сина. Її волосся із золотого перетворилося у сиве. Всі вважали, що цесаревич вмирає. Мати, втративши надію на лікарів і спасіння сина, наказала телеграфувати Григорію Распутіну. Той відповів одразу: «Бог услышал Ваши молитвы. Не убивайтесь. Маленький не умрет». Через день крововилив припинився. Хлопчик вижив. Ніхто не міг пояснити це раптове зцілення, після чого цариця перейнялася довірою до таємничого «старця» Григорія, називаючи його «Наш друг», і відкрила перед ним двері своїх палаців.

Цікавим є лист Г. Распутіна, який передчував свій кінець. «Я чувствую, что расстанусь с жизнью до 1 января. Если я буду убит простыми русскими мужиками, ты, царь, можешь ничего не бояться за детей своих, они будут царствовать в России еще сотни лет. Но если меня убьют бояре, то они 25 лет не смоют кровь мою… Они покинут Россию. Братья будут убивать братьев, и за 25 лет не останется бояр в стране. Царь земли русской, если ты услышишь звон колокола, который возвестит тебя, что Григорий убит, ты должен знать: если это будет твой родственник, который причинил мне смерть, тогда никто из твоей семьи, никто из твоих детей или родных не останется в живых, не пройдет и двух лет. Они будут убиты русским народом…» (4).

Пророцтво Распутіна збулося до найменших подробиць. Його убив родич царя Фелікс Юсупов, який у 29 років став єдиним нащадком величезних скарбів і багатшим за царя. Після вбивства виїхав з Росії і закінчив життя в маленькому будиночку поблизу Парижа.

В сумній долі царя Миколи ІІ значну роль відіграв і Олександр Керенський – голова Тимчасового уряду. Він боявся авторитету монарха і перешкодив йому після Лютневої революції емігрувати за кордон, куди запрошували Миколу ІІ декілька країн-союзниць. Царя і його близьких вирішили відправити подалі від столиці – у Тобольськ, що прискорило трагедію сім’ї.

Після жовтневого перевороту більшовики не стояли осторонь долі царя та його родини. За життям монарха полювали не один десяток років. Так, 10 березня 1918 року Ленін підписав постанову РНК «Про висилку Михайла Романова, Н. Джсонсона, М. Власова і П. Л. Знамеровського в Пермську губернію». Цинізм більшовиків не знав меж. Адже 9 березня стало відомо, що великий князь Михайло письмово відмовився від престолу. 12 червня «претендента» на царський престол Михайла Романова та його секретаря Н. Джонсона насильно вивезли вночі з пермського готелю на Мотовіліхінський завод і там розстріляли. Потім опублікували офіційні відомості про їх нібито втечу.

Царя і його сім’ю перевезли з Тобольська в м. Єкатеринбург. Охорону – царську гвардію замінили червоноармійцями. Було очевидно, що хмари над родиною згущаються. Проте цар не проявляв активності щодо втечі, вважаючи, що це – нижче його гідності.

Розпочавши громадянську війну, вожді більшовизму сперечалися між собою: розстріляти одного царя, а чи всю родину. Більшість схилялася до того, що потрібно влаштувати показовий судовий процес над російським самодержавством. Щоб, мовляв, весь світ побачив злочини династії Романових перед «трудящимися». Ленін спочатку теж підтримував цю точку зору, але потім різко змінив її.

Соратниця Ілліча М. В. Феофанова розповідала: «Владимир Ильич… восторженно сказал: «… только послушайте, что пишет Нечаев! Он говорит, что надо уничтожить всю царскую семью. Браво, Нечаев!» Сделав небольшую паузу, Владимир Ильич продолжил: «То, что не удалось осуществить этому великому революционеру, сделаем мы» (5).

Інший близький соратник «вождя» повідомляє: «Совершенно забывают, - говорил Владимир Ильич, - что Нечаев обладал особым талантом… Достаточно вспомнить его ответ в одной листовке, когда на вопрос – «Кого же надо уничтожать из царствующегося дома?» Нечаев дает точный ответ: «Всю большую ектению». Ведь это сформулировано так просто и ясно… Все знали, что на большой ектений вспоминается весь царствующий дом, все члены дома Романовых. Кого же уничтожить из них? – спросит себя самый простой читатель. – Да весь дом Романовых, - должен бы дать себе ответ. Ведь это просто до гениальности!» (6).

Зречення

Чи справді так складалися історичні обставини, що зречення російського імператора царя Миколи ІІ престолу (династія проіснувала понад 300 років, за трон загинули мільйони людей) зумовлене важливою необхідністю? В радянські часи, послуговуючись на «Краткий курс истории КПСС», історики в один голос тараторили, що це - дійсно об’єктивна історична потреба; революційна творчість народних мас, які стомилися від імперіалістичної війни. Ті нісенітниці радянська професура верзла на студентських лекція, закарбовувала в підручниках.

Ми ж подамо події, які насправді мали місце в той період; без прикрас і вигадок.

У всі часи за владу боролися. Відкрито й агресивно, зухвало і цинічно, лицемірно і підступно, хитро й розумно. Перемагав сильніший, у якого краща команда. Сильного поважали, перед ним схиляли голову. Слабким співчували, або ж знищували їх. Морально, а часто фізично.

Чи ж була такою відсталою Росія, феодальна й незграбна, як це втовкмачувалося у «зоряний» комуністичний час? Цілком ні. Навіть Ленін написав фундаментальну працю «Развитие капитализма в России». А після проведення радикальних реформ прем’єр-міністром Столипіним країна займала четверте місце в світі за економічним розвитком та життєвим рівнем. Отже, жодних причин на зречення від престолу у царя Миколи ІІ не було.

Крім того, в нього стояла «под ружьем» 15-мільйонна армія з досвідченими генералами і офіцерами. Козачі корпуси та гвардія, віддані «государю-императору». Ще всі пам’ятали 1913 рік, коли грандіозно святкували 300-річчя династії Романових. Молебні і тости, привітання й фейєрверки лунали майже місяць. Напередодні Першої світової війни Росія була могутньою державою, як ніколи (7).

Не минуло й чотирьох років, як вектор успіху і тріумфу від родини царя повернувся на 180 градусів. 2-го березня 1917 року о 10 годині ранку у вагоні царського потяга прозвучало «зречення від престолу» (8).

…Член військової ради генерал М. Рузський (1854-1918) приніс царю доповідь про обстановку в країні з порадою відмовитись від влади. Микола ІІ спокійно вислухав і сказав, що не заперечує проти прийнятого рішення, але хотів би дізнатися думку генералів. Через півтори-дві години всі вони, включаючи начальника штабу Ставки генерала М. Алексєєва (1857-1918), який з березня по травень 1917 року був верховним головнокомандувачем, а в громадянську війну очолив білий рух, дали позитивну відповідь на відмову від престолу. І коли до «помазаника» прийшли представники Думи, їм не довелося переконувати царя. Він зняв з себе повноваження так само спокійно, безтурботно, як і прийняв їх.

Одним розчерком пера Микола ІІ відразу усунув двох Романових – себе і свого сина цесаревича Олексія. Тим самим підписав собі і родині смертний вирок. Водночас і вирок династії та Російській Імперії. З тієї миті відкрився шлях на Голгофу, кінець був передбачуваний. Самодержець «всея Руси» миттєво перетворився в громадянина Романова, полковника, «Ніколашку», «Миколу Кривавого», який і потрапив під домашній арешт.

Самодержавство можна б утримати. Микола ІІ зрікся престолу на користь брата Михайла Олександровича (1878-1918). Але той, генерал-лейтенант (з 1916 р.), великий князь не прийняв корону Російської імперії, тобто відмовився від абсолютної влади, тим самим також виніс собі смертний вирок. У лютому 1918 року його заарештували в Гатчині, вивезли в глибинку Росії – Перм і згодом розстріляли (9).

Через декілька днів зі Ставки Микола ІІ повернувся у свій палац в Горках. Дружина Олександра Федорівна з криком кинулась зустрічати його. Усамітнившись у дитячій кімнаті, вони впали один одному в обійми. Сили покинули колишнього царя-батюшку. Схиливши голову на груди дружини, він заплакав, як дитя.

Падіння династії відбулося тихо, безкровно, без єдиного пострілу. Великий цар не чіплявся за владу, хоча повинен був тримати її в залізних руках. «На все воля Божья», - любив повторювати він. Свою роль в історії і своє значення в управлінні імперією, Микола ІІ так і не зрозумів. Тому що не мав сили волі, необхідної для правителя державного рангу.
Таким чином, на початку 1917 року влада в Росії «валялася під ногами», і більшовики не забарилися її підняти.
Сатанизм – проти «Божьєй воли»

Через чотири місяці В. І. Ленін з войовничим більшовицьким орденом спішить із Німеччини в Росію. Відразу презентує програму захоплення влади, яка ввійшла в історію під назвою «квітневі тези». У них «вождь» вигукне: «Вся власть Советам!». І більшості це прийшлося до душі. Незважаючи на те, що на першому з’їзді Рад у червні 1917 року за Леніна стояло лише 10 відсотків, він сміливо заявить: для взяття влади «Есть такая партия!».

Як щодо союзників, яких Росія виручала у війні і несла основний тягар кривавої м’ясорубки? І Англія, і Франція відмовили в притулку царської сім’ї. Їх керманичі боялися народного гніву і революції у своїх країнах, кинули царя з сім’єю напризволяще. Ніхто з друзів і фаворитів царя не зробив рішучих кроків для його звільнення, хоча Микола ІІ заслуговував подяки за добро. Це пізніше білий рух намагався об’єднатися і визволити приречене.

Англійський політик і державний діяч У. Л. Черчіль (1874-1965) вважав, що «в России до февраля 1917 года был только один по-настоящему выдающийся государственный деятель, работавший на победу в войне и процветание страны, -- это Император Николай ІІ. Но он был просто предан…» (10).

В ніч з 16 на 17 липня 1918 року в підвальному приміщенні Іпатіївського будинку в Єкатеринбурзі здійснено жахливу акцію. Вночі туди прибув загін латишів, вірний наказам більшовиків. Царя і сім’ю – Олександру Федорівну, дітей – сина Олексія, дочок Ольгу, Марію, Тетяну та Анастасію, служницю запросили спуститися в підвал нібито для фотозйомок перед евакуацією з міста.

В приміщенні довжиною 8 і шириною 6 аршинів жертви відчули запах смерті. До царя підійшов Яків Юровський (Янкель Хаїмович) – член Уральської ради і холодно сказав: «Ваши родные хотели вас спасти, но это им не удалось. Мы вас сейчас убьем». Цар не встиг відповісти і лише прошепотів: «Что? Что?».

В цю мить 12 револьверів вистрілили майже одночасно. Потім постріли лунали один за одним. Жертви попадали. Цесаревич Олексій - на останньому подиху, молодша княжна – ще жива. Юровський кількома пострілами револьвера добив цесаревича. Кати штиками прикінчили Анастасію Миколаївну, яка кричала і відбивалася (11).

(Батальйон білогвардійських добровольців на рятунок царя запізнився на сім днів) (12).

Найдовше страждала в цьому кошмарі служниця-фрейліна, яка завжди супроводжувала родину. По ній стріляли, її кололи штиками, проте вона, як поранена левиця в агонії, бідкалася з кутка в куток, шукаючи порятунку. Його не було, безжалісні хижаки загнали жертву в клітку. І лише, коли вона впала на долівку, хлюпаючись у крові, нещасну кати добивали прикладами. Пізніше виявилося, що в неї був корсет із зашитими золотими монетами та діамантами, що слугувало жінці бронежилетом.

Коли все стихло, Юровський, Войков і двоє латишів оглянули розстріляних, випустивши в них ще по декілька куль і пронизавши штиками. Войков розповідав, що це була страшна картина. Трупи лежали на підлозі в жахливих позах, зі спотвореними жахом обличчями. Підлога стала слизькою від крові. Спокійним був лише кат Юровський. Він холоднокровно оглядав трупи, знімаючи з них коштовності (13).

Статки царя Романових, станом на 1914 рік, складали 30 млрд. доларів США. Все перейшло до більшовиків. Особливо збагатився Яків Свердлов. Про мішки з награбованими ним коштовностями, випадково знайденими в партсховищах стало відомо в період горбачовської гласності.

Не буду переповідати в деталях, як більшовицькі бузувіри знищували і приховували сліди свого злочину, як за містом у кислоті, бензині та вапні спотворювали бездиханні тіла. Нині є чимало публікацій на цю тему.

Більшість дослідників звертає увагу на такий факт у цій трагічній історії. Напередодні вбивства царської родини з Москви в окремому поїзді, що складався з одного вагона, прибув чоловік із зовнішністю раввина з чорною, як смола, бородою. Чи не він залишив напис на стіні приміщення, де проходило вбивство?

«Волтасар был этой ночью убит своими слугами» (З поеми Гейне).

Тими ж чорнилами викарбовано і якісь знаки, котрі розшифрували вчені так: «Здесь, по приказанию темных сил, царь был принесен в жертву для разрушения государства. О сем возвещаются все народы» (14).

Ритуальне вбивство царя і його родини здійснене темними силами, які свідомо обрали шлях, про який Господь сказав: «Ваш отец дьявол, и вы хотите исполнять похоти отца вашего. Он был человекоубийца от начала и не устоял в истине, ибо нет в нем истины. Тогда говорит он ложь, говорит свое, ибо он лжец и отец лжи»15.

За 150 кілометрів північніше Єкатеринбурга, в Алапаєвську, на околиці міста більшовики утримували інших членів родини Романових. Серед них – сини великого князя Костянтина - Іоанн та Ігор, великий князь Сергій Михайлович, 18-літній Володимир Палей, велика княгиня Єлизавета Федорівна, рідна сестра колишньої цариці. Всіх їх в ніч з 17 на 18 червня 1918 року вивезли за місто. Пострілом у голову вбито Сергія Михайловича. Решту всіх прикінчили прикладами гвинтівок і живими повкидали у шахту «Нижняя Селимская», за 12 кілометрів від Алапаєвська. Це варварство подали громадськості країн світу, як втечу (16).

Чи могли здійснити таку жахливу, жорстоку акцію місцеві більшовики, зокрема Уральської ради без згоди і вказівки зверху, як це намагалися показати верховоди режиму?

Однозначно: ні!

Рішення про розстріл сім’ї Романових оформлено в стінах Єкатеринбурзької ради, але за наказом з Москви. З цього приводу Л. Троцький у «Щоденнику»: «Я прибыл в Москву с фронта после падения Екатеринбурга. Разговаривая со Свердловым, я спросил:

- А где царь?
– Конечно, - ответил он, - расстреляли.
- А где семья?
– И семья с ним.
- Все? – спросил я.
- Все! – ответил Свердлов.
- А что? – Он ждал моей реакции. Я ничего не ответил.
- А кто решал? – спросил я.
- Мы здесь решали. Ильич считал, что нельзя оставлять нам им живого знамени, особенно в нынешних трудных условиях.
Коментуючи ці рішення, Троцький далі пише: «По существу, решение было не только целесообразным, но и необходимым…».

Безперечно, Ленін був не тільки ідейним натхненником, а й таємним організатором розстрілу, вказівним перстом жахливого вбивства царської родини, тобто замовником злочину № 1 ХХ століття. Головними виконавцями стали: Свердлов (Янкель Гаухман) – голова ВЦВК, Шая Голощекін (Фарам Ісаак) – член президії Уральської ради, Бєлобородов (Янкель Вайсбарт) – голова Уральської ради, Яків Юровський (Янкель Хаїмович) – член Уральської ради, головний вбивця царської родини, Войков* (Вайнер Пинхус) – комісар продовольства Уральської ради, Сафаров – заступник Янкеля Вайсбарта, колишній пасажир «запломбованого» вагона (17).

«І тайне – стане явним…»

В історії СРСР та КПРС цей факт ретельно прихований. Лише за правління М. Горбачова, а потім після розвалу «імперії зла» став доступним для істориків. Нещодавно російські краєзнавці, пошуковці встановили маршрути Голгофи та відшукали останки царської сім’ї, ідентифікували їх та урочисто перезахоронили, з участю церковних ієрархів та найвищих представників влади. Президент Росії Дмітрій Мєдвєдєв, відвідавши музей жертв ГУЛАГу в Магадані у 2008 році, підтримав реабілітацію царської родини, сказав, що негативно ставиться до комуністичної Росії (18).

Написавши цей розділ, міг би поставити сумну крапку. Та для більшої переконливості «Хто є хто?» у світовій історії звернемося до методу порівняльності, який допомагає пізнати істину.

Так от, варто пригадати визвольну революцію українського народу проти польських поневолювачів у ХУІІ столітті під проводом Богдана Хмельницького. Боротьба українців за свободу і незалежність точилася протягом століть, жорстока й люта. Такі поняття, як жалість, лояльність, миролюбність вітрами безконечних повстань і війн розвіювались, зникали з сердець і душ. Вибору не було, а лише: хто – кого? Польська шляхта ненавиділа українців, вважаючи їх холопами, бидлом, а ті озброювались, організовувались у загони і під керівництвом своїх отаманів відповідали руйнівними, безкомпромісними повстаннями. До 1648 року їх вдавалося жорстоко придушувати. Але Богдан Хмельницький зумів об’єднати розрізнені загони під визвольні знамена. Ряд переможних битв під Зборовом, Жовтими Водами і Пилявцями принесли йому славу.

Та ще більше визнання здобув не як полководець чи державотворець і дипломат, а як гуманіст. В одній із битв у полон до козаків потрапляє король. Дізнавшись про це, Хмельницький вирушив на зустріч з ним. Не велів привести короля як полоненого і проводити ритуал принижень переможеного, а сам з’явився перед ним. Підійшов до короля не як володар, що міг вчинити з ним будь-що, а як до глави держави, дотримавши процедуру спілкування з Величністю.

Поговоривши з ним як рівнею з рівня, відпустив з миром.
Історики потім напишуть, що це була одна із стратегічних помилок Хмельницького. Але з іншого боку, незважаючи на те, що обидва правителі стояли по різні сторони «барикад», а їх країни перебували у стані війни, Гетьман України Богдан Хмельницький показав світу, що українці не варвари, не кровожадний народ, як це намагалися зобразити пихаті сусіди-загарбники. Вони – Лицарі Світла, гуманісти.

Два приклади з світової історії. Дві погляди. Дві сили у Всесвіті. Одна Біла, а друга Темна…

Місто Єкатеринбург 14 листопада 1924 року більшовики перейменували у Свердловськ, на честь Якова Свердлова (1885-1919) - секретаря ЦК партії, голови ВЦВК. Будучи в Москві, керував операцією по фізичному знищенню сім’ї Романових. «Дом особого назначения» (відомий у народі як Іпатіївський будинок) 1977 року брєжнєвці знесли, щоб не привертати уваги зацікавлених до правдивої історії. Тобто, правляча КПРС, вірна спадкоємниця партії більшовиків, намагалася приховати від громадськості

Правду про загибель царської сім’ї. Керівник цього жорстокого теракту Я. Свердлов пережив жертву (царя) всього на шість місяців: був убитий московським робітником19. Яків Юровський (1978-1938), головний розстрільник царської сім’ї, працював у Московському ЧК. Тим же ЧК репресований і в 1938 році розстріляний.

Після розпаду «імперії зла» - СРСР місту Свердловську повернуто історичну назву - Єкатеринбург. На місці трагічної загибелі царської сім’ї встановлено пам’ятний хрест, до підніжжя приносять квіти. На Ваганьківському цвинтарі у Москві встановлено хрест на честь Романових. Сім’я Миколи ІІ канонізована російською православною церквою.

Справедливість перемогла? Ні. Лише деякі вчинки партії більшовиків засуджені. Ні її вождь та натхненник терору – Ленін, ні його ідеологія не поставлені поза законом. В серці Росії – столиці Москві донині покоїться мумія злочинця Леніна, і чимало нащадків поклоняються їй. Привид «…бродить по Європі, привид комунізму…». Чого ще чекати?

Література
1. Рог Е. Ошибка императора. «Личности», №4, 2007. – С. 6-7.
2. Там же.
3. Там же.
4. Там же. – С. 6
5. Истоки зла (тайна коммунизма). – Минск, 2002. - С. 67.
6. Там же. – С. 68.
7. Рог Е. Вказ. праця. – С. 17.
8. Там же.
9. Там же. – С. 22.
10.Там же. – С. 18.
11.Вильтон Р. Последние дни Романовых.
12.ТК «Тоніс». 19.12.2008. 20.00.
13.Беседовский Г. На пути к Термидору.
14.Вильтон Р. Вказ праця.
15.Библия. Ин. 8.44с.
16.Истоки зла (тайна коммунизма). – Минск, 2002. - С. 67.
17.Мирек А. Красный мираж.
18.«Комментарии», 5.12.2008. – С. 29.
19.Рог Е. Вказ. праця. – С. 21.

Олександр Середюк,
доктор філософії, письменник