Людина собаці друг! Зворотнє теж вірно?
Собаки кусали мене двічі.
Першим був ротвейлер чоловікового брата. Собака, в принципі, вихований, навчений. Хоча інциденти за його участі траплялися й раніше.
Постраждала я від його зубів не сильно, більше злякалася, особливо з огляду на сина, тоді ще немовлятка, якого на той момент тримала на руках. Обійшлося.
Хазяїн перепрошував, із усіх сил намагаючися виправдати свого улюбленця: мовляв, він спросоння не розібрався, а як тільки розібрався, то щелепи розчепив і заповз назад під стіл.
Ротвейлерів я з тих пір почала сприймати з осторогою – хто його знає, може цей, наступний, теж не відразу розбереться...
Другим став мій власний пес. Красунчик, туркменський алабай. Спокійний, добрий, товариський. Взяли його до себе, коли не мав ще навіть 2 місяці. Носили на руках, возили на щеплення, мили лапи й чистили вуха.
Коли виповнився рік, віддали в науку. Щодня приїжджали до кінолога (пес жив у нього з місяць), разом проходили початковий курс. Ми тренувалися керувати, він – виконувати команди.
І все було б нічого, якби не обставини. А вони склалися так, що забирати після навчання нашого Баліна стало нікуди: з будинку ми переїхали до квартири, а алабай на 7-му поверсі – це не життя ні для нього, ні для господарів, ні для сусідів.
Собаці потрібен простір і свіже повітря - а тому вирішено було поселити його на деякий час у батьків. Вони були добре знайомі. Приватний будинок, дворазове харчування. Ми – майже щодня там.
За три роки ми знову переїхали. Свій будинок, двір, свіже повітря. Для собаки, загалом, мало що змінилося. Гуляв, скільки хотів, їв досхочу (на брак апетиту або перебірливість харчами ніколи не страждав). Залюбки грався з домашніми й навіть з гостями.
Звичайно, намагалися увагою гостей (особливо дітей) не зловживати, але хто ж встоїть! Він же такий великий, такий добрий (знаєте, кажуть: сторожовий пес – залиже до смерті), так лащиться! З іншої сторони, слухняний, до столу не лізе, на хазяйські шашлики не претендує. Не собака – мрія!
Перший дзвіночок пролунав, коли я попросила сина допомогти розібрати пилосос. Взявшися за різні боки пристрою, ми намагалися таким чином зняти циліндричний фільтр.
А що зніматися він ніяк не хотів, то нас імпровізоване перетягування конструкції неабияк розвеселило. І от тоді Балін і стрибнув! На сина! Щоправда, на «Фу! Сиди!» відреагував так само миттєво. Собаку насварили, відправили до вольєра.
Обідраний бік розмалювали зеленим, трохи дісталося й ліктю. Загоїться! Довго розмірковували над тим, що сталося. Чи то приревнував до наших веселощів і вирішив погратися замість малого, чи то, навпаки, побачив у його діях загрозу для мене й кинувся захищати – розпитати його не вдалося.
...Того дня біди ніщо не віщувало. З якогось лиха пес раптом почав гарчати на чоловіка. Повертаючися з роботи, на загрозливе гарчання нарвалася і я...
А потім він стрибнув. Підступно, без оголошення війни. Атакував всерйоз, просто перед собою до цієї пори бачу пащу і палаючі очі! Гризнув за лікоть і кусав би ще, проте на команду «Фу! Сиди! Вольєр!» зреагував миттєво, майже автоматично. Підібгавши хвоста, забрався до своєї домівки і принишк. Руку довелося шити.
Пізно ввечері чоловік випустив «друга» погуляти, а той, зробивши коло газоном, кинувся на нього. Я вибігла на жахливий крик. Чоловік намагався закрити мене собою, а його правиця в цей час глибоко сиділа в зубатій пащі.
В результаті послухався пес, знову таки, моїх команд, після чого випускати з вольєра було вже просто страшно. Руку чоловікові зашили, потім ще довго лікували.
Та найстрашніше було попереду! Ніхто з кінологів нічого слушного порадити не зміг. Залишати улюбленця вдома після всього було лячно.
Наслухалися різного: від пропозиції каструвати до «приспати». У користь першої процедури якось слабо вірилося. Про друге не хотілося навіть думати.
Дякувати тодішній директорці притулку для тварин, знайшлася людина, якій потрібен був пес для охорони. Наша історія його не злякала. Собаку було дуже шкода! Але дивитися далі, як мучиться (а він страшенно переживав, кілька днів практично не їв, на кожного, хто проходив повз вольєр, здіймав такий повний туги погляд, що я плакала), чи на свій ризик випустити – подивитися на подальшу поведінку – було несила.
До нового господаря Балін напрочуд охоче підійшов, дав надягнути на себе нашийник, слухняно пішов поруч, за командою сів і ліг.
Пройшов уже рік. Сподіваюся, що їм обом добре. Не телефоную – шкодую себе. До сих пір боляче, що віддала друга.
Почуваюся винною. Боюся собак. Своєму я довіряла безмежно, він слухняно віддавав мені миску з їжею. Чого можна очікувати від інших?
Першим був ротвейлер чоловікового брата. Собака, в принципі, вихований, навчений. Хоча інциденти за його участі траплялися й раніше.
Постраждала я від його зубів не сильно, більше злякалася, особливо з огляду на сина, тоді ще немовлятка, якого на той момент тримала на руках. Обійшлося.
Хазяїн перепрошував, із усіх сил намагаючися виправдати свого улюбленця: мовляв, він спросоння не розібрався, а як тільки розібрався, то щелепи розчепив і заповз назад під стіл.
Ротвейлерів я з тих пір почала сприймати з осторогою – хто його знає, може цей, наступний, теж не відразу розбереться...
Другим став мій власний пес. Красунчик, туркменський алабай. Спокійний, добрий, товариський. Взяли його до себе, коли не мав ще навіть 2 місяці. Носили на руках, возили на щеплення, мили лапи й чистили вуха.
Коли виповнився рік, віддали в науку. Щодня приїжджали до кінолога (пес жив у нього з місяць), разом проходили початковий курс. Ми тренувалися керувати, він – виконувати команди.
І все було б нічого, якби не обставини. А вони склалися так, що забирати після навчання нашого Баліна стало нікуди: з будинку ми переїхали до квартири, а алабай на 7-му поверсі – це не життя ні для нього, ні для господарів, ні для сусідів.
Собаці потрібен простір і свіже повітря - а тому вирішено було поселити його на деякий час у батьків. Вони були добре знайомі. Приватний будинок, дворазове харчування. Ми – майже щодня там.
За три роки ми знову переїхали. Свій будинок, двір, свіже повітря. Для собаки, загалом, мало що змінилося. Гуляв, скільки хотів, їв досхочу (на брак апетиту або перебірливість харчами ніколи не страждав). Залюбки грався з домашніми й навіть з гостями.
Звичайно, намагалися увагою гостей (особливо дітей) не зловживати, але хто ж встоїть! Він же такий великий, такий добрий (знаєте, кажуть: сторожовий пес – залиже до смерті), так лащиться! З іншої сторони, слухняний, до столу не лізе, на хазяйські шашлики не претендує. Не собака – мрія!
Перший дзвіночок пролунав, коли я попросила сина допомогти розібрати пилосос. Взявшися за різні боки пристрою, ми намагалися таким чином зняти циліндричний фільтр.
А що зніматися він ніяк не хотів, то нас імпровізоване перетягування конструкції неабияк розвеселило. І от тоді Балін і стрибнув! На сина! Щоправда, на «Фу! Сиди!» відреагував так само миттєво. Собаку насварили, відправили до вольєра.
Обідраний бік розмалювали зеленим, трохи дісталося й ліктю. Загоїться! Довго розмірковували над тим, що сталося. Чи то приревнував до наших веселощів і вирішив погратися замість малого, чи то, навпаки, побачив у його діях загрозу для мене й кинувся захищати – розпитати його не вдалося.
...Того дня біди ніщо не віщувало. З якогось лиха пес раптом почав гарчати на чоловіка. Повертаючися з роботи, на загрозливе гарчання нарвалася і я...
А потім він стрибнув. Підступно, без оголошення війни. Атакував всерйоз, просто перед собою до цієї пори бачу пащу і палаючі очі! Гризнув за лікоть і кусав би ще, проте на команду «Фу! Сиди! Вольєр!» зреагував миттєво, майже автоматично. Підібгавши хвоста, забрався до своєї домівки і принишк. Руку довелося шити.
Пізно ввечері чоловік випустив «друга» погуляти, а той, зробивши коло газоном, кинувся на нього. Я вибігла на жахливий крик. Чоловік намагався закрити мене собою, а його правиця в цей час глибоко сиділа в зубатій пащі.
В результаті послухався пес, знову таки, моїх команд, після чого випускати з вольєра було вже просто страшно. Руку чоловікові зашили, потім ще довго лікували.
Та найстрашніше було попереду! Ніхто з кінологів нічого слушного порадити не зміг. Залишати улюбленця вдома після всього було лячно.
Наслухалися різного: від пропозиції каструвати до «приспати». У користь першої процедури якось слабо вірилося. Про друге не хотілося навіть думати.
Дякувати тодішній директорці притулку для тварин, знайшлася людина, якій потрібен був пес для охорони. Наша історія його не злякала. Собаку було дуже шкода! Але дивитися далі, як мучиться (а він страшенно переживав, кілька днів практично не їв, на кожного, хто проходив повз вольєр, здіймав такий повний туги погляд, що я плакала), чи на свій ризик випустити – подивитися на подальшу поведінку – було несила.
До нового господаря Балін напрочуд охоче підійшов, дав надягнути на себе нашийник, слухняно пішов поруч, за командою сів і ліг.
Пройшов уже рік. Сподіваюся, що їм обом добре. Не телефоную – шкодую себе. До сих пір боляче, що віддала друга.
Почуваюся винною. Боюся собак. Своєму я довіряла безмежно, він слухняно віддавав мені миску з їжею. Чого можна очікувати від інших?
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 2
Вибір редактора
Популярне
Не дивно, що тварина почала кидатись на господарів, ви стільки разів її зрадили що це озлоблення у неї було підсвідомо (переїзди, віддавання). А кинулась на сина: 1 молодший у сімї; 2 він напевне був завжди з вами; 3 йому йшли більші привілеї і його наказували менш демовстративно; 4 решта пересторог (закривання та обмеження волі) лише посилювало бажання справедливості (відновлення свого статусу).
Якщо ви заберете пса назад він вас зіжре 100%.
До тупих ви консультантів зверталися, вам слід було звертатися до циркових дресирувальників вони вам відразу сказали що і де не так! Кастрування був би правильний крок але тимчасовий, бо собі ви ж язики не відрізали б та руки і ноги не позв'язували б.
PS:Як би сильно ми не любили нашу ротвелершу після її смерті іншу тварину не заведемо:
1. досить власного егоїзму тварина не іграшка вона член родини який живе не так довго як людина а біль від втрати непроходить і через десяток років як і від втрити дорогої дюдини;
2. тварині потрібен простір та відсутність обмежень - у місті відсутні умови для гідного вигулу тварин і треба поважати мам з маленькими дітьми що тікають від загазованості та шуму у рідкі зелені зони нашого міста;
3. хто має тварину мусить усвідомлювати що від вільних вихідних, поїздок на море, за кордон доводитиметься відмовитися на користь тварини,або постійно віддавати на утримання до когось правда результат буде такий як у автора статті;
4. якщо у родині є малі діти і з'являється собака будьте готові що вона буде намагатися керувати дитиною і з часом (дитина росте та починає керувати) між ними виникне конфлікт. У людей так само шеф неоднозначно сприйматиме научування підлеглого а множте це на природні інстинкти от вам і причини укусів "Стадний синдром: старший - господар, далі- господиня, далі (завжди) тварина (що дозволяє собою керувати дітям), далі діти. Коли з'являється порушення цієї піраміди і іде неадекватна реакція очільників тоді чекайте революції.
хоче власник - хай тримає у власному дворі приватного будинку, якщо собака когось покалічить, то не сторонніх, хай думають що тягнуть в хату і навчаться нести відповідальність за свої вчинки.
а собаку, що кинулась на людину через агресію без провокацій з боку жертви треба валити одразу, далі буде тільки гірше, а про любов до тварин мені співати не треба, вони мають жити у тваринному світі.
чомусь за покинуту дитинину треба платити аліменти, а за покинутого пса - нічого.
треба ввести обовязкову державну реєстрацію таких тварин, а щоб позбутись пса його треба буде знімати з реєстрації та передати новому власнику, а якщо у притулок - сплатити кошти за річне утримання пса в притулку, тоді будете думати головою, а не інстинктами.