На словах – в Європу, а на ділі?

Одразу зауважу: стаття, яку я пропоную на суд читачів, була написана ще в січні-лютому цього року, відразу після захисту мною магістерської роботи «Інформаційні війни в новітній історії України: уроки для вдосконалення системи забезпечення інформаційної безпеки» у Львівському регіональному інституті державного управління. У ній я намагався викласти лише окремі спостереження та бачення подій, що відбувалися в Україні, з точки зору науковця-публіциста.

На жаль, у силу певних причин та обставин ця стаття тоді не була опублікована. Зараз, коли влада Януковича з усіх сил намагається показати народу свою нібито «проєвропейськість», хотів би винести на суд читача власні дослідження того, наскільки проєвропейськими були попередні потуги провладної команди. Свідомо подаю свою статтю 8-місячної давності без жодних правок і дописувань, аби написане бачилось із віддалі плинності процесів, що відбувалися в нашій зовнішній політиці в минулі та протягом поточного року.

Отже, «На словах – в Європу, а на ділі?»

Теперішня українська влада у своїй зовнішній політиці все більше нагадує мені стару неповоротку хату на курячих ніжках, яка, на догоду тому чи іншому пришельцю, періодично повертається до когось «фейсом», а до всіх інших – тим місцем, яке захоплення чомусь ні в кого не викликає

Лише за останні декілька місяців українська влада в своїй зовнішній політиці встигла повернутися навколо своєї осі, демонструючи при цьому дивовижну поспішність. Безуспішне загравання з Росією в надії виторгувати дешевий газ змінилося «реверансом» у сторону США, мовляв, із їхнього «благословення» ми скоро видобуватимемо свій власний газ – сланцевий. А в останніх заявах президента Віктора Януковича, озвучених під час зустрічі з комісаром Євросоюзу з питань розширення і європейської політики сусідства Штефаном Фюле, йдеться, що пріоритетом і головним завданням України до листопада 2013 року є укладення угоди про асоціацію між Україною та ЄС, включно зі створенням зони вільної торгівлі.

Подібні слова і прагнення влади можна було би вітати, якби їм не передували кроки, що свідчать не про євроінтеграційний курс України, а швидше – навпаки. Торік влада проголосила програшний для нашої країни зовнішньополітичний курс політики багатовекторності, від якого навіть після таких заяв не відмовилась і, схоже, відмовлятися не збирається. А це означає, що наша країна, перефразовуючи Козьму Пруткова, силкується «поєднати непоєднуване». Не хочу бути злим пророком, але за такі «реверанси» Україна скоро може поплатитися інформаційними атаками й економічними санкціями відразу з усіх сторін.

Лише за минулий рік українська влада отримала за такий курс чимало дипломатичних стусанів. Саме «багатовекторність», починаючи ще з часів президентства Леоніда Кучми, на мій погляд, не дає нам змоги рухатись у напрямку нібито задекларованого курсу на євроінтеграцію. Закордонні експерти, політики і дипломати розцінюють «багатовекторність» як позицію слабкого, який у своїх діях керується бажанням усім догодити. В результаті, як правило, – догодити не вдається нікому, а невдоволеними залишаються всі. Що є особливо небезпечним в умовах, коли між країнами постійно ведеться безкровна, але за своєю суттю найвитонченіша і найнебезпечніша з усіх відомих в історії людства воєн – інформаційна.

«Експерти певні, що повернення до багатовекторності у зовнішній політиці, яка була за часів Кучми, призведе до того, що Україна залишиться ні з чим на обох напрямках співпраці, як на Заході, так і на Сході», – написало в травні 2012-го авторитетне німецьке видання «Deutsche Welle».

Яскравий приклад – події минулорічного травня. 15 травня, за оцінками аналітиків, має всі підстави увійти в історію як символ банкрутства зовнішньої політики нинішньої української влади. Цього дня прем’єр-міністр і президент одночасно перебували на засіданні Ради з питань співробітництва Україна – ЄС у Брюсселі та неформальному саміті глав CНД у Москві. Обидва візити підтвердили: вітчизняна влада загнала себе в глухий кут, а Янукович, як написали мої столичні колеги з «Тижня», «крокує від «багатовекторності» до самотності».

Днем раніше в Інтернеті з’явилися тези тодішнього посла Євросоюзу в Україні Жозе Мануель Пінту Тейшейра «Україна рухається у напрямку, протилежному Європі». «Коли ми говоримо про те, що Україна заявляє про свою ціль приєднатися до Європейського Союзу, але практикує зовсім інші цінності, ніж ті, на які спирається ЄС, це веде Україну в протилежному напрямку. Не можна заявляти про одну ціль, а практикувати зовсім протилежне», – гостро й однозначно, як для дипломата, заявив Тейшейра.

Такі заяви напередодні візиту Януковича до Кремля були відповідно сприйняті й у Москві: там не захотіли нагнітати стосунки з ЄС, і Януковичу довелося повертатися в Україну ні з чим. А в Брюсселі керівники ЄС навіть відмовилися зустрічатися з Азаровим. Натомість Єврокомісія оприлюднила звіт щодо реалізації Україною європейської політики сусідства в 2011 році. В ньому йдеться про стрімке погіршення ситуації з демократією і правами людини в державі, насамперед у розрізі вибіркового правосуддя та політичних переслідувань опозиційних політиків.

Отже, через такі дії свого керівництва Україна поплатилася двічі. У Євросоюзі публічно нібито й відмовилися від бойкоту Євро-2012, проте, як показали подальші події, не відмовилися від продовження інформаційної війни проти України. Відомі громадські діячі, спортсмени й журналісти Західної Європи розпочали кампанію дискредитації України, продукуючи і тиражуючи брехливі чутки про нас і закликаючи бойкотувати Євро-2012…

На жаль, українські високопосадовці в своїх пріоритетах керуються іншими критеріями та цінностями, аніж простий трудящий люд, якому нерідко доводиться виживати на заробітках як по один, так і по інший бік українського кордону. Ми вже, здається, звикли до того, що фахівці з вищою освітою, замість відпрацьовувати державі затрачені на їх підготовку кошти, змушені торгувати на базарі. Схоже, звикаємо й до того, що талановиті та перспективні фахівці з досвідом змушені кидати інтелектуальну роботу в Україні і, аби прогодувати свої родини, вирушати на заробітки за кордон, почасти погоджуючись там навіть на некваліфіковану фізичну працю.

Мій давній приятель з Іванич Юрій Опекан, який із приходом цієї влади змушений був покинути престижну посаду на державній службі, встиг побувати і в Європі, і в Росії. Найголовніша відмінність між країнами ЄС та Росією, на його погляд, – це безпека проживання. Про посягання на життя, здоров’я та безпеку (одна з найперших норм Конституції) годі й думати. Європа, каже, спокійна, врівноважена, живе за давно встановленими правилами, порушувати які нікому й на думку не спадає.

– Коли в Німеччині на пішохідному переході якийсь молодик зухвало пішов по «зебрі» на червоне, увесь натовп німців позаду невдоволено загудів, – ділиться враженнями Юрій Опекан. – Підняття яблука, яке впало на загальну стежку з дерева за парканом, – викликає осуд. Одного разу мене зупинила поліція за порушення правил дорожнього руху. На місці виписали штраф. Про дачу якогось хабара й думки не було. Зарплата поліцейського в них у 300 разів більша від суми виписаного штрафу.

В Росії ж навпаки, потрапляєш ніби в «джунглі». Працює «правова норма» – «крутіший», сильніший, нахабніший… Доводиться підключати закладені природою інстинкти для виживання. Обман є головною основою ведення інтересів, за принципом «на лоха». Доводиться бути вельми обачним у магазині, при купівлі товару, на вулиці з перехожими та при спілкуванні з представниками влади. Особливо при спілкуванні з останніми в погонах. Зважаючи на те, що великі міста динамічно «захоплюють» представники колишніх братніх азійських республік, найбільше дістається їм. Віддати 100-200 гривень «на лапу» поліцейському патрулю на вулиці для вихідця, наприклад, із Узбекистану – це як «добрий день»…

Більшість зі знайомих мені заробітчан, які побували в Росії, кажуть, що не хотіли б жити при «путінській демократії». Натомість чимало заробітчан у країнах ЄС не тільки хочуть, а й шукають можливості, як залишитися там. Хоча не всі. Менша, але свідоміша частина, дотримується дещо іншої точки зору: жити в «ляльковій Європі», де до тебе ставляться зверхньо (особливо в Польщі), вони не хочуть. Але хотіли б, щоб «у нас тут» було так, як «у них там». І мріють про те, щоб заробити копійчину – і побудувати в Україні свій «рай для українців». Бо їх не влаштовує ні «поблажливо зверхнє» ставлення до нас західноєвропейців, ні тим більше – «зневажливо зверхнє» росіян…

Натомість усі, з ким доводиться спілкуватися, – починаючи від батька-матері й закінчуючи прибиральницею в офісі знайомих бізнесменів чи сторожем на кочегарні, – не погоджуються з тим, що для пересічних громадян немає різниці, куди нас ведуть політики. Тому питання «Куди йдемо?» не є якимось другорядним, навпаки, воно – визначальне для кожного, хто думає про своє майбутнє, про те, за якими – європейськими чи азіатськими правилами співжиття – житимуть у нашій країні наші діти.

– Наш вибір зовсім не проміжний, він визначальний, – каже з цього приводу голова обласної письменницької організації Олег Потурай. – Європа – це законність, демократія і свобода. Росія – автократія і палиця спецслужб замість закону. Українці, мені здається, навіть сумніватися не повинні, куди іти. Ми ж бачимо, як Росія руками куплених українських колабораціоністів намагається знищити в Україні все українське – пресу, книжку, мову, культуру. Як перекриває кисень українській економіці. Той, хто хоча б у думці хитнеться в східному напрямку, – раб недостойний. Ну, а ті, що нині гвинтиками вмонтовані в систему цієї антиукраїнської влади і самовіддано служать їй, варті не тільки нашого осуду, а й зневаги нащадків…

На мій погляд, найсуттєвіша вада України як держави сьогодні – не державницька влада. Бо навряд чи можна назвати державницькою владу, в пріоритетах якої переважають не питання загальнонаціональної ваги, а вузькокланові, у крайньому разі – вузькопартійні. Приклади – сумнозвісні «газові угоди» з Росією і «справа Тимошенко», в якій діюча влада поки що здобуває «піррову перемогу». «Газові угоди» і «справа Тимошенко» – одночасний прояв як політики багатовекторності, так і багатьох внутрішніх проблем української влади, її невміння прораховувати стратегічні ходи, діяти на перспективу і «грати на випередження».

Заявляючи про пріоритетність укладення угоди про асоціацію між Україною та ЄС, на ділі влада продовжує політику інтеграції в Митний союз із Росією, Білоруссю та Казахстаном, тільки вже руками комуністів. Ще парламент минулого скликання «проштовхнув» закон про всеукраїнський референдум. Не забарилась і заява нардепа з фракції КПУ Олександр Голуба про те, що вони розпочинають кампанію з підготовки до проведення референдуму про вступ до Митного союзу з Росією, Білоруссю і Казахстаном. Цим самим влада руками комуністів вирішує два завдання: з одного боку – хоче легітимізувати цей неправочинний закон, а з іншого – й надалі впроваджує свою «багатовекторність» у напрямку дрейфування на Схід, до Азії, в площину імперських інтересів Росії.

Дивує й те, як на такі заяви реагує волинська влада. А вона продовжує браво рапортувати про геніальність євроінтеграційного курсу президента. В більшості моїх знайомих це викликає вже навіть не єхидну посмішку. На фоні глобальних інформаційних воєн і новітніх медіа-технологій, які нищать нашу країну, таке інформування виглядає по-дитячому наївно. Бо завтра так само доведеться пояснювати волинянам «геніальність» вступу України в Митний союз. І так буде доти, доки наша країна не відмовиться від політики багатовекторності і не задекларує, що головний наш вектор як держави європейської — проукраїнський, а не проросійський чи проамериканський.

А, може, традиційна «багатовекторність» вітчизняних політиків має інші, глибинні корені, які не дають владі змоги від неї відмовитися? Може, багатовекторність – наслідок багатоклановості української політики? Адже клани зацікавлені не в національній політиці, а в перерозподілі фінансово-енергетичних потоків – як внутрішніх, так і зовнішніх.

Гадаю, поразки на всіх фронтах зовнішньої політики Україна терпітиме доти, доки в нас існуватиме кланова політика. Хоча є сподівання, що після фіаско партії Наталії Королевської українці навчаться розпізнавати маніпулювання свідомістю швидше, ніж клани знищать Україну як національну державу. Лише за таких умов українці зможуть усунути від влади кланово-олігархічний режим і обрати свою, українську владу, що назавжди відмовиться від політики «багатовекторності» і виборюватиме гідне місце України в Європі вільних націй.