Де твоя душа, Ігоре?

"Де знаходиться душа людини протягом сорока днів після смерті?" – запитав мене Ігор, маючи на увазі Сергія Коломейця. Він хотів написати про нього, бо дуже перейнявся смертю цієї також молодої людини.

Я розказала, що знала, про те, де, за віруваннями, знаходиться після смерті людська душа, але тут же почала посилати Ігоря в церкву. Мовляв, піди, замов панахиду, помолися, бо людській душі це більш потрібно, ніж усі наші писання...

Він написав, але до храму так і не дійшов, розказавши, що ще має до нього попереду довгу дорогу. Яку хоче подолати сам.

“Коли я святкуватиму своє 50-річчя, ти обов'язково будеш серед гостей”.

Я не знаю, чому він написав мені таку фразу. Ми роками сиділи в одному кабінеті, працювали в одній редакції. А таке сусідство зумовлює певні приятельські стосунки на рівні порад, як влаштувати сестру на роботу та чи гарні туфлі, котрі побачив у магазині.

Він написав цю фразу, вже знаючи все про свою хворобу, і мені здалося, що тими словами хотів додати впевненості насамперед собі.

“Буду серед гостей, якщо до твого ювілею доживу”. У цій моїй фразі теж був певний натяк, що всі ми смертні, хворіємо, страждаємо, і все це треба сприймати як Божу волю.

“Ти – доживеш” – написав Ігор, і я не знаю, що він думав про СВОЄ майбутнє.



З Ігорем Чубом ми немало років не тільки працювали в одній газеті. Я пам'ятаю його ще студентом Львівського універу, і донині пам'ятаю його перші матеріали на теми права. бо був редактором цього відділу. Яскраві, змістовні, зі своїм баченням і почерком.

І мені було дуже шкода, коли він почав займатися рекламою, бо таким чином втрачався журналіст, який уміє писати на інші складні теми. Та він і рекламою займався талановито, а журналістські розслідування робив такі, що мало хто може його повторити.

Мені весь час думається, що він пішов з цього життя у життя вічне, не будучи належно поцінований як журналіст. Певно це можна змінити, якщо Спілка журналістів запровадить премію імені Ігоря Чуба за кращі журналістські розслідування.

У той вересневий день минулого року, коли він упав на Театральному майдані Луцька і з якого почалася його болюча дорога боротьби за життя, ми теж бачилися у редакції. Зайшов, сів за своїм колишнім столом. Поговорили. Вийшов – і впав...

Потім була тісненька палата на двох зі старим 80-річним дідом в онкоцентрі у Рівному. Дідуся привезли з Тернополя, Ігор цю клініку відшукав сам. І це здавалося такою несправедливістю... Дідусь, котрий прожив і нажив, і наш Ігор, котрий тільки розправив крила.

Ми розмовляли зо дві години, за вікном не переставав лити проливний дощ, під яким, позичивши у когось парасольку, Ігор провів мене на автобус. Він знав, яка у нього біда. Бо раптом посеред розмови про погоду і природу запитав: "А знаєш, де воно у мене?", і показав. І це було так сказано, що не потребувало відповіді.

Він любив Ветли, з яких родина його мами, і якось у минулі роки ми з ним там були разом у відрядженні. Він водив мене від хати до хати, знайомлячи з численними родичами, аж світився. Жив там тижнями, вже будучи хворим, і казав, як йому там добре. І добре, що лежить саме у ветлівській землі, бо вона йому не тяжка.

"Бачиш, що я читаю?" – показав у Рівному книжку. Це було Святе Письмо. З закладками, підкресленнями... Він був різним, як усі ми, але не був підлим. А це така рідкість...

"Де знаходиться душа людини після смерті?" Ти питав про це, Ігоре. І ти, і ми знаємо, де тепер твоя душа. Вона у дорозі до Господа.

Наталія МАЛІМОН