«Тема для медитації» Леоніда Кононовича
Якщо ви ще не усвідомили, що означає бути українцем, то роман Леоніда Кононовича “Тема для медитації”, саме для вас?!
Це роман про цілу епоху - одну з найстрашніших для України. Це ще одне нагадування про ті жахливі речі, які творилися на нашій землі. Сам автор каже, що “Тема для медитації” – це книжка про радянську епоху, де ставиться питання про відповідальність, про те, що ж таке нинішня Україна, що з нею відбувається.
Це роман-епос, роман-спокута, роман для тих, хто вміє відчувати, аналізувати і хоче чути правду. Коли його читаєш - серце болить, душа розривається та зупинитися не можеш. Ти пропускаєш крізь себе біль, кожною клітинкою відчуваєш страждання, які довелося пройти і пережити людям, українцям, яким не пощастило жити в ті страшні часи. А ми не маємо права про те не знати, як і не маємо права - забути.
У книзі є декілька часових просторів та сюжетних ліній, вони тісно переплітаються між собою, впливають одна на одну, показують таким чином цілий шматок історії, яка складалася з намистинок-подій, які нанизувалися одна на одну і поєднувалися між собою причинно-наслідковим зв’язком. Передати його кількома абзацами майже неможливо і я цього і не робитиму, бо переповідати твір не ставлю за мету.
Через життя головного героя Юра та його родини і оточення розповідається про цілий історичний відрізок, починаючи з часів Голодомору і закінчуючи отриманням Україною такої бажаної і облитої кров’ю та сльозами незалежності.
Письменник ще раз і ще раз нагадує нам про події кривавого XX століття і намагається зрозуміти і дати відповідь на питання «чому?», чому так все сталося, хто у цьому винен і хто понесе покарання за всі скоєні злочини перед нашим народом?! Докопується до правди в той час, коли багато хто хоче просто про неї забути і не вважає за доцільне заново перегортати сторінки історії. Але автор переконаний, що допоки винні не будуть покарані, доти душі загиблих не матимуть спокою на тому світі. Хтось же має відплатити та спокутувати за вчинені гріхи. «Ми ніколи не станемо великою нацією, поки не відплатимо за все, що зробили на нашій землі комуністи».
Це роман пошуку себе в теперішньому, але без осягнення минулого, ми ніколи цього не зробимо.
Коли читаєш «Тему для медитації», то перебуваєш відразу у декількох вимірах, спілкуєшся з душами померлих, потрапляєш у потойбічний світ, яким тебе водить Морана. Наші предки були глибоко віруючими людьми і знали, що за всі гріхи людина буде відповідати перед Богом, а тому боялися чинити зло. З давніх повір’їв, які теж трапляються у тексті, ми дізнаємося, що світ ділиться на Ир, Отхлань та Верхній Світ. І коли людська душа побуває у всіх трьох, тоді зможе переродитися і отримати нове тіло для продовження земного життя.
Між переходом від одного часового відрізку до другого, письменник використовує Глосарій (так звану скарбницю, де зберігаються всі усні та письмові тексти, які були створені людиною та її духом протягом віків). Звертається до фольклору, що є надзвичайно важливим для осягнення і пізнання себе як українця, бо через пісні, легенди, розповіді до нас промовляють наші пращури, які творили нашу історію протягом багатьох віків і яку передавали з покоління у покоління, а радянська влада захотіла все це стерти з лиця землі, ніби цього ніколи і не було. Вона добре знала, що перш ніж знищити народ, треба позбавити його рідної мови, фольклору, історії і тоді він сам по собі зникне, стане нічим.
Письменник не може зрозуміти як можна говорити, що Голодомору в 1932-1933 не було, коли людей живцем закопували в землю, коли люди «мерли, як мухи»? Читаєш всі ті спогади, якими просякнутий роман, а між ними чуються голоси голодних та холодних людей і від цього стає моторошно, але саме це і дає можливість ще раз і ще раз переконатися і усвідомити, що це було насправді.
Згадується і період розкуркулення: «Вчу їх, як треба куркулів у землю заганяти! Куркуль – це класовий ворог. Він палить трактори, нищить худобу, краде збіжжя. Поки куркуль у селі, колгоспу не буде. До куркуля добирається двох способів. Перший – у Сибіряку його, а другий – це голодовка!. Із Сибіряки ще втекти можна… а з могили вже не втечеш». Розкуркулення і голодомор - це добре сплановані дії радянської влади, тісно пов’язані між собою, що не були випадковими і вчинялися з однією метою – для знищення українського народу.
Це була справді дивна епоха, бо ти не можеш зрозуміти, ну як вчителька, людина з вищою освітою, а могла таке говорити, думати і виховувати так дітей: «Я тебе навчу, як совецьку власть любити! - … ми душу з тебе виб’ємо, скотиняко! ...«та якби моя дитина оце таке вчинила, то я вийшла б на дорогу – і як дурна, криком кричала: люди, поможіть! Люди, убийте цього виродка! Люди, заріжте його, чи втопіть, чи задавіть тихцем десь у кутку, - а то в мене рука на свою кров не підіймається»... (а все це через те, що Юр, будучи дитиною, насадив голову Леніна на палку і пробігся з нею по клубі). То якими ж ті діти могли вирости, як могли не боятися і не слухатися всього того, що їм казали, нав’язували і вбивали в голову щодня?!
І як людині було встояти у ті страшні часи, не здатися, не впасти і не перетворитися у сіру масу? Бо ж головним девізом радянської людини було бути таким, як усі.
Любити свою землю в той час було злочином, люди навіть боялися вимовляти слово Україна, щоб їх не звинуватили в націоналізмі, а що це таке, автор наводить в наступних рядках: «цікавитися історією свого народу, любити свою землю, почувати себе відповідальним за все, що робиться на ній, протестувати проти поширення русифікації, розвивати свою культуру, бути готовим життя віддати за Україну – все це … кваліфікується як український буржуазний націоналізм!».
А чи не доходимо до цього сьогодні і чи не повториться історія знову, важко з упевненістю сказати, що «ні», судячи з усіх тих подій, які зараз відбуваються. Тому б я і назвала цей роман ще й романом-пересторогою.
Леонід Кононович намагється осягнути історію зі сторони психології, зрозуміти мислення сільського активіста, молодих дівчат, які йшли на страшні злочини проти свого народу. Виявляє сумніви в їхній адекватності і вводить новий термін "феномен Вірочки".
Такого роману в українській літературі я ще не зустрічала і аналогів йому поки нема, тому прочитайте його обов’язково, багато чого для себе відкриєте і зрозумієте. Це ще більше зблизить вас зі своїм народом. Зрозумієте, що було з Україною ДО і ПІСЛЯ... і куди рухатися далі. Це важко, але зробити необхідно.
Насамкінець процитую рядки з книги, які особисто мене спонукали багато над чим задуматися: «І скінчиться тим, що зникне всяка опозиція і скрізь процвітатиме аморфна біомаса, що балакатиме московським язичієм…». « А натомість іде нова Україна… й я не можу її прияти, я не розумію її, вона мені чужа й огидна! Просто повзе по нашій землі безкоста й безмозка маса, яка здатна тільки хапати, пожирати і розмножуватися… а більше нічого. Найгірше ж те, що ми втратили орієнтири. Зруйнована вся система цінностей, от що! … Я нічого не розумію в цій новій Україні… А ще гірше те, що, виявляється, Україні ми просто не потрібні…».
Але і пам’ятаймо, що були набагато гірші часи, але «Україна все одно відроджувалася, з нічого, з нуля»…
Це роман про цілу епоху - одну з найстрашніших для України. Це ще одне нагадування про ті жахливі речі, які творилися на нашій землі. Сам автор каже, що “Тема для медитації” – це книжка про радянську епоху, де ставиться питання про відповідальність, про те, що ж таке нинішня Україна, що з нею відбувається.
Це роман-епос, роман-спокута, роман для тих, хто вміє відчувати, аналізувати і хоче чути правду. Коли його читаєш - серце болить, душа розривається та зупинитися не можеш. Ти пропускаєш крізь себе біль, кожною клітинкою відчуваєш страждання, які довелося пройти і пережити людям, українцям, яким не пощастило жити в ті страшні часи. А ми не маємо права про те не знати, як і не маємо права - забути.
У книзі є декілька часових просторів та сюжетних ліній, вони тісно переплітаються між собою, впливають одна на одну, показують таким чином цілий шматок історії, яка складалася з намистинок-подій, які нанизувалися одна на одну і поєднувалися між собою причинно-наслідковим зв’язком. Передати його кількома абзацами майже неможливо і я цього і не робитиму, бо переповідати твір не ставлю за мету.
Через життя головного героя Юра та його родини і оточення розповідається про цілий історичний відрізок, починаючи з часів Голодомору і закінчуючи отриманням Україною такої бажаної і облитої кров’ю та сльозами незалежності.
Письменник ще раз і ще раз нагадує нам про події кривавого XX століття і намагається зрозуміти і дати відповідь на питання «чому?», чому так все сталося, хто у цьому винен і хто понесе покарання за всі скоєні злочини перед нашим народом?! Докопується до правди в той час, коли багато хто хоче просто про неї забути і не вважає за доцільне заново перегортати сторінки історії. Але автор переконаний, що допоки винні не будуть покарані, доти душі загиблих не матимуть спокою на тому світі. Хтось же має відплатити та спокутувати за вчинені гріхи. «Ми ніколи не станемо великою нацією, поки не відплатимо за все, що зробили на нашій землі комуністи».
Це роман пошуку себе в теперішньому, але без осягнення минулого, ми ніколи цього не зробимо.
Коли читаєш «Тему для медитації», то перебуваєш відразу у декількох вимірах, спілкуєшся з душами померлих, потрапляєш у потойбічний світ, яким тебе водить Морана. Наші предки були глибоко віруючими людьми і знали, що за всі гріхи людина буде відповідати перед Богом, а тому боялися чинити зло. З давніх повір’їв, які теж трапляються у тексті, ми дізнаємося, що світ ділиться на Ир, Отхлань та Верхній Світ. І коли людська душа побуває у всіх трьох, тоді зможе переродитися і отримати нове тіло для продовження земного життя.
Між переходом від одного часового відрізку до другого, письменник використовує Глосарій (так звану скарбницю, де зберігаються всі усні та письмові тексти, які були створені людиною та її духом протягом віків). Звертається до фольклору, що є надзвичайно важливим для осягнення і пізнання себе як українця, бо через пісні, легенди, розповіді до нас промовляють наші пращури, які творили нашу історію протягом багатьох віків і яку передавали з покоління у покоління, а радянська влада захотіла все це стерти з лиця землі, ніби цього ніколи і не було. Вона добре знала, що перш ніж знищити народ, треба позбавити його рідної мови, фольклору, історії і тоді він сам по собі зникне, стане нічим.
Письменник не може зрозуміти як можна говорити, що Голодомору в 1932-1933 не було, коли людей живцем закопували в землю, коли люди «мерли, як мухи»? Читаєш всі ті спогади, якими просякнутий роман, а між ними чуються голоси голодних та холодних людей і від цього стає моторошно, але саме це і дає можливість ще раз і ще раз переконатися і усвідомити, що це було насправді.
Згадується і період розкуркулення: «Вчу їх, як треба куркулів у землю заганяти! Куркуль – це класовий ворог. Він палить трактори, нищить худобу, краде збіжжя. Поки куркуль у селі, колгоспу не буде. До куркуля добирається двох способів. Перший – у Сибіряку його, а другий – це голодовка!. Із Сибіряки ще втекти можна… а з могили вже не втечеш». Розкуркулення і голодомор - це добре сплановані дії радянської влади, тісно пов’язані між собою, що не були випадковими і вчинялися з однією метою – для знищення українського народу.
Це була справді дивна епоха, бо ти не можеш зрозуміти, ну як вчителька, людина з вищою освітою, а могла таке говорити, думати і виховувати так дітей: «Я тебе навчу, як совецьку власть любити! - … ми душу з тебе виб’ємо, скотиняко! ...«та якби моя дитина оце таке вчинила, то я вийшла б на дорогу – і як дурна, криком кричала: люди, поможіть! Люди, убийте цього виродка! Люди, заріжте його, чи втопіть, чи задавіть тихцем десь у кутку, - а то в мене рука на свою кров не підіймається»... (а все це через те, що Юр, будучи дитиною, насадив голову Леніна на палку і пробігся з нею по клубі). То якими ж ті діти могли вирости, як могли не боятися і не слухатися всього того, що їм казали, нав’язували і вбивали в голову щодня?!
І як людині було встояти у ті страшні часи, не здатися, не впасти і не перетворитися у сіру масу? Бо ж головним девізом радянської людини було бути таким, як усі.
Любити свою землю в той час було злочином, люди навіть боялися вимовляти слово Україна, щоб їх не звинуватили в націоналізмі, а що це таке, автор наводить в наступних рядках: «цікавитися історією свого народу, любити свою землю, почувати себе відповідальним за все, що робиться на ній, протестувати проти поширення русифікації, розвивати свою культуру, бути готовим життя віддати за Україну – все це … кваліфікується як український буржуазний націоналізм!».
А чи не доходимо до цього сьогодні і чи не повториться історія знову, важко з упевненістю сказати, що «ні», судячи з усіх тих подій, які зараз відбуваються. Тому б я і назвала цей роман ще й романом-пересторогою.
Леонід Кононович намагється осягнути історію зі сторони психології, зрозуміти мислення сільського активіста, молодих дівчат, які йшли на страшні злочини проти свого народу. Виявляє сумніви в їхній адекватності і вводить новий термін "феномен Вірочки".
Такого роману в українській літературі я ще не зустрічала і аналогів йому поки нема, тому прочитайте його обов’язково, багато чого для себе відкриєте і зрозумієте. Це ще більше зблизить вас зі своїм народом. Зрозумієте, що було з Україною ДО і ПІСЛЯ... і куди рухатися далі. Це важко, але зробити необхідно.
Насамкінець процитую рядки з книги, які особисто мене спонукали багато над чим задуматися: «І скінчиться тим, що зникне всяка опозиція і скрізь процвітатиме аморфна біомаса, що балакатиме московським язичієм…». « А натомість іде нова Україна… й я не можу її прияти, я не розумію її, вона мені чужа й огидна! Просто повзе по нашій землі безкоста й безмозка маса, яка здатна тільки хапати, пожирати і розмножуватися… а більше нічого. Найгірше ж те, що ми втратили орієнтири. Зруйнована вся система цінностей, от що! … Я нічого не розумію в цій новій Україні… А ще гірше те, що, виявляється, Україні ми просто не потрібні…».
Але і пам’ятаймо, що були набагато гірші часи, але «Україна все одно відроджувалася, з нічого, з нуля»…
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 10
Да Кононовичи такие!
такіє мудаки?
Не плутаєте, будь ласка, письменника Леоніда Кононовича з місцевими комуністами, то зовсім різні люди.
і далі з голодоморами. За цим не зауважте, що за часів "нєзальожності" кудись поділась купа мільйонів людей...
Гнилий козир комуністів! Більшість з них виїхала, як тільки згинула ваша поганська влада, впала залізна завіса й стало "можна". Людина отримала Свободу - в числі іншого й жити там, де хоче, а не до чого приписана. Немає в нас, на щастя, кріпосного права радянського.
Кононовичі комуняки крутіші пісьменникі аніж якісь там Лєонід!
)))))))
Дуже дякую за відгук. На жаль, роман цей більше виходити не буде. Про Кононовичів. Я з Лівобережжя, там на Київщині є таке містечко Баришівка, це столиця литовських Кононовичів. Їх там, мабуть, із тисяча, всі нащадки двох братів із Білоруського полку Богдана Хмельницького, які наприкінці 17 століття заснували хутір Липняки біля Баришівки. Тому до комуністів з Луцька ми ніякого стосунку не маємо. Я сам нещодавно про цих комуняк дізнався, аж соромно стало.
Ми вивчаємо роман в університеті, він входить до курсу "Сучасна українська література". Неправда, що він не до часу прийшовся і що не є цікавим для читача. Хороша література завжди до часу. Я значно молодша за описане покоління, однак мені подобається, це дуже близько, хоч деколи і складно вкладати в голові. Це книжка, над якою треба думати, тим вона й прекрасна.
Тішуся з того, що дехто відкрив для себе нового письменника і залишив так багато коментарів... ще більше буде радості, якщо вони прочитають книгу.