Луцькі каплиці: пам’ять про вічність

Останні хвилювання громади щодо псевдопам’ятника Шишку дозволяють висловити небезпідставне припущення про важливість для людей «елементного» архітектурного наповнення міста.

Воно формує загальний фон, через який місто можна сприймати «гарним»/«негарним» або давати якусь іншу естетичну характеристику. Через ганебну традицію в Луцьку, коли кожне наступне покоління не шанує того середовища, яке створило попереднє, нині місто практично не може похвалитися якимись історично вартісними елементами «фонового» міського простору. Це дуже стосується таких об’єктів як пам’ятники, меморіальні дошки, різного роду і призначення барельєфи, панно, скульптури тощо. І в цьому переліку є ще один дуже оригінальний і більш навантажений елемент ‒ релігійні каплиці.

Якщо не вдаватися у філософію історії та етику сакральної архітектури, то відлік точно відомих та графічно зафіксованих луцьких каплиць можна вести від початку XVII століття. З точки зору суворої історії, починати його для Луцька пізнувато, але надто рано для популярної розповіді. Знайдемо золоту середину і подивимося, що відомо про давні каплиці. Так можна краще відчути той ґрунт, на якому в пізніші століття будемо спостерігати розвиток мережі різного роду каплиць і меморіальних будов.

Петро у кайданах

Зараз в Окольному замку бігають пси бездомні, а колись ходили «пси господні» (Domini Canes :)), жили королівські урядовці та духовенство. Один із них ‒ канцлер Альбрехт Станіслав Радзивілл, представник найбільшого магнатського роду, який пустив коріння чи не по всій Речі Посполитій. У Нижньому замку Луцеорії він мав свій палац.

Коли в місто прибули представниці жіночого ордену Святої Бригіти, то Альбрехт Станіслав Радзивілл віддав вежу свого палацу для влаштування в ній каплиці. Бригідки поставили там зображення Святого Петра в кайданах. Вежа-каплиця і була для них тимчасовою резиденцією. І це можна вважати першою достеменно відомою каплицею Луцька. А вже згодом урядовець віддав бригідкам увесь палац. Вони ж переобладнали його під монастир, зробивши деякі прибудови.

Про каплицю більше нічого не відомо, а от монастир згодом набув горезвісної слави Луцької тюрми. Саме від нього почалася пожежа, яка спалила все місто в 1845 році.

Вигляд монастиря з дзвіницею у 1870-х роках:

Як євреї посварили «ксьондзів»

Цікаву історію про каплицю Скорботного Христа подав невідомий луцький бернардинський чернець. В самому центрі сучасного міста, де стоїть чудовий неокласицистичний будинок Національного банку, у давнину був католицький цвинтар. В різні часи там ховали різні групи вірян ‒ спочатку самих бернардинів, членів ордену, а потім усіх католиків міста.

Так-от, за описом ченця, в 1646 році бернардинам подарували частину землі, яка раніше належала костелу Святого Якова. Але було придбано цю землю не прямо, а шляхом «переведення стрілок». Луцькі євреї перед покупцем мали певний борг, тож, за землю мусили сплатити вони: мусили сплачувати на костел Святого Якова за землю, яка вже належала бернардинам. Але першу ж виплату вони пропустили. Не довго думаючи, священик яківського храму Мацей Поплавський вирішив скоїти наїзд на ділянку землі і відібрати шматок нерухомості як компенсацію. Але бернардини також не хотіли просто так здаватися і виставили оборону. З якоїсь причини, можливо, не особливо розбираючись і не зважаючи на одновірність, а тільки на економічну вигоду, бідні католики стали бити не євреїв, а один одного. У тій сутичці бернардина Капанара було вбито.

Суд виніс вердикт ‒ священика Поплавського звільнили. До того ж, він за власний кошт в пам’ять про вбитого ченця мав спорудити каплицю Скорботного Христа. За певний час її спорудили. А що Луцьк в давнину був більш горбистим, ніж зараз, то високий силует каплиці гарно красувався на фоні дальшої забудови острова ‒ замку з іншими костелами та церквами. Тож, чимало художників зображували цей краєвид.

Так виглядає робота Казимира Войняковського 1797 року.

А так, імовірно, Наполеона Орди середини ХІХ століття.

Каплицю розібрали десь в другій половині ХІХ століття, коли вона опинилася посеред міської забудови, а скульптуру Ісуса Христа перенесли на нове католицьке кладовище, де нині Меморіал. Там і вона зникла в 1970-х роках.

«Нехай Луцьк не боїться»: паломницька столиця

Православні читачі знають і шанують ікону Волинської Богоматері, яка походить з Покровської церкви. Але, ймовірно, не кожен знає про ще одну луцьку Богородицю, цього разу католицьку і трохи молодшу. Її так і називали ‒ ікона Луцької Богоматері.

У часи великого Вітовта у південній частині нинішнього заповідника збудували монастирський комплекс ордену домініканців. Зокрема їхньої гілки ‒ Товариства Братів Пілігримів заради Христа. Монастир перші два століття потрохи ріс і розвивався, в ньому поступово засновувалися структури вищого рангу ‒ школи, новіціат, монастир переріс у пріорат. З XVII століття почався бурхливий розвиток інтелектуального, душпастирського і духовного життя. В цьому контексті дуже велику роль зіграла ікона, привезена в 1598 році в Луцьк із Риму і подарована домініканцям. Це була копія відомої ікони Salus Populi Romani з собору Санта Марія Маджоре у Римі, де вона шанувалася як заступниця римлян.

Ця копія з часом стала творити чудеса ‒ одужання хворих, воскресіння мертвих, повернення зору сліпим тощо. Ікона стала дуже відомою і шанованою на Волині і за її межами. Сюди за чудом здійснювали паломництво віряни, серед яких, подейкують, були не тільки католики. В 1703 році ікона була проголошена чудотворною і названа «щитом Королівства і непохитною вежею Волині». Щоб возвести ікону в найбільший ранг, вирішили її коронувати. Тут і проявляється наша каплична справа.

Для такої популярної і шанованої ікони спорудили окрему каплицю. На жаль, її зображень немає. Проте відомо, що каплиця була з трьома арками, які відображали уявлення домініканців про функції ікони-покровительки ‒ у небесному, земному і підземному царствах. Арки були вкриті розписами із зображеннями святих і написами. Наприклад, можна було прочитати «Вогню і стріл татар нехай Луцьк не боїться ‒ його покриває тінь Діви», «Буду муром мідним міцним» тощо. 8 вересня 1749 року за участю святкової делегації зі столиці відбулася урочиста коронація ікони. Процес був дуже пишним із залученням великої кількості найвідоміших осіб Королівства.

Десь у нетрях століть арки зникли, а ікона згоріла в 1924 році.

Вигляд домініканського костелу після пожежі середини ХІХ століття:

Пам’ятай про вічність

На проспекті Перемоги стоїть стримана будівля, яку називають Домом панахиди. Проте це ‒ давня католицька каплиця. Коли на початку ХІХ століття цвинтар, де була каплиця Скорботного Христа, ліквідували, то замість нього створили новий. Містився він майже там, де зараз Меморіал. Як пише Вальдемар Пясецький, спочатку на ньому була дерев’яна каплиця, а в 1885 році її замінили мурованою. Ось вона без суттєвих зовнішніх змін дійшла до наших днів.

Каплиця вже є на зображеннях Луцька кінця ХІХ століття. Ось так вона виглядала в 1905-1910 роках.

А тут Юзеф Пілсудський із процесією йде біля каплиці. Поряд із нею ‒ дзвіниця.

Це фото міжвоєнного часу з дірками від куль Першої світової. Балкончик до нашого часу не дожив.

Коли єпископом Луцької дієцезії був Маркіян Трофим’як, то йшлося про повернення каплиці назад католикам. Що зараз із цією справою ‒ невідомо. Нині каплиця вражає своїм небуденним написом на головному фасаді: «Пам’ятай про вічність».

Погребальний дім на проспекті Волі

На нинішньому проспекті Волі, який колись був просто Рівненсько-Дубнівським трактом, наприкінці ХІХ століття виділили землю для нового єврейського кладовища. У 1925 році для кладовища запроектували і збудували погребальний дім в стилі класицизму, де відбувалися поховальні церемонії.

Дім простояв не дуже довго ‒ під час війни був знищений. Цікаво, що, за описом старожилів, війна не встигла повністю знищити цей цвинтар. Пам’ятники ще стояли в радянські часи. Але коли на початку шістдесятих розбудовували цю вулицю, то на місці цвинтаря запроектували житловий будинок. Звісно, залишки цвинтаря добили.

Проте і це не змогло стерти повністю пам’ять. Подейкують, частину пам’ятників використали для замощення болота на місці стадіону СНУ на вулиці Ярощука. А ще дехто знає про єврейські пам’ятники на дні річки Стир неподалік од колишнього кладовища...

Каплиця для московської ікони

Є в Луцьку кілька культових місць, де стояли не тільки храми різних конфесій, а й різних релігій. Сквер із пам’ятником «товаришу Степу» на нинішній вулиці Лесі Українки ‒ один із таких. Спочатку Михайлівська церква, потім костел ордену тринітаріїв, а згодом і православна капличка закріпили статус місця як святого. І нині там стоїть хрест.

Каплицю за кошти Луцького братства збудували у 1894 році для кількох ікон, виготовлення яких у Москві замовив генерал-лейтенант Всеволод Панютін. Головна ікона ‒ Іверської Богоматері. Його могила, до речі, ‒ в самісінькому центрі Луцька біля собору.

Це була дуже гарна для свого часу і стилістики капличка. Збудована у цегляному стилі, вона була майстерно оздоблена фігурною цеглою жовтого та червоного кольорів, з кольоровими шибками, дерев’яними різьбленими елементами. Мабуть, найкраще каплиця виглядає поряд із постатями того часу на поштівці.

У 1959-1960 році міський комітет комсомолу організував підпал каплиці, ‒ пише Богдан Колосок. Потім її остаточно знищили.

Во ім’я нужника радянського соціалізму

Не менш культовим місцем для християн і язичників міста є давня П’ятницька гірка, на якій нещодавно знищили фонтан. Кажуть, колись на цьому місці було язичницьке капище. У християнський період, в часи пізнього середньовіччя, на горі стояла церква Параскеви П’ятниці. В пізніші століття вона зникла зі сторінок історії.

Проте вкінці ХІХ століття Луцьке братство активно взялося до відродження духовних традицій і збереження пам’яті. Окрім Іверської каплички, тоді ж взялися за спорудження каплиці П’ятницької. Вона була простішої архітектури, однокупольна. Разом із каплицею впорядкували майдан, облаштували квітники, поставили огорожу.

Ця каплиця проіснувала півстоліття. У 1947 році її розібрали на будівельний матеріал і зробили поруч туалет.

Тут разом спочивають колишні вороги

Не каплиця, а цілий меморіальний комплекс людям різних національностей, віросповідань і соціальних станів. Pro Patria ‒ справді щось особливе в історії Луцька. На проспекті Перемоги, де розташована школа № 5, колись було кладовище. Ще є немало людей, які його пам’ятають. За їхніми свідченнями, на початку шістдесятих під час земляних робіт виривали залишки могил на той час уже ліквідованого кладовища...

Спочатку на цвинтарі ховали православних і протестантів. Згодом ‒ військових. Українців, поляків, австрійців, росіян, німців. Тут звели меморіальну споруду, яку увінчав напис Pro Patria, тобто «За Батьківщину». Це був монумент усім загиблим, похороненим тут. На меморіалі проводилися і молебні.

На споруді був напис: «Зупинись, перехожий! В цих могилах поховано тих відважних, гідних подиву, які радо віддали життя у Великій війні за Батьківщину... Тут разом у пошані спочивають і колишні вороги. Хай будуть благословенні їхні душі».

Коли зник меморіал, невідомо, але, ймовірно, в п’ятдесятих його вже не було.

***

Луцьк на старих фотографіях зовсім інакший, ніж нині. Родзинки йому додають втрачені об’єкти, які, за винятком деяких старожилів, ніхто не пам’ятає. Цивілізаційна система координат Луцька зазнала тотального перезавантаження за радянських часів. Це відбилося, звісно, і на матеріальному середовищі життя міста. І старенькі каплиці тут постають у невигідному для себе світлі. Адже більшість із них вже не існує. Але були знищені вони аж ніяк не під час війни чи революційних боїв...