Но пасаран! Вони не пройдуть?

Учора в Нововолинському міському суді розглянули клопотання Юлії Лук’яненко про відтермінування примусового виселення її та двох її малят із квартири у 15-му мікрорайоні. Позивачці відмовили.

Отже, за кілька днів державні виконавці «іменем закону» можуть виставити соціально вразливу родину з хворими дітьми на вулицю.

Це дуже резонансна справа. Про неї знають у Нововолинську, в Луцьку, в різних куточках області. Зацікавилися нею і у столиці. Адже про квартирну мафію, що розперезалася в нашому прикордонному місті, неодноразово розповідали всі провідні волинські інтернет-видання, газети «Народна справа», «Наше місто», «Віче».

Голова обласної координаційної ради з захисту прав дітей, заступник голови Волинської облдержадміністрації Олександр Курилюк, начальник управління у справах неповнолітніх Алла Онищук, перший заступник голови обласної ради Юрій Лобач, нововолинський голова Віктор Сапожников, голова Волинської облради Володимир Войтович, голова Волинської облдержадміністрації Борис Клімчук, прокурор області Андрій Парака – всі вони вже знають про спритника-позикодавця, який упродовж багатьох років безкарно видурює в людей житло та майно.



Знають і про поневіряння багатостраждальної родини Лук’яненків, які 3 роки тому взяли у шахрая кошти на лікування важкохворого немовляти. Віддати позику мали за рік. Заставили комбінатору свою 3-кімнатну квартиру. На його вимогу виписали звідти малих дітей. Наступного дня підписали у приватного нотаріуса договір купівлі-продажу житла. І позикодавець, і нотаріус запевняли: це фікція! Це тільки для підстраховки. Ніхто у вас квартиру не забере, мешкайте й надалі там спокійно. Віддасте гроші за рік – та й по всьому.

Вони повірили, бо це нотаріус каже. Проте виселяти їх «друг сім’ї» заходився вже за кілька місяців. Через суд, на підставі договору…

За три роки, що минули, родина зазнала важких ударів. Не витримав судової тяганини з колишнім приятелем 60-річний Микола Лук’яненко – дідусь малюків. Він помер у день апеляційного розгляду справи.

Хворіють обидва малих та їхня мама. Із останніх сил, як риба об лід, б’ється об судові бар’єри і бюрократичні перепони бабуся Микити й Давида – Людмила Михайлівна.

Ще не так давно вона важила 120 кілограмів. А тепер - 45… Згризлася без дієт.

Б’юся за право тих малих на житло і я, репортер. Теж як та риба об той лід. Буває не по собі від образ, погроз і від усвідомлення, з яким потворним і безкарним спрутом маю справу.

Колись мені поламали руку – після резонансної публікації. Це трапилося пізно ввечері, за кількадесят метрів від міліції, у лихі 90-ті. Тоді злочинця вдалося покарати – бодай умовно.

Часи змінюються! Нещодавно мене бив по обличчю кулаком і душив бізнесмен, якому своїми репортажами й запитаннями трохи завадила дерибанити бюджетні кошти. Це було серед білого дня, за кількасот метрів від міліції, за кілька кілометрів від Євросоюзу. Тепер правоохоронці роблять усе можливе й неможливе, щоб злочинець уник бодай символічної відповідальності…

Я розумію: надворі час шакала. Кожен сам за себе, кожен сам по собі. Дива трапляються лише у казках… і в Інтернеті.

У сподіванні на диво й пишу ці рядки.

Учора я не змогла прийти на судове засідання, де в Лук’яненків разом із житлом забирали останню надію. Мусила піти на розгляд своєї скарги (оскаржую дії слідчого, який усіляко відбілює агресивного бізнесюка). Людмила Михайлівна вимолювала справедливість у залі суду на другому поверсі. Точнісінько на тому ж місці, але поверхом нижче, сиділа я, гортала свої папери – і мовчки просила небесну канцелярію зглянутися на цю змучену жінку, її дочку й онуків.

Щойно в моїй справі оголосили перерву, піднялась на другий поверх. Суддя вже закінчувала читати рішення.

Відмовити. Виселити.

Залишаючи зал, особа у мантії кинула розгубленій позивачці іронічну репліку.

Тепер я точно знаю, яке обличчя у кривосуддя.

Ділок переможно поглянув на мене. Зажадав:

– Напишіть статтю, що ці люди мене оббрехали! Напишіть! А як ні, то знайте: вже інші журналісти про мене написали, скоро вийде. Це буде сильний удар по вашій репутації!..

– Переживу, – запевнила його.

У відповідь почула відверту погрозу фізичною розправою. Ой, лишенько. Там – розлючений бізнесюк, тут – ветеран кредитно-квартирних оборудок… Трохи забагато, як на одного провінційного репортера. :)

Я ж кажу, час такий надворі.

Хай там як, але ми з вами – люди. Давайте виставимо якийсь заслін шакалам.

Но пасаран. Вони не повинні пройти.

Обласна прокуратура днями оприлюднила переможну реляцію: захистили чотирьох дітей у Нововолинську від виселення на вулицю! Справді – захистили. Тим дітям і їхній мамі поталанило. Ми встигли прищемити «квартирній мафії» хвоста всі разом: журналісти, мер, працівники облпрокуратури, судді в апеляційній інстанції. Репортери били на сполох, відстежували перебіг подій. Луцьким видавцям і читачам було діло до чужої біди. Розголос зробив майже неможливе. Спритника та його покровителів ми з вами того разу «обламали».

Він вичекав. І заходився добивати родину Лук’яненків. Апеляційний суд відмовив їм іще у квітні. Відтоді вони з жахом чекають на прихід судовиконавців. А мама чотирьох дітлахів відсудила у спритника свою хату у червні, коли, власне, й почався розголос.

Але ж це один і той самий шахрай, одна й та сама схема видурювання житла! І в облпрокуратурі лежить іще з десяток заяв від розорених ним людей. Спитаєте, чому в обласній? Бо міська разом із міліцією відписки потерпілим надсилала...

Доля двох нововолинських малюків, їхнє життя і здоров’я – у буквальному сенсі – залежать зараз від порядності і професійності працівників обласної прокуратури. Бабуся у відчаї, вона вже замислюється про акт самоспалення.

Шахрай буквально зацькував родину. У його діях давно проглядається брутальний кримінал. Для правоохоронців справа честі – зупинити серійного махінатора й усіх, хто за ним стоїть.

Знаю точно: тільки громадськість спонукає прокуратуру й суд належно захистити Микитку з Давидом. Тільки максимальний розголос врятує їх від виселення на вулицю.

У спритника, за його ж зізнанням у суді, 6 чи 7 квартир і будинків – «точно не пам’ятає». А їм нікуди йти зі своєї домівки у цій державі, де всі права дітей – суто паперові.

Дорослі Лук’яненки готові віддати позикодавцеві гроші. Тільки ж він не бере – вартість квартира значно більша за ту суму.

Міськвиконком запропонував родині частину барачної аварійної халупи в селищі Жовтневому. Але дві хворі жінки й дві хворі дитини… І повертає на зиму. А спритник уже збився з ліку, скільки чужого житла прихапізував.

Не йде мені з голови особа в мантії, яка вже кілька справ розглянула на користь цього ділка. Вона ж усвідомлює: у тій халупі малюки просто приречені будуть на загострення й ускладнення хвороб. Однак її іронічна репліка стосувалася саме халупи. Мовляв, як подасте апеляцію, то матимете час перевірити, чи придатне те житло для проживання ваших онуків…

Людина людині сьогодні – хто? Ніхто? Тамбовський вовк? Віртуальний френд у соцмережах?

Давайте-но разом щось придумаємо й зробимо. Ну, не можна допустити, щоб зло й бабло отак нахабно перемогли хворих дітлахів.