Бажання, одне лиш бажання до...

Якось на днях протирала пил з книг, і не знаю… чогось рука моя потяглась за улюбленою книгою «Алхімік» Пауло Коельйо. Я відкрила її на сторінці, де простим олівцем були підкреслені такі слова: «И помни, что, когда ты что-нибудь хочешь, вся Вселенная будет способствовать тому, чтобы желание твое сбылось». Власне, саме цих кілька рядків надихнули мене створити цю статтю, і перевірити чи це так.

Мова піде про мрії та бажання, які має кожна людина, та що допомагає реалізувати їх. Особисто моя думка така – потрібно забажати чогось душею, побажати по-справжньому, тоді це почує Бог і допоможе у реалізації. А далі тільки діяти! Головне, щоб мрії та бажання були реальними, а не «космічними». Я вирішила провести невелике опитування, задавши людям різного віку, професій, поглядів одне питання.

Отже, питання було таке: «Розкажіть про бажання або мрію, що здійснилось (ась) та про шлях до втілення. Що допомогло у цьому?»

Зробивши аналіз, можна сказати, що більшість людей вважають втілену мрію або бажання щастям. Не буду вас «томить», погнали!)

Віктор Паромонов, лікар (Черкаси): «Все починається з мрії. Бажання вже наступний етап. Навіть найнеймовірніші мрії (при бажанні) здійсненні. Добре коли твої бажання не суперечать твоїй совісті, не шкодять іншим людям, не протирічать інтересам суспільства. Ще краще, коли з часом, виявиться, що це було ДІЙСНО ТВОЄ бажання, а не бажання батьків, вчителів, друзів та інших близьких небайдужих до твоєї долі людей. В мене все просто. Я не бажав вчитись в школі. Тому з 15 років навчався в Уманському медичному училищі, а далі все похідне....)))))) Мрійте та бажайте!!! Все відбудеться!!!!»

Сашко Стеренчук, журналіст: «Мрія має бути чимось вічним, а не тимчасовим. Сенсу мріяти про те, що зноситься, з’їздиться, розвалиться чи просто згниє? Мрія – це те, що має відрізняти людину від тварини. Адже засіб пересування, дім, одяг і т. д. - не є показником розумної людини. Мрією може називатися тільки пізнання вищої істини. У мене колись була мрія. З 20-ти років я дуже хотів жити у Києві. Зрештою, у 23 туди переїхав. Вже в 24 проклинав той день, коли задумав це зробити. Мене дратувало усе: від ранкового перегару у метро до неякісних продуктів. Врешті-решт, поживши там трохи часу, я повернувся додому. Тому перед тим, як про щось чи про когось мріяти, потрібно задати собі запитання, а чи справді мені це потрібно…? Бог милостивий, Він в першу чергу виконує матеріальні бажання, але потім робить усе, щоб показати їх абсурдність і непотрібність».

Василина Павуляк, менеджер (Тернопіль): «У мене завжди були мрії...а так щоб бажання,то не зовсім..я багато мріяла..і фактично мої мрії таки почали збуватися..але попри мрії треба працювати...навіть жертвувати багато чим...»
Тарас Малюжинський, вчитель (Вінніпег (Канада)): «Спочатку 2013 року, протягом кількох місяців, я спілкувався з багатьма людьми з України. І надумував собі послужити своєму народові, користуючись талантами й досвідом. Нарешті прийшла мені така ідея: поїхати на Батьківщину на місяць і викладати курс англійської мови. Але точно де, коли, як, кому й що – не було ясно! Такі питання обов’язково треба було вирішити, якщо справді хотів здійснити свою мрію! Отож, довідавшись хто чим займається на Вкраїні, я вирішив зв‘язатися з однією жінкою, яка не тільки є письменниця, але й працює в дитячій бібліотеці Тернополя. До того ж, у мене є родина там, яку міг би відвідати під час цього курсу. Тепер було вирішено – поїду до Тернополя, а моя супутниця, пані Ірина, догляне всі логістичні зарядження щодо приміщення, житла й міської ради! Все сталось, як і очікувалось! Я дуже задоволений, що моя мрія збулась. Допомогло бажання та віра у те, що робиш».

Тарас Тарасюк, учень: «Я бажав мати друзів. Просив Бога, щоб був не самотній. І випадок дав таку можливість. Художня школа, Школа Журналістики, фестивалі... Завдяки цьому я тепер не самотній. І вже навряд чи буду».

Катерина Бай, дизайнер: «Найбільшою мрією мого життя є щастя моєї матусі. Для досягнення цієї мрії я ставлю перед собою різні цілі. Однією з цілей, а також і ще однією мрією, є стати людиною, якою б моя мама могла пишатись. Я люблю і ціную її. Знаю, що це взаємно. Намагаюсь відгородити неню від зайвих переживань. І з часом хочу забезпечувати її всім необхідним, чим вона забезпечувала мене все життя».

Наталя Іщук, молодший сержант: «Найбільше бажання мого життя здійснилось, ДЯКУВАТИ БОГУ!!! Мені за кілька тижнів буде 30. Я з радістю можу сказати, що в мене є все. Звичайно ж, деякі люди, в яких завищені мірки життя, можуть сказати, що в мене нічого немає. Але те, що в мене є – воно є. І не дивлячись на різні проблеми, я щаслива бо...
Родом я з Володимира-Волинського. Дитинство пройшло сумно: розлучення батьків, невизначеність у майбутньому і безгрошів’я.. Змалку я мріяла про гарну міцну сім’ю з християнськими традиціями, щоб діти росли в батьківській любові, а не в страху перед п’яним батьком, щоб кожен мав своє затишне місце у квартирі, а не так як мені доводилось робити уроки то у сусідів, то у бабусі. Моєю підтримкою була бабуся і мама, вони все життя важко працювали, щоб допомогти "стати на ноги", в кожної за плечима одиноке життя без "чоловіків – кам’яних стін". Вони цілеспрямовані, що і я успадкувала.

Після зразкового закінчення школи мрії про навчання в військовій академії розвіялись як татове похмілля... На той час я з відзнакою закінчила художню школу, вибору і грошей не було, тому мене "з руками і ногами" забрали у Луцьке ВПУ №2 на факультет художніх ремесел. Там і зустріла своє перше студентське кохання, яке і досі є найміцнішим у моєму житті.
Закінчила навчання, мій коханий повернувся з армії. Ми кохали один одного, але не було ні житла, ні роботи, ні грошей, ночували де приходилось. Повернувшись у Володимир, я щоночі благала Бога : «Хоч би бути разом, де-небудь, але тільки бути б!" Плакала і мріяла…

На щастя нам вдалось зняти маленьку однокімнатну квартиру в Луцьку, яка була для нас райським «космосом». Як зараз пам’ятаю той день, коли за декілька годин я звільнилась з роботи, зібрала свої речі і переїхала. Я відчула, що бажання здійснюються.

Ще за кілька місяців я влаштувалась на роботу в одну з військових частин, потім призвалась на військову службу за контрактом, чоловік змушений був поїхати на заробітки до Москви. Так ми прожили декілька років, доки не з’явились нові проблеми. За квартиру щороку ставало дорожче платити, тому кожним моїм бажанням в Новорічну ніч було: " Хочу мати власне житло, щоб не жити в боргу і мати можливість народити дитинку". І диво сталося. Від роботи нам дали малесеньку кімнатку (11 кв. м.) в гуртожитку. Там панувало щастя! Деякі заможні друзі, які часто приходили в гості дивувались, що в нас так добре і затишно.

Рік по тому в нас народився перший довгоочікуваний хлопчик. Можна сказати, що наше щастячко ми теж вимолили і виплакали. Дитя народилось з проблемами зі здоров’ям і з самого малечку перенесло кілька дуже складних операцій. У той час наші матеріальні мрії перетворились на одне єдине бажання: щоб дитя вижило і стало здоровим.

Щоразу, коли ставалась біда, єдиним шляхом для духовної підтримки і здійснення мрії була МОЛИТВА. Через 2 роки ми отримали нову квартиру, зробили ремонт і, не боячись проблем, народили ще одного хлопчика.

Я знаю, що мрії збуваються через сильне бажання, а щира молитва - це правило, поштовх до здійснення. Слава Богу зараз нашим хлопчикам 6 і 3,5 рочки, гарні і розумні бешкетники. У нас немає рахунків в банку, авто, безліч речей, які необхідні багатіям, але в нас є гарна родина, зміцнена проблемами і нестримним бажанням бути щасливими. Все, про що я мріяла 10 років тому – здійснилось. Ми знаємо, що таке щастя і його ціну!

Зараз я як мама і дружина мрію лише про одне - щоб моя родина була здоровою, а все решта – справа часу і розуму. Моя особиста життєва порада для всіх – не тримати ні на кого зла і образи, хоч по собі знаю – це дуже важко, а все про що мрієте здійсниться, для цього варто лише на все довіритись Богу, дякувати Йому і завжди щиро молитися».

Мирослав Ватащук, журналіст: «У дитинстві довгий час мені кортіло навчитися їздити на велосипеді, але ніяк до того діла «руки не доходили». Коли ж починав, то чомусь не міг тримати рівновагу. Допомогти мені взявся старший брат Сашко. Після цього процес навчання виявився досить нетривалим. Брат посадив мене на ровера «Орленок» та просто спустив з гірки донизу. Тримати рівновагу я навчився миттєво, труднощі виникли із умінням гальмувати. Тож перший спуск закінчився успішним польотом у кущі. Але далі, ще кілька разів з’їхавши з гірки, я вже терпимо тримався у сідлі. Головне, що засвоїв із того уроку, - не треба боятися падати. Впасти – не лячно. Страшно – коли нема сил підвестися».

Світлана Соловйова, поет:

"Я б хотела…
Я б хотела быть богатой , но не только для себя,
Я б дарила всем подарки от души и всех любя,
И построила б огромный светлый, чистый, белый дом,
Счастье там бы поселила, чтоб царило оно в нем.

Подарила б этот домик детям с раненой душой,
Чтоб смогли там отдохнуть от печали, доли злой,
Чтоб поверили в добро бы, сами бы добрыее стали,
Ну и так бы по цепи всем передавали.

Всех собак бездомных тоже б собрала,
Накормила б, обогрела и любовь дала,
Им же, как и людям, доброта нужна.
Были б только деньги… тратить я вольна.

Вот такая аксиома, что посеешь – то пожнешь,
И в израненную душу, что положишь – то вернешь.
Может, станет мир добрее, люди будут хороши.
Что же я б хотела… и от искренней души».

Лілія Мусіхіна, редактор, дослідниця (Тернопіль): «Було розуміння, що треба це зробити, ось і все. А йшла довго - робота і навчання з дитиною на руках, недоспані ночі, часом не лягала взагалі, гроші на книжки, які викроювала скрізь, де могла, економлячи на одязі і їжі. А потім – покликала дорога, люди. Ось і все. Все, як у всіх. Просто закусити губи і працювати через "не можу". Не жаліти себе, розуміти, що часу відведено мало. Кожен день, в який не написала нічого, нічого не відкрила, так і залишиться назавжди порожнім».

Юлія Стасюк, журналіст: «Не знаю з чого почати, але розповім з початку маленьку історію того як я стала журналістом. Все почалося ще на початку 9-го класу, тоді вперше Мала академія наук відкрила нову секцію – секцію журналістики. Коли нам принесли список і сказали, що на будь-яку можна записатись я одразу ж попросила класного керівника записати мене на журналістику. Мовляв, я щось таке відчуваю, щось таке відчуваю, ніби це моє і я не зможу без цього жити.

Мама спочатку була проти, щоб я займалась журналістикою, бо тоді вже я займалася танцями, ходила на факультативи в школі і на заняття з інформатики (у тій же МАН). Але я, звичайно, не звертала на це уваги і ходила займатися з викладачкою ЛГУ журналістикою. Згодом почалися перші кроки у громадській діяльності, далі я почала дописувати на «Молодіжний портал Волині». І саме через цей портал мені вперше пощастило особисто поспілкуватися з Сашком Положинським та ще з декількома зірками. Це було справді моє – журналістика. Зараз я працюю журналістом у виданні «Комунальний патруль», мені подобається ця робота, бо я не лише пишу, а й допомагаю людям. Ще через трошки часу зможу надавати кваліфіковані консультації по комуналці (жартую). Також у службі інформації каналу «Нова Волинь» я позаштатний кореспондент.

У майбутньому мені дуже хочеться бути телеведучою, такою, як Ольга Фреймут. Мені подобається її харизма і наглість. Також мені подобається перспектива ведучої новин. Але знаю, що лише хотіти не можна, а треба діяти. Тому зараз працюю над своїм голосом, аби він був гарний та запам’ятовувався, а ще працюю над своєю зовнішністю. Щоб доповнити свої мрії поділюся тим, що маю в голові зараз декілька проектів, які я втілю як не на ТБ, то десь в Інтернеті – і про це обов’язково знатимуть багато людей.

Ось така моя історія… дуже коротка, але, вважаю, життєствердна. Адже лише мріями нічого не доб’єшся – потрібно працювати перш за все над собою».

Катерина Леміщак, юрист: «Великі плани» є завжди : у дитинстві (коли ти ще нічого не знаєш), у юності (коли все здається елементарно втілюваним у життя), у молодості (коли ще багато сил і часу), у зрілості (коли за плечима не рік і не два життєвого досвіду). Із віком все рідше афішуєш свої великі мрії і плани, все обережніше «сортуєш» людей, все обачніше добираєш слова. А от в юності все зовсім не так : ти дзвониш у всі дзвони та здіймаєш барвистий прапор своїх планів!..

У 12 страшенно хотілося бути письменником, у 14 – репортером, у 15 – мати власний журнал. Хотілося настільки, що писалося про все і всюди, а маленькі замальовки надсилалися у всі можливі видання. А згодом (у кращих традиціях кінострічок) життя почало розставляти на дорозі свої вказівники.

Перші кроки у сфері масових комунікацій я зробила, будучи іще ученицею. Шкільний часопис давав широке поле для діяльності : кількість матеріалів і тем необмежені, жодної цензури, ніякої жорсткої критики – ідеальні умови, аби перебоятися писати. Пізніше пощастило познайомитись із редактором молодіжного видання, де я і отримала перші справжні уявлення про професію. Опісля – дворічне редакторство шкільного часопису, фестивалі шкільної преси, публікації у міських і районних виданнях, електронних ЗМІ, освітні тренінги та зустрічі із журналістами, гори книг, словників, занотовування найважливішого (паралельного із прослуховуванням лекцій зовсім з інших дисциплін), виконання функцій прес-секретаря, модератора і таке інше.

Минув час, змінилися погляди, пріоритети, бачення - і великі плани теж трохи змінилися. Залишилася, однак, ця жага писати : про все, усюди, але не для всіх.

Я досі люблю озиратися туди, у свої …надцять. Там затишно і тепло. Це надихає і нагадує, ким ти була, ким ти є і ким ще можеш бути.

А мораль історії така : не варто опиратися тому, що із тобою відбувається, і якими б не були твої великі плани, їх неодмінно треба втілювати, доки щиро цього хочеться».

Ось так! Вони змогли, зможете і ви! Мрійте, бажайте, незважаючи ні на що. Сам процес робить людину добрішою, розвіянішою від буденних проблем, надає насолоду… І запам’ятайте: все, що ми не думаєм і не кажем, рано чи пізно матеріалізується! А, і ще одне: будьте обережні, мрійте та бажайте в міру, адже так можна півжиття промріяти, тому дійте, прямо зараз, вже! Уже сьогодні станьте на сходинку ближче до бажаного!!!! Тільки будьте уважними, хапайтесь за кожну соломинку, яку посилає вам доля, ризикуйте! Адже хто не ризикує, той не п’є шампанського) Хтозна, а може це ваш ключик… Ну а яка мрія без бажання? Тому на завершення я підготувала вислів Сілована Рамішвілі, який пояснить заголовок статті:
"Добра мрія і невгамовне бажання її виконати – означає, що мрія здійсниться".