Моє місто-мозаїка. Франківськ

Скільки разів потрібно бути в місті, аби відчути його? Скільки часу потрібно провести там, аби пізнати його? Як часто потрібно відвідувати, аби зрозуміти його ритм?

З Івано-Франківськом у нас особливі стосунки. Вони зав’язалися над ранок, найчастіше ми бачилися ночами, інколи обідали разом, інколи ‒ випивали. Лише одного разу я бачила, як він засинає. І ніколи не була з ним від прокидання до прокидання.

***

Місто, знайомство з яким було коротким і незрозумілим: нічний потяг привіз туди ‒ таксі ‒ квартира Світлани. Світлана, до речі, так і лишилася для мене назавжди у Франківську, де б і з ким вона не була саме зараз. (Привіт тобі, Світлано!)

«Вибач, що розбудила, скажи, як зняти світанок? ‒ Ти хочеш, щоб я тобі розповідав про це в 4:15? ‒ Скажи, я мушу це сфотографувати»

***

Місто, де раді гостям. Де не почуваєшся крихтою хліба, яка «пішла» не туди, і цей єдиний організм рефлекторно й спазматично хоче тебе виплюнути. Якнайшвидше. Без найменшої шкоди для себе. Ще й водою наостанок запиватиме.

Воно ловить одразу своєю вокзальною метушнею, супроводжує бездомними псами, годує курячими хот-догами і не дає заснути розчинною кавою з автомата.

«Хлопці, куди їдемо? Сідайте, домовимося. ‒ Дякуємо, ми не поспішаємо. ‒ А тебе, мабуть, Сергій звати. ‒ Ні. ‒ Тоді Саша. Точно»

***

Місто-передчуття: з нього починаються гори. Здається, якби не було Франківська, не було б і гір. Звідки ж починати осягати їх, як не з електрички «Івано-Франківськ ‒ Рахів»: надворі сіріє, ти якомога щільніше згортаєшся в клубочок на твердючій лавочці ‒ холодно. І так і не засинаєш знову. Дивишся, як ти «малієш» перед ними і, врешті, стаєш зовсім безпомічною: вони ростуть, находять на тебе, оточують, захоплюють і без будь-якого твого спротиву забирають у свій полон.

«Станція «Ворохта». Наступна станція «Вороненка»

***

Місто-друг.
Не коханий ‒ без будь-якого щему.
Не коханець ‒ без будь-якої пристрасті.
Друг, до якого хочеться втікати.
Друг, з яким хочеться теревенити за келихом пива про буденність.
Друг, з яким хочеться напиватися через буденність.
Друг, з яким хочеться вештатися ночами, не лягаючи.
Друг, з яким хочеться ледарювати і не прокидатися до обіду.
Друг, який ловить твою думку на півслові, тебе ж ‒ на півпрірві.

***

Я навчилася фотографувати і, що важливіше, памʼятати світанки без фото, проте досі не склала мозаїку-Франківськ у єдині ранок, день і ніч.
По порядку.