На дорозі

Скажу чесно. У мене зараз ні фото, ні відео, одні враження.
Їду, на Волі біля Чехова - починає лити. Вмикаю фари, скидаю передачу. 20 км/сек. На вулиці ніч і суцільна стіна води. Далі, ніж на метр від капота не видно. Посеред дороги стоять двоє з аварійкою - перші зустрічні, цокнулися. Таких ще двоє було.

Пішохід винирює , як їжачок в тумані, прямо в очі, бідолашний зазирає. Добре, що у мене 20 км/год, нога на гальмах і руки трясуться, стимулює. Поворот на Відродження з Рівненської. Про світлофор здогадуюсь. Їду навпомацки. Мене наздоганяє річка. Знаєте, як колись у фільми "Діти капітана Гранта" - хвиля, що змітає все на своєму шляху. Така ж річка утворилася в перші 10 хвилин зливи. Але їхати ще можна.

Поворот біля Лівші. Машина починає стишуватися. Паніка.

Набрала води? Скидаю передачу. фух. Бадьоренько чимчикую на Січову, там вище, там безпечніше.

І тут як не влупить град. А я в машині з трьома дітьми. Вони в крик з переляку. Блимає, блискає, по машині луплять крижини, розміром у пристойне перепелине яйце, і ми такі, сидимо посеред цього розгулу стихії. І не вийдеш же.

А ще через двадцять хвилин на рух на Відродження став зовсім, судячи з новин.

Багато затонуло сьогодні бойових коней. Страшенно жаль. У когось це - засіб до існування.

Зізнаюсь чесно. Мені так страшно не бувало ні в горах, коли під ногами лише 200 метрів вниз скелі, ні в морський шторм, коли я на катері бухту роздивлялася, а нас ледь не розплющило. Хоча ні, про шторм я загнула. Там було страшніше.

Оце стихія. Дивлюсь на Сапалаївку, яка вище мосту піднялася і думаю. А допомогли б тут прочищені стоки? Швидше за все, так. Але хто зна...

Бережіться.