Луцька алергія на громадське

Не дуже приязне ставлення до "чужинців" - це класична тема, зрозуміла всім. Але дуже часто ми стикаємося з прикладами дещо іншого смислового навантаження.

Ці тенденції можна прослідкувати на прикладі одного окремого власника чи території, де таких власників живе багато. Яскраво це проявляється на вулицях міста, де ми стикаємося із різними видами і формами закритості, коли одна група людей намагається не просто відділитися від іншої, а від того, що є спільним. Стикаємося з тим, що можна назвати алергією на громадське.

Проблема і розуміння

Ідея міського громадського простору полягає у його спільності. Передбачається, що вулиці, парки, майдани, проспекти, двори, мости, дороги, лавки належать усім. Вони необхідні для загального користування і для функціонування міста як єдиного організму. Цілком зрозуміло, що в місці, де разом живе багато людей, певна територія має відводитися як та, якою можуть і мають користуватися всі.

Проте дуже часто у містах, особливо тих, що менші за великі центри країни, бачимо протилежні тенденції. Дуже багато території, яка в принципі є громадською, обгороджується парканами, завішується замками, кодами та іншими видами закритості. Мабуть, кожен, хто гуляв по своєму місті чи подорожував, не раз стикався з явищем, коли він не міг потрапити у двір, арку, прохід, під'їзд, які чимось його привабили. Ідеться передусім про історичне середовище, де подібні малі простори є чудовою ізюминкою до загального тла старої забудови.

В Луцьку ця проблема стоїть досить гостро і, на суб'єктивне спостереження, останнім часом навіть загострилася. У старій частині міста є дуже чудові місця, в які не можна потрапити. Їх закрили мешканці будинків. Це прилеглі до вулиць двори, внутрішні двори будинків, арки та під'їзди. Зайве пояснювати, що закритість всіх цих елементів міського громадського середовища дуже збіднює сприйняття архітектури, а в деяких випадках навіть гальмує розвиток так званого туристичного підприємництва. Більше того, така профанація громадського середовища здається взагалі ненормальною і негативно впливає на якість життя.

Як це можна розуміти? Чому люди намагаються збільшити простір свого особистого користування, навіть якщо це не є для них життєво необхідно? Видається дуже очевидним і простим, що то є пострадянська тенденція закритості. Ідеологічна критика приватності й імперативний примус до колективного дали свої результати. Історична тяглість сягає ще часів колективізації, яка переросла в тезу "мой адрес - не дом и не улица, мой адрес - Советский Союз". Така неприродність викликала в суспільства внутрішнє напруження, яке почало розряджатися після краху цієї ідеології.

Машина, квартира, техніка вдома і гараж у дворі стали необхідними атрибутами успішної пострадянської людини. Те, що раніше було "общественным", тепер стало нічиїм. А отже, в глибині душі кожен відчував право і гонор прихопити собі шмат нічиєї території. Так, з'явилися гаражі у дворах багатоповерхівок, прибудови балконів-шпаківень на перших поверхах тощо. З'явилося і відчуття "те, що не моє, має ціну лише тією мірою, якою я можу поширити свою експансію на нього". Також треба врахувати, що злочинність, яка зросла у дев'яностих, посилила відчуття небезпеки, тому закритися - логічний захист від зовнішніх небезпек.

В таких умовах не може сформуватися здорового відчуття громадського простору, адже ще недавно громадським називали те, що в тебе забрали, а тепер від нього йде певна небезпека.

Проте описані часи минули давно, а тенденції закритості є і досі. Можливо, це спричинене сьогоднішньою прірвою між суспільством і так званою державою, яка є збірним образом усіх бід сучасного українця ("влада нічого не робить і в усьому винна"). Ця держава може прислати міліцію з кийками, податківців з мішками або якийсь інший вид небезпеки. Людина хоче мати приватний простір, де можна заховатися від цих негараздів.

Це виправдано і зрозуміло, але все ж суспільство не є тотально заляканим, тому мусять бути ще якісь пояснення. Нас вони зараз не стосуються, адже маємо справу із безпосереднім фактом алергії на громадське.

Приклади

Я люблю вулицю Крилова за її розміщення та цікаві будинки, розташовані на ній. За винятком лише однієї споруди, все, що є на цій вулиці, старе. Тут є до 10 під'їздів з кодами і домофонами; вони завжди закриті. Зовсім недавно мені дуже пощастило, бо дуже дивним чином було відкрито аж 3 під'їзди. В одному з них я знайшов доволі гладенькі сходи з автентичними перилами, різьбленими довоєнними дверима і нетиповою конструкцією під'їзду. Інший був напівкруглий, як храмова абсида, і вікнами виходив у внутрішній двір, де бар "Хмельницький". Третій просто вразив своїм розміром, у якому можна було влаштувати міні-кафе чи танцмайданчик.

(таке вікно пі'їзду одного з будинків на Крилова)

Двоє людей, які зі мною гуляли, також вперше побували у цих місцях, і були вражені не менше. "День відкритих під'їздів" на вулиці Крилова показав вулицю з іншого боку.

Але закриті під'їзди - це тільки квіточки. Гірше, коли зустрічаєш закриту територію прямо на вулиці. На Крилова є два гарні дворики. Один із них вже вдало використовується баром "У миколи". Інший - майже напроти, він закритий. Знаходиться біля жовтого будинку з левом, якого запроектував ще в 1930-х роках луцький архітектор Францішко Кокеш. На вході знаходиться паркан із замком. У глибині - гараж. Такий собі куточок села в місті. У дворі є стіна, обросла плющем. Це гарне місце для влаштування маленького ресторанчику з власною броварнею, наприклад.

І таких прикладів дуже багато. На сусідній вулиці Пушкіна є оригінальний куточок. Правда, на ньому влаштували банальний город з квітами і поставили хвіртку.

На Вулиці Богдана Хмельницького є кілька умовно закритих, але мальовничих двориків. У дворі між будинками 7 і 9 можна зустрітися з дуже агресивними мешканцями, які тримають відвідувачів ледь не за ворогів.

На Кривому Валу напроти "Кава-клубу" до останнього часу не було кодового замку. Тепер він там з'явився. Те саме стосується і кількох сусідніх будинків, які мають затишні двори.

На вулиці Лесі Українки вже давно закривають арки в будинках, а зовсім недавно стали зачиняти і мальовничий арковий прохід будинку №10.

Недавно з'явився паркан біля давньої кам'яниці на вулиці Драгоманова, 2, яка з XVIII століття належала луцькому монастирю ордену домініканців. У дворику розташовані контрфорси, які могли б стати непоганим оригінальним інтер'єром якогось закладу під відкритим небом. Наразі ділянка засрана й обгороджена.

Один із найбільш наболілих прикладів - закрита територія біля західного фасаду єзуїтського колегіуму з вежею Окольного замку. Мабуть, були якісь причини, чому ділянку закрили ще за совка. Але минуло 20 років і міська влада аж тепер обіцяє відкрити територію.

Досить шикарний прохід був відкритий за Союзу біля дзвіниці нині зниклого костелу Святої Трійці. Зараз - замок.

І багато інших прикладів.

Апогеєм апофеозу можна вважати масивний паркан з листової сталі з депресивним сірим кольором і агресивним трикутником про заборону паркування. Можливо, там живуть мешканці похилого віку і вважають, що надворі - досі триває Друга світова... І це - в одному із найцікавіших будинків цегляного стилю в центрі міста!

Це вирішується

Варто зауважити, що це не є якась окрема проблема. Це, швидше, виділений аспект загальних тенденцій життя сучасного українського міста, зокрема Луцька. Перетворення міста лише на баченні того, хто має гроші і фінансує будівництво, дебілізує українські міста, знищує старовинну забудову. Нині в моді повний несмак і вседозволеність, неідеальність законодавства, бюрократичність процедур і хабарництво. В широкому контексті маємо місто колгоспників, де замість продуманості містобудування бачимо погоню за "красівими" обгортками у вигляді псевдоінвестицій.

Поки люди женуться в намаганні відірвати собі шматок спільного міського простору, Луцьк навіть в історичній частині все більше перетворюється на село. А місцями - на гетто. Закриті території з агресивним ланцюгами і високими парканами перетворюють місто на дільницю суворого режиму, де спільно жити категорично заборонено, а незаконно відривати шматки громадського середовища - норма.

Як же вийти із цієї ситуації? У Санкт-Петербурзі в 2013 році розпочали довготривалий проект SAGA, який має на меті перетворити два райони на більш комфортабельні для проживання. Автори намагаються знайти рішення спільного простору для мешканців, які недолюблюють чужинців, і для "чужинців", які обурюються недоступності громадських місць. В таких проектах важливо розуміти два принципові моменти: 1) попри незаконність прихватизовування міського простору, не завжди можна державним примусом боротися з мешканцями, бо вони тільки більше озлобляться, 2) треба шукати вихід, зручний для всіх, забезпечивши при цьому цивілізованість і норму власне міського громадського простору. Подібні тенденції - проблема цілого суспільства, але аж ніяк не лише "мешканців з фобіями".

На жаль, в Луцьку в центрі міста все більше з'являється самовільно закритих місць. Місто стає ще більше непривабливим, незручним, нецікавим і диким. Але проблема - не тільки в ініціаторах закриття. Адже дуже часто люди зачиняють арки і дворики, ліквідовують лавки і столики, захаращують території саме для захисту від елементарних п'яничок, хуліганів чи злодіїв.

Ситуацію треба зрушувати, бо скоро на центральних вулицях міста за парканами зачинених дворів будемо бачити грядки з буряком і капустою. Не меншою мірою це стосується спальних районів, де "за совіта" вирощування овочів на проспекті було нормою для таких міст як Луцьк, які пережили демографічну катастрофу в середині ХХ століття і розвернули соціальний розподіл населення в бік аграризації і колгоспізації.