Як я шукала роботу

Бізнес-вумен з мене не вийшло… Не сильно і здивувалася. Поки ще чоловік мав можливість (і бажання) допомагати мені в «моїй» власній справі, це ще мало сякий-такий результат.

Але нагодилася економічна криза. Зовсім трохи залишалося до обіцянок «спрощення і покращення». Отут і прийшло розуміння, що ми «что-то делаем…что-то важное…наверно». Сенсу надалі провадити таку діяльність ми обоє не бачили, тому свій бізнес я згорнула. Всю процедуру припинення діяльності як фізичної особи-підприємця успішно пройшла, не надто навіть при цьому попавши на гроші.

Рік досить плідно пропрацювала на сім’ю. Така робота, правда, досить неохоче (принаймні, в моїй родині) оплачується, зате тут насправді маєш повну свободу: прокидаєшся,коли хочеш (або коли пора дітей до школи будити),готуєш, що хочеш (або що хочуть домашні), грошей маєш,скільки хочеш (або скільки чоловікові не шкода). Маса переваг перед жінкою працюючою.

Щоправда, виявилося, що якісь гроші мені все ж потрібні, а значить – пора шукати роботу!

Не думала, що це буде так…не доберу слова…Отже, по порядку. В наявності: вища освіта (на жаль, жодного разу сповна не задіяна) і не що-небудь, а Університет ім.Шевченка, спеціальність – прикладна математика. Який-не який рівень англійської (свіжо-поновлений на університетських курсах), польської (після індивідуальних занять з викладачем), залишкові явища шкільної німецької.

Абсолютна грамотність, включаючи письмове мовлення українською та російською, частково реалізована у співпраці з мотожурналом у сфері редагування текстів. Досвід роботи продавцем-консультантом у магазині-салоні: спершу побутової техніки, далі – мобільного зв’язку, до речі, одного з перших у місті по приходу до нас GSMу. Майже постійно – на громадській роботі (без мене, певно, не обійшовся жоден батьківський комітет за всі роки садочка і школи обох дітей).

Не бозна-що, але я ж і не претендуватиму на топ-посади. Поїхали!

Перше, що приходить на розум – повідомити знайомих, що шукаю роботу. На жаль, нікому наразі «умный, талантливый…в расцвете сил» не потрібен. З цього першого кола контактів отримую телефон агенції, що займається підбором домашнього персоналу , і передбачення, що я могла б бути непоганою гувернанткою-репетиторкою для старшечких діток.

Так, дійсно, дітей я люблю, легко знаходжу з більшістю спільну мову, навчити можу багато чого, на голову вилізти не дозволю. Тому для початку обдзвонюю всіх подавачів оголошень розділу «потрібна няня». Так, потрібна, АЛЕ!.. Яка у Вас освіта? Який досвід роботи з хлопчиком 6 років? (З цього запитання потім довго сміялися : мовляв, син 16-річний колись–таки був і шестирічним хлопчиком також, чи можна вважати це моїм досвідом?) Чи є у Вас якісь рекомендації? Може, через агенцію дійсно більше шансів на успіх? Наступний крок – туди.

Зустріли привітно, познайомилися, запропонували заповнити анкету. За кілька днів – дзвінок: відразу розумію, що мова про того самого 6-річного хлопчика. Пояснюю, що вже спілкувалася телефоном і з мамою, і з татом, не підійшла. Пропонують як варіант спробувати домовитись про зустріч – мовляв, буває, що після особистого знайомства думка потенційних наймачів змінюється, але відразу й попереджають: зайнятість часткова, тож і оплата відповідна.

Обдумую, обговорюю з домашніми і …відмовляюся: розумію, що не готова взяти на себе таку відповідальність за 1000 грн. До того ж це робота специфічна, а раптом мені за тиждень запропонують постійну роботу за пристойнішу суму? Як я зможу відмовитися від дитини, яка, можливо, вже звикла до чужої тьоті? Муситиме через мене звикати до іншої. Ні, я так не можу. Отже, гувернанткою мені не бути. Цей вибір я роблю для себе цілком свідомо. В агенції приймають мою відмову і повідомляють: можна подати резюме в бізнес-відділ, там займаються підбором персоналу взагалі. Бо ці – суто домашнього.

Купую газету, телефоную по оголошенням. То не підходить вік, то стать, то освіта, то досвід роботи. Нарешті диво стається: мене запрошують на співбесіду. Потрібна людина в торгівельну сферу. Уточнюю адресу, на ранок, рівно о 9.00, я там. На офісі вивіска «Меблі». Двері відкриваються, виходить охоронець і керує: «Хто на роботу – ліворуч, хто кудись-там іще (не розібрала) – праворуч!»

Люди з лівої черги по одному заходять до офісу, звідти за хвилину-другу виходять з направленням до когось з правої черги, про щось домовляються, чогось чекають. Ага, пора заходити мені. В «меблевому» офісі – три письмових столи, на одному з них – комп’ютер.

Підходжу до вказаного охоронцем столу, перехоплюю погляд рекрутера, що ковзає по моєму пальті і спиняється на вишуканій брошці. Розпитує про вік, досвід роботи, бажану вакансію і розводить руками: розумієте, нам потрібні молодші, є ще, правда, вакансії в постачанні, але це така робота, весь час на вулиці, базар…Одним словом, робить так, щоб я сама зрозуміла, що не туди втрапила. Для годиться обіцяю подумати і йду. За мною заходить наступний.

Вже потім знайома пояснила мені, що це було. Бачили людей, що пристають до перехожих у людних місцях: «Броньовані двері, продаж, доставка, встановлення!»? Оце якраз таким чином їх і набирають. Обіцяють подобову оплату, премію. Потім виявляється, що заплатять наприкінці тижня, і то лише за умови виконання плану. А премія – то для керівників груп, при виконанні плану усіма підлеглими. Не робота – щастя! Добре, що все ж не моє.

Вирішую звернутися до авторитетної державної установи – Центру зайнятості, або, як його зазвичай називають, біржі праці. Особливих сподівань не покладаю, але спробувати варто. А раптом? Зранку отримую талончик з літерою «К» - себто, на консультацію. Приходжу на призначений час. Дивуюся цивілізованості процесу: мінімум черг, на талончику – номер кабінету і номер столу, селектором викликають кожного за прізвищем, озвучують обидві цифри.

Хотів би – не промахнешся. Пояснюю інспекторові-консультанту суть своєї проблеми. Вона у відповідь пропонує два варіанти. Перший – зібрати необхідні папери і зареєструватися, як безробітній. Другий – спробувати передивитися вакансії. Щодо першого – не впевнена, чи мені це потрібно: ніякі виплати мені не світять, перспектива збирати папірці теж не радує. Власне, я й прийшла, щоб роботу знайти.

Переглядаємо наявні вакансії. М-да, не густо. Спеціаліст-кадровик на руберойдовий завод – не буду навіть телефонувати. Знань трудового законодавства - жодних, на роботу їздити якраз по діагоналі через усе місто. А от адміністратором у готель спробую залюбки.

Спробувала б, якби взяли. Не підійшла – не той рівень англійської. Шкода! Добре було героїні Сесілії Ахерн – крім англійської, до неї жодних вимог у подібній ситуації не висували. Оце пощастило: жодної іноземної можна не знати, якщо рідна – англійська. Словом, це була не моя робота. Та й зарплатню обіцяли аж півтори тисячі (не фунтів, звісно)!.. Нема за чим і шкодувати.

Здивовано відмітила для себе, що на біржі не запропонували жодної педагогічної вакансії. Ну звичайно, це ж парафія міського відділу освіти! Прямую туди. Мій ентузіазм швидко згасає, варто взяти до рук анкету кандидата: ВИШ, рік закінчення, спеціальність, стаж. УСЕ! Нікого не цікавить моя або будь-чия готовність і спроможність вести групу продовженого дня, уроки праці для дівчаток або відповідні гуртки з рукоділля практично будь-якого напрямку.

Тобто я (теоретично) можу викладати тільки математику. І ту не можу. Тому що університет щороку випускає певну немалу кількість бакалаврів-спеціалістів-магістрів даного профілю зі свіжими дипломами. Байдуже, що переважна їх більшість невпевнено знають табличку множення, я вже мовчу про теорію ймовірності чи, приміром, інтегральне числення. І це не моя стороння думка: про це говорять самі викладачі, які по п’ять років б’ються над такими студентами. Вони в школі потрібні, а я – ні. Парадокс?

За півтора роки, які я не знімаю з інтернет-порталів своє резюме, що потрохи обростає новими деталями (як от: пишу публіцистику, дещо навіть друкують), нічого нормального запропоновано мені не було. Ось короткий перелік того, що було. Адміністратор оздоровчого комплексу з чотириденним робочим циклом: два дні по 12 годин, день – 8, день вихідний; зарплатня – 1500 грн. Контент-менеджер – не підходжу: вік – до 37, освіта – філологія або журналістика.

І нехай цей філолог-журналіст двох слів без трьох помилок не зв’яже, але він буде молодий і відповідно дипломований. Адміністратор спорткомплексу: робота з 8.00 до останнього клієнта, таких змін – 10-11 на місяць, оплата- 90 грн/зміна. Та-ак, це якраз вистачить, щоб додому на таксі добиратися: клієнти полюбляють теніс-фітнес-сауну до годинки приблизно 10-ої – 11-ої. Вечора. Заклад не проти. Ще одне чудове місце: приймальниця в хімчистці (я вже розглядала навіть такі варіанти).

Знову мимо: шуби й светри воліють, аби їх приймали руки, не старші за 35 літ. Менеджер із залучення клієнтів до маленької школи; пройшла дві співбесіди, психологічний тест, за три дні зателефонували (за що окрема подяка – з досвіду знаю, що часто навіть не заморочуються): «Дякуємо, але ми взяли на стажування молоду дівчину, яка має досвід роботи…нянею». Бажаю успіху!

А ще ж був офіс-менеджер, якого вже вчора підшукали, рекрутер у кадрову агенцію, де директор розглядає кандидаток лише до 30, продавець харчових добавок, який теж чомусь, ніяк не збагну, називався офіс-менеджером. Можна було б попрацювати мерчендайзером, якби, прийнявши цю пропозицію на мобільний телефон у п’ятницю приблизно о 15.00, я би встигла: добратися до комп’ютера, отримати електронкою матеріали, роздрукувати інструкції та бейджик, поїхати до вказаного супермаркету (щоб ніхто не сумнівався – на інший кінець міста), опрацювати певну товарну групу, повернутися додому,підготувати і відправити звіт з прикріпленими фотоматеріалами.

Це навіяло аналогію з якимось квестом – хто встиг, той і виграв. Почесний трофей – ті самі півтори тисячі на місяць. А приз глядацьких симпатій у цьому конкурсі абсурду, напевно, виборює робота в салоні «Вінки-квіти». Полягає в тому, щоб з 8.00 до 20.00 відпарювати гарячою парою над чайником штучні квіти для надання їм товарного вигляду після транспортування. Оплата - 50 грн./день і (увага!) якщо(!) потрібен вихідний, про це слід попередити заздалегідь.

Як там наша всезнаюча офіційна статистика? Бадьоро рапортує: 3500 – середня зарплатня в країні? В Києві – можливо, не знаю. Але ж Київ – далеко не вся Україна. А що вона говорить про тривалість робочого часу на день? Тиждень? Місяць? А про офіційне працевлаштування, лікарняний, декрет, відпустку? Пенсію, нарешті? Може, вона існує в іншій країні? Чи просто в іншій реальності, принаймні, не в тій, де шукала роботу я, і де роблять це щодня тисячі інших?

Роботу, зрештою, я таки знайшла. Власне, пішла туди, куди взяли. Тож тепер я – менеджер з реклами . За 500 грн. + 20% від оплачених замовлень. Обіцяли з часом влаштувати офіційно. Час іде…