КВАРЦовий годинник

1983-ий, я почав читати «запоєм» газети, починаючи, звісно, з останніх сторінок – тих, де зараз зазвичай голі дівчата й анекдоти, а колись був спорт. У «Радянській Волині» вболіваю за фабричну команду – «Прилад». Вона виграє неформальний чемпіонат України серед колективів фізкультури. Сьогодні сказали б – непрофесіоналів… Біля керма команди з приладобудівного заводу – Віталій Кварцяний. Тренує і грає сам.

Не пригадати який рік, стадіон «Авангард», батько веде мене на …сучасний 17-й, фанатський сектор. «Авангардо-стадіо» ще з довгими дерев`яними лавами, рясно обліпленими, наче дроти воронами, вболівальниками. Рання весна, прохолодно, «Торпедо» грає із чернівецькою «Буковиною» і програє. Вперше в житті чую фразу: «Кварцяного сюди б…»

1988-ий, матч заклятих друзів Рівного і Луцька. Стадіон набитий, кінець матчу, на табло – 3:2 на нашу користь і автори голів: Дикий Кабанець Дикий Кабанець Дикий… Дикий – це наша нова «зірка», якого записали в «безперпеспективні», але в якого повірив і привів у Луцьк Кварцяний. Володимир Петрович і дотепер разом із Федецьким, нашим «Марадоною», залишаються найкращими бомбардирами клубу усіх часів і народів.

Жовтень 1989-го, це вже пригадується ясніше: той таки Дикий забиває головою третій гол миколаївському «Суднобудівнику» й ми стаємо чемпіонами української зони другої ліги СРСР. Стадіон ладен роздерти на шкарпетки своїх улюбленців та їхнього тренера. Кварцяного. Коли суддя свистить і вказує на центр поля, я починаю бігти із району «меморіальних» воріт у напрямку до трибуни, щоб хоч краєм ока поглянути на НИХ… Не встигаю, бо навколо скачуть з радості дорослі дяді.

2007-ий, так, здається осінь сьомого року. Я вже в секторі для ЗМІ. Кварцяний проводить зустріч з вболівальниками на трибунах «Аванграду», борючись за те, щоб арену залишили в оренді клубу. На п’ятій хвилині залізний, здавалося б, Кварц замовкає, витираючи непрохану сльозу. Перепрошує: «Розхвилювався»…

2008-ий, літо. Лучанин Тимощук везе додому щойно виграний Кубок УЕФА. «Це і ваш трофей», - каже Кварцяному, який за десять років до цього помітив в щупленькому Толику Гравця й усіма правдами й неправдами витягнув Тимощука з київського спортінтернату. З-під носа у Лобановського!

2009-ий або 2010-ий, власне, це неважливо, бо могло трапитися і в якомусь 1994-му. Кварцяний розпікає на прес-конференції журналістів, які «не так пишуть» про футбол і його рідну «Волинь». Я буквально «влипаю» у крісло, щоб за мить реготати. «Та розслабтеся ви, чого злякалися? Зараз я ще їм не таке скажу», - промовляє, посміхаючись, тренер прямуючи з пресухи в роздягалку…

2013-ий, весна, Кварц втретє повертається в рідну команду. У найважчий, напевне, період її історії. «Я вимагаю працювати 25 годин на добу, хто працюватиме двадцять чотири – тому зі мною не по дорозі», - ошелешений його словами на представленні колективу. Кварцяний збирає рештки волі команди в кулак і вибиває нічию в матчі в Ужгороді. І тішиться, що врятувалися в еліті «волиняни» у чесній боротьбі і ніхто не дорікне йому тим, що поталанило «Волині». Буцім не приїхав «Кривбас» на матч до Луцька, аот якби приїхав...

І, власне, події тижневої давнини. Київ, 30 тисяч глядачів, нацвиркане «Динамо», яке купило на кілька десятків мільйонів нових легіонерів, вважає, що гра з «Волинню» - легка прогулянка. Нічия 1:1 під хрускіт «динамівських» кісток, які у жорсткій чоловічій боротьбі не шкодували «хрестоносці» Кварца. І сам коуч, який з почуттям добре виконаної роботи доріжкою «Олімпійського» іде дякувати фанатському десанту за підтримку.

«Як добре, що ви повернулися!»

«А я нікуди і не йшов»

(Написано для Слова Волині)