«Русскій мір»: український рахунок

«Русскій мір», як світоглядна концепція, як історична мета шовіністично налаштованої частини громадян Росії інфікує своїми міфами історично імунодефіцитну частину і нашого суспільства, яка позбавлена історичного імунітету до різного роду латентної українофобії.

Пошук шляху до національної самоідентифікації для багатьох громадян України є досить складним, бо це не протоптана стежка, не уторована дорога, як у тих же північно-східних сусідів, а це важка цілина, де кожен самостійно мусить протоптати, навіть пробити через різноманітні завали з брехні та напівправди собі шлях. І тоді шлях, протоптаний багатьма, стане спочатку стежиною, а згодом і дорогою для всіх українців.

Але як же ж важко пробиватись через історичні хащі, на відміну від можливості поблукати манівцями люб’язно підготовленими запопадливими та все ж не щирими в історичному плані сусідами. Якою ж спокусливою видається можливість збитись на дорогу вимощену «благими намірами» «доброзичливих» порадників.

Тому й виникає необхідність провести історичне рекогносцирування, щоб визначитись з нашим шляхом у майбутнє.

Напевно для жодного народу світу шлях у майбутнє не торувався у напрямку минулого, бо не можна рухатись уперед, рухаючись назад, не можна отримати вищу освіту, повертаючись у початкову школу, не можна виявити правду, слухаючи виключно брехню. Не можна будувати український світ, будуючи «русскій мір».

Сьогодні, «нічтоже сумняшеся» апологети Радянського Союзу оспівують «совєтське» минуле: як же ж там було добре українцям, що це була держава створена ледь не виключно для українців, що брати-росіяни собі відмовляли, а українцям віддавали все що в них було.

Та удар по солодкоголосим сиренам історичних міражів був нанесений звідти, звідки ніхто й не чекав: цебро холодної води вилив на їх голови сам російський Патріарх Кирил. На спільному засіданні рад церковно-наукового центру «Православна енциклопедія» він заявив: «Цього року ми згадуємо 20-річчя краху Радянського Союзу. Я в зв'язку з цим вважаю за краще говорити про крах історичної Росії».

Отже, ніякого об’єднання чи союзу братніх республік не було, а була «історична Росія», ніякого «совєтського народу»: «нової історичної, соціальної та інтернаціональної спільності людей, що мають єдину територію, господарство, соціалістичну за змістом культуру, союзну загальнонародну державу і загальну ціль — побудову комунізму» як писала «Велика Радянська Енциклопедія» не було, а був асиміляційний процес формування «історичного російського» народу в «історичній Росії» під назвою «Совєтський Союз».

Здивувало лише шкодування російського патріарха за СССР: "Дай Бог, щоб назавжди народ наш гарантовано був захищеним від таких спокус, спокус, через які ми пройшли, втративши історичну Росію". Він що шкодував, що узбеки, таджики, туркмени, киргизи, вірмени, грузини, азербайджанці, молдовани та інші народи так і не стануть частиною «історичної Росії»? Чи може він шкодував, що втративши СССР, втрачається можливість руйнувати церкви, вбивати та катувати священиків, забороняти релігію та нав’язувати атеїзм? Звичайно ні.

Просто в ньому в момент проголошення цих слів священика переміг російський шовініст, який і висловив жаль з приводу розпаду російської комуністичної неоімперії. Можливо я помиляюсь, але тоді чому він, забувши, що «Богу – Богове, а кесарю – кесареве» взявся за далеко не церковну, не релігійну і досить неоднозначну тему шкодування за «імперією зла», як нарік СССР американський президент Рональд Рейган. Та Бог йому суддя. По крайній мірі він, на відміну від багатьох наших священиків, не приховує того, що є великим патріотом своєї країни, навіть не приховуючи зневаги до інших народів, для яких крах «історичної Росії» став святом набуття власної незалежності.

Ось хто не здивував, так це Микола Азаров, який на форумі творчої й наукової інтелігенції країн-учасників СНД сказав: «Я особливо радий, що тут, у Києві, ми всі разом зібралися й можемо… подумати про те, як зробити так, щоб ті цінності, які ми втратили, були не просто відновлені, а ще й розвивалися».

Які ж цінності ми втратили разом з СССР та ще й маємо їх розвивати? Це чого такого зараз у нас нема і чого так вже не вистачає Миколі Яновичу з того, що було в «історичній Росії»: голодомору, репресій, атеїзму, переслідувань інакомислячих, віри в комунізм у всьому світі? Невже саме таких «моральних цінностей», які пов’язані з цими ганебними візитівками СССР нам не вистачає?

Так як же ж насправді було українцям в «історичній Росії»? І хто ж та за чий рахунок жив та відбудовував свої села, міста, області? Про що нам мав би повідати головний економіст країни, не вгризаючись по маркшейдерські у «моральні цінності»? Тільки статистика.

В економічному плані Україну завжди тримали на голодному пайку, стримуючи її розвиток. У 1938 році, наприклад, на капітальне будівництво бюджет передбачав такі витрати по СРСР: для Москви, що мала населення 4 млн. чоловік – 744 938 000 карбованців (крб.), а для України – 143 100 000 крб., хоч вона мала населення 28 млн. чоловік. Тобто, Україні призначалось у 5,2 рази менше ніж Москві, а якщо зробити розрахунок витрат на одну особу, то виходить, що на кожного мешканця Москви припадало вкладень у 37 разів більше ніж на кожного жителя України.

Звичайно, можна казати, що тоді це була наша столиця, що так прийнято у всьому світі, щоб провінція розбудовувала свою столицю, що столиця «жирує» саме завдяки «недоїданню» провінції. А ніхто з цим і не сперечається.

Просто треба сприйняти як доконаний факт, що сьогоднішня велич Москви стала можливою завдяки недобудованим містам в Україні, завдяки недоотриманому Україною, завдяки відбиранню ресурсів в України. Тобто, не Росія будувала Київ, а Україна будувала Москву.

Це ми віддавали останнє, що у нас було, аби Москва розбудовувалась і розвивалась. Правда, мені можна дорікнути тим, що й зараз українці розбудовують Москву. Але це все ж таки не те. Зараз українці заробляють гроші, розбудовуючи Москву, а тоді вони з власної кишені оплачували цю розбудову.

Можливо так було лише перед війною? А уже, наприклад, в останні роки СССР Росія по-братньому повертала нам борги? Ось що з цього приводу говорить та ж таки статистика. Україна у 80-ті роки сплачувала центру найвищий відсоток від податку з обороту – на 10% більше ніж Росія.

Закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію України були заниженими порівняно з російськими на 24,3%, тобто за однакову кількість виробленої продукції в Україні платили на чверть менше ніж в Росії. Таким чином ми по суті фінансували сільське господарство Росії. Україна мала найвищий у світі відсоток розораності сільськогосподарських угідь – 82% (у США – 16%, в Європі – 30%, в СРСР – 37%). З України вичавлювали все по максимуму.

Забрудненість землі, води й повітря в Україні у 80-ті роки була вища у 10 разів ніж по СРСР в цілому. В Україні щорічно промислові стаціонарні джерела та автотранспорт викидали в атмосферу по 336 кг токсичних сполук на одного мешканця республіки (у Білорусі – 120 кг, Литві – 70кг). На екології України та за її рахунок економили на користь інших братніх республік.

Середньомісячна заробітна плата в УРСР у робітників та службовців була (1988р.) – 200 крб., у РРФСР – 235 крб. Середньомісячна грошова оплата праці колгоспників (крб., 1988р.) УРСР – 168, РРФСР – 200. Так «історична Росія» піклувалась про вирівнювання рівня життя в республіках.

Капітальні вкладення в розрахунку на одну особу (крб., 1988р.) УРСР – 569, РРФСР – 938. Капітальні вкладення в житлове будівництво на одного жителя (крб., 1988р.) УРСР – 94, РРФСР – 145. Росія впевнено розбудовувалась за рахунок України.

Кількість докторів наук на 10 000 населення (1988р.) УРСР – 1,3, РРФСР – 2,3. Кількість кандидатів наук на 10 000 населення (1988р.) УРСР – 14, РРФСР – 21. Витрати на розвиток фундаментальних і пошукових досліджень на одного жителя (крб., 1988р.) УРСР – 6,3, РРФСР – 25,5. І тут ми бачимо явний перекіс на користь Росії.

Витрати на розвиток мистецтв, преси, радіо, телебачення на одного жителя (крб., 1988р.) УРСР – 3,8, РРФСР – 12,8. У 1991 році в Україну продовольчих товарів ввозилось на 3,4 млн. крб. (у цінах 1990р.), а вивозилось на 4,6 млрд. крб.

Одним словом, Росії є про що шкодувати, для них це дійсно велика втрата – позбутись такого донора як Україна. Росії тому й потрібне повернення до «русского міра», щоб українці і далі фінансували розвиток братньої республіки. От і шкодують вони про втрату «історичної Росії». Про що ж шкодувати нам? Про те що не встигли за рахунок України розбудувати російське Нечорнозем’я, Байкало-Амурську магістраль (БАМ), Сибір та й ту ж Москву? Про те, що Україна і далі змогла б фінансувати Росію?

Це все наша історія, її вже не зміниш. Вона вчить, що той, хто не знає власної історії, хто не робить з неї висновків змушений пережити її ще раз. Але й той, хто живе тільки минулим, приречений не мати майбутнього. Ми повинні рухатись вперед, бо наші предки вибороли та вистраждали нам право мати майбутнє.

Але цим правом ми зможемо скористатися тільки тоді, коли усвідомимо уроки минулого і збагатимось досвідом боротьби за право бути українцем, досвідом любові до Батьківщини.

А «русскій мір» треба залишити росіянам. Хай розбудовують його спільно з китайцями та мусульманами, яких у Москві уже більше ніж росіян. Можливо у цьому і полягає їх історичний шанс створити новий євразійський світ. Успіхів їм. У нас же інший шлях – свій.