Про ювенальну юстицію

Сьогодні люди знову й знову розшарюють в інтернетах новину про страшне життя істинних православних мамок, яким у тих загниваючих у тенетах гріха європах життя не дають, дітей спокушають, забирають, наркотики вживати сприяють. Ясно, що мамкам дорогу додому вказують, а дітей забирають. І так активно це все православним світом підхоплюється на прапори, що мимоволі і сам іноді за тією течією гребок-два зробиш. Поки не подумаєш.

На вулиці 21 століття і якщо не кожен, то кожен другий у тих загниваючих європах буває. Нехай нечасто, нехай проїздом, але, певно, складно назвати людей, які ніколи не бачили живих шведів, норвежців, німців, французів тощо. Ми уявляємо їхній побут, нас запрошують в гості. У декого там живуть друзі-емігранти, успішно наживши добро, в тому числі, сім'ї з дітьми. Так, там дитину по дупі не відшльопаєш на вулиці, не залишиш возик з лялькою на вулиці без нагляду, щоб "на хвилиночку в магазин забігти", не дозволиш прогуляти уроків, бо їй не хочеться йти в школу. Так, там (під цим загадковим словом розуміється саме країни Євросоюзу) часто-густо дозволені і вітаються гомосексуальні стосунки, що доходить до маразму, як на наш з вами погляд, далекий від реалій.

Але якщо на хвилинку задуматися, то все, що нас обурює в ювенальній юстиції, все, на чому стоїть православна боротьба за "права сімей" - це банальні до оскоми права дитини, як окремої, достойної, індивідуальної особистості. Як це "я не маю права бити своєї дитини"? Моя дитина! Хочу б'ю, а хочу й заб'ю. В нас нормальною є фраза при вихованні: "та тебе бити треба і слухати, чи ще дихаєш!". При чому цю фразу може почути не лише підліток, який щойно хапанув і присунув додому далеко за північ, спровокувавши передінфарктний стан у батька і істерику в матері, так може дістатися і малюку, який не так сів на велосипед, не так узяв до рук склянку з водою, облився, впав, та, причин батьківського осуду безліч.

Ювенальна юстиція - не мед з цукром. Це нашийник з гострими шипами назовні. Тільки батьки звіріють - шипи всередину. На чолі політики ювенальної юстиції примат прав дитини. Так, тієї дитини, яка тирить сигарети з батьківської нички, пізнає ранній секс, набиває метелика над п'ятою точкою, але все ще, я наголошую - людини. З усіма своїми мінусами, безапеляційністю, жорстокістю, руйнуванням інституту сім'ї, ювенальна юстиція - втілення тих прав, за які ми з вами, будучи дітьми, боролися, кололися, сварилися і усіляко доводили.

Колись я писала матеріал слідами акції спротиву у Львові "Зупинимо ювенальну юстицію". Для того довелося навіть передивитися тригодинний фільм "Стіна", знятий зі слів мам-очевидців, учасниць процесу відбирання в них дітей. Чесно, фільм страшний. Як мати, якій часто доводилося мати справу з двома маленькими дітьми, яка втомлювалася, дозволяла собі нервуватися і підвищувати голос на дітей, я, звісно, проти неї. Ніде, в жодному притулку, в жодній прийомній сім'ї, дітям не буде краще, ніж дома. З якогось боку і до певної міри це правда. Але хіба ми самі, дорослі, не шукаємо собі кращого місця під сонцем? Ми не хочемо, щоб нас любили, не попрікаючи тією любов'ю, не погрожуючи, не залякуючи. Мені страшно навіть уявити почуття і думки маленької, залежної, відкритої всьому світі дитини, якій говорять оце "бити й слухати" або "мордяку на капусту пошинкую"...

І от, роками слухаючи антипропаганду юю, дивлячись фільми, ролики про руйнування сім'ї, про нещасних дітей, яких ледь чи не насильно примушують вживати наркотики і казати на суді, що їхні батьки погані, я чітко простежила одну лінію. Найчастіше (не завжди) постраждалими сторонами є молоді російські жінки православного віросповідання. Вони виходили заміж за іноземців, отримували від них певні привілеї закордонного життя, народжували дітей. І тут починається. Як це я не можу свою ж дитину та й покарати, щоб на майбутнє пам'ятав? Це нічого, що від того покарання на тілі дитини сліди лишаються, основне - наука. Мене так вчили, я так вчу, це моя справа і мої діти, моя церква так дозволяє, бо дозволяла це і двісті, і триста років. Чоловік, надивившись на принади агресивної слов'янки, намагається її здихатися, дітей залишивши собі, справедливо судячи, що де-де, а в Росії їм робити нема чого. Скандали, бійки. Проте державний апарат кругом державний апарат, тікати додому доводиться, найчастіше, самій. А вже там, за підтримки церкви, створювати фонд допомоги собі подібним - агресивним православним мамашкам, які щиро вірять, що дітей вони народили собі, що ці діти - їхня власність.

Я жодним чином не хочу сказати, що в жорнах державних машин не страждають невинні. Проте "нема диму без вогню" не я сказала. І про повну психічну неадекватність людей, які борються з вітряками дитячих прав, можна судити, системно подивившись кілька фільмів антиюю агітпрому російської православної церкви.

У мене питання. Чому "держава" не має права лізти у справи сім'ї, якщо очевидно, що в цій сім'ї біда? Очевидно, що тут дитині не просто погано - небезпечно? Чому цей пункт викликає такий спротив? Не бий дитину, не принижуй, не обзивай, веди себе з нею, як з рівнею і буде тобі дзен. Але як це? Якщо "шльоп по попі" однорічного малюка - це норма навіть для науковця, який по свої дослідження їздить регулярно до Великобританії? Дорослий, освічений чоловік, який навчає чужих дітей, студентів з, будьмо чесними, досить різними IQ, не втрачаючи при цьому людського обличчя, свою, маленьку, беззахисну крихітку б'є.

А все чому? Все це родом з тих дрімучих первісно-общинних часів, коли діти до того часу, поки не могли виконувати суспільно-корисних дій, за людей не вважалися. Ну, народилося - зайвий рот, закрий його міцно, на замок, і мовчи, щось не так - різкою, можна, вимоченою в солі. А померло, то й на те воля Божа. Нове народимо. Дике, первісне ставлення до дитини, як до власності, як до маленького безправного раба, якому мати, батько - повновласні хазяї з усіма витікаючими.

Ці всі роздуми - болісний досвід. Колись ми бігли на рейсовий автобус, запізнювалися трохи, та, очевидно ж, з моєї вини, а не з вини двох дворічних малявок. Я тягнула малих за руки, щось їм виговорюючи, раптом син упав. Йому й так було гірко, а тут ще стало боляче і мама, замість пошкодувати, обійняти і плюнути на той рейсовий автобус, зайшлася в черговій порції виговорювань. І, як обухом по голові, хлопець, що проходив повз нас і це краєм вуха почув, бухнув: "дура". Стало соромно і страшенно жаль малого. Довелося вибачатися. Довелося переступити через болючий досвід і пережити розуміння: в Німеччині за таку потворну сцену довелося б, цілком заслужено, стати перед судом, який би визначав, можу чи ні бути я матір'ю цим дітям. З тих пір голос я підвищую рідко, а руку підняти, взагалі, собі не дозволяю на жодного зі своїх дітей.

От так, сумбурно і проти ночі про болісне досить явище.
Ще скажу. Як вчитель, я добре знаю, що й зараз, за відсутності офіційної ювенальної юстиції, вилучення дитини з сім'ї - не така велика проблема. Вистачить кількох адмінпозовів від школи за невиконання обов'язків, скарги дільничого педіатра, звіту класного керівника у службу у справах неповнолітніх. Машина закрутиться. І дітей з сімей вилучають. Не дуже часто. Без бажання. Але жодного разу я не бачила, щоб безпідставно.

Таке. А новини про жахи юю на російських сайтах - це лише фобії одного одізного патірарха і його братії.

П.С. Грекокатолики - окрема тема. З ними треба розбиратися додатково. Швидше за все, вони підхопили тему з руйнуванням сім'ї, не до кінця розібравшись, що католицизм останнім часом насильство над дітьми не вітає. Тепер ніби остаточно все.

Ростіть здорові
Юля Смаль