Ми – бедуїни?..

Напевне, кожного, хто бував у Єгипті, подивували сміттєзвалища просто посеред пустелі. Звідки?..Чому?.. Як?..

Дорога прорізає собі місце серед навколишнього нічого. Довкола, здається, на сотні кілометрів – жодного людського житла… Так і є. Але так не є завжди. Тут живуть люди. Не власне в цьому місці (або, якщо бути об’єктивнішою, - не власне в цьому місці в цей час). Люди тут живуть скрізь – і одночасно ніде. А насправді сьогодні – тут, а вже завтра – де-інде. Так жили і подекуди досі живуть звичні для нас цигани.

Так живуть вони, так жили їхні предки від давніх-давен (читай: завжди), так звикають жити їхні діти. Але раптом до них приходить цивілізація. Приходить не сама собою: приходить із лікарями і ліками, вчителями і книгами, телевізорами, автомобілями, мобільними телефонами – тим, що можна назвати одним ємним словом «технології». Стоп! Ось звідси ростуть ноги тих самих стихійних повсюдних звалищ.

Справа в тім, що місцеві традиційні суспільства (особливо, кочові) не мають традицій бодай якої-небудь утилізації відходів. Ну навіщо щось спеціально придумувати, якщо можна просто згорнути за чотири кути все своє життя і перенести його в нове,а значить – апріорі чисте, місце.

При цьому разом зі старим стійбищем залишається позаду в просторі та часі все минуле цілком: з об’їдками (раптом би такі залишалися), зі зношеними одягом, збруєю, іншими господарськими відходами.

По-перше, при такому способі життя взагалі мало що підлягає викиданню – нове не так просто створити або взяти десь у зовнішньому світі.

По-друге - і цей фактор є значно важливішим за перший – все інше бере на себе природа. Біологічні відходи людини і її тварин під пекучим сонцем просто безслідно зникають: щось з’їдають інші тварини, для яких і така їжа – розкіш, решта засвоюється тими нечастими рослинами, які теж борються тут за своє виживання.

А інше сміття, фактично, теж є органічним: шкіра тих же тварин, волокна тих самих рослин; деревина тут – не сміття, а пальне, незамінне для приготування їжі та обігріву холодними пустельними ночами. Відповідно, нікому не спаде на думку його викидати.

Що залишається? Кераміка, яка, будучи покинутою за непотрібністю (себто, втратою здатності до використання), вітрами і піском перетворюється поступово на…той самий пісок!

Метали? Скло? Порцеляна? Для кочівників вироби з них занадто цінні, щоб просто так їх позбавлятися. Виробництва свого немає, або воно настільки затратне, що у кращому випадку ледь-ледь покриває найнагальніші потреби.

А тому найменша дрібничка використовується до останнього, часто безліч разів перелаштовується, зношуючися практично до стану неіснування . Решта, знову-таки, просто розсипається на порох.

А пустеля ж велика, майже неосяжна. Місця на всіх вистачить. Зустріти когось у пустелі практично неможливо. Так само і натрапити на сліди чийогось нещодавнього стійбища.

А до того часу, коли воно перестає бути нещодавнім, природа зазвичай вже встигає впоратися зі своєю роботою. Результат: знову чиста, як і до того (до приходу людей) земля. Повертайся на старе місце, як на нове, і живи, як живеш завжди. Гармонія!

Додам: була. На жаль. Тому що (Ви вже знаєте!) прийшли ТЕХНОЛОГІЇ! А з ними упаковка=тара=непотріб=сміття. Сміття, яке не гниє, непотріб, який не можна використати, тара, яка тільки в такій якості й потрібна, упаковка, яка не годиться в їжу ні людям, ні верблюдям…

А ще з приходом техніки приходять витратні матеріали, запчастини, джерела живлення, технічні рідини. Просто навала відходів! Спосіб життя (принаймні, в деталях) міняється, а спосіб мислення – ні. Нізвідки взятися розумінню і вмінню поводитися адекватно до зміни середовища існування. Не приходить воно саме собою.

Традиції сильніші, якщо порівнювати з нездобутими знаннями. Навіть здобуті потрібно вживити в запропоновані умови, а це не найпростіша робота для пересічного людського розуму (про нелюдський не скажу – не знаю).

Ось ми, нібито, не бедуїни. Від кочового життя відійшли, певно, кілька століть (тисячоліть? ) тому, принаймні, ду-уже давно.

А дехто взагалі скаже, що предки наші були споконвіч землеробами, а не тинялися світом туди-сюди знічев’я. Ну, не знаю… Може, в сучасних українців були різні предки? В одних – ті, що жили в побілених,хоч і небагатих, хатах, старанно вимітали і посипали пісочком земляну долівку, обсаджували подвір’я мальвами і чорнобривцями, співали пісень про хатинку біленьку.

А в інших – якісь місцеві бедуїни? Де з’їв – там кинув, саме пропаде. І до них усіх теж прийшли технології з пластиками, пляшками, обгортками і жуйками. І перші придумали сміттєві баки, збір вторсировини та її переробку, роздільний збір сміття, суботники і толоки – це вже кому яке слово до вподоби прийшлося. А другі так і живуть по-кочівницьки, щоб не сказати «по-свинськи».

Була зі мною така історія. Наприкінці 80-х, коли ми всі ще були номінально однією країною, прогулювалися парком у Пярну (це в Естонії, давно вже закордон).

І був у компанії місцевий житель, немолодий вже чоловік. Розказував нам про місцеві туристичні принади, запалив сірника, прикурив. І ось цього не недопалка навіть, а недогорілого сірничка, ніс він до самого виходу з парку, де біля турнікету й викинув до урни.

Ні, смітники, само собою, по дорозі нам траплялися, але трохи осторонь, а відтак він мусив би відділитися від гурту. Щоб не ставити у незручне становище гостей, літня людина несла сірника в руці до моменту, коли змогла розпрощатися з ним у культурний спосіб, не привертаючи до цього загальної уваги.

Можете собі уявити нашого чолов’ягу, який би морочився з сірником? Здебільшого навіть пляшками не переймаються! Ба більше: викидають собі просто під ноги усе, що тяжко нести, а викинути якраз не шкода. Причому роблять це часто демонстративно, навіть маючи в полі зору сміттєвий контейнер. Навіщо паритись? І так брудно.

І заперечити, на перший погляд, нічого: дійсно, насмічено; так, не прибирають, а якщо прибирають, то роблять це рідко і погано. Народ невихований, некультурний, недалекоглядний. Все це правда.

Як правда і те, що чисто, насамперед, там, де прибирають - а вже потім не смітять. Кожна господиня знає про необхідність виконання обох цих умов для підтримання порядку вдома. Просто не смітити, виявляється, недостатньо – потрібно прибирати. Регулярно, ретельно, свідомо. І постійно привчати домашніх: тут прибрано, не сміти!

А якщо наведення порядку зводиться до миття вікон «до Паски» - а в масштабах країни до одноразового (навіть щорічного) прибирання в «День Землі» - то як ти не демонструй ентузіазму, чистіше, на жаль, стане ненадовго. І одним вихованням суті речей не змінити. Рецепт є: смітники повинні стояти на кожному кроці – не фігурально, а в буквальному сенсі слова. Комунальники повинні регулярно їх вивозити.

Жоден клаптик землі не повинен бути нічийним: кожен шмат території має мати господаря. Тільки господаря, а не просто власника – відчуваєте різницю? На жаль, з бедуїнів погані господарі. Ми, певно, бедуїни…