Закордонне царство

Багато хто думає, що люди, які працюють за кордоном – заможні й щасливі. Не хочуть та вже й не думають повертатись на ту голодну Україну, бо там, на чужині, вони купаються в розкошах й забули, де народилися.

Так, звісно, наші заробітчани, котрі роками сидять за кордоном й справді забули, що таке не їсти м’яса чи риби, що таке не поїхати кудись на відпочинок. Однак ніхто не задумується над тим, як їм те «закордонне щастя» дісталося. Яким трудом, а інколи неймовірними зусиллями!

Нижче ви познайомитесь з кількома життєвими історіями деяких наших луцьких заробітчанок і зрозумієте, що хліб, зароблений на чужині, не такий вже й солодкий.

Олена, 33 роки:

– За кордон я виїхала у 20 років, бо народила донечку, а чоловік на той час сидів у в’язниці. Жити не було за що. Лишила дочку на маму та й поїхала у світ.

Спочатку деякий час жила у Німеччині. Працювала, де попало. Там зустріла чоловіка, якого покохала. Почали зустрічатись. Жили разом біля року доти, доки не депортували, бо мала фальшивий литовський паспорт, про що й сама не відала.

Як повернулась на Україну, мого чоловіка вже не було серед живих. Так і помер за ґратами, не побачивши своєї дитини.

Думала, з глузду з’їду. Однак підтримав Том. Телефонував часто, розраджував. Згодом допоміг в оформленні нових документів на виїзд. По приїзді стали мешкати разом. З часом народилася наша маленька Елізабет і ми врешті одружилися.

Однак нас чекало нове випробування. Тома звільнили з роботи і ми були змушені поїхати до нього в Ірландію, звідки він родом.

Спочатку було все добре. Проте з часом чоловік став піднімати на мене руку ні за що. Не соромився навіть дитини. Не витримавши таких знущань, подала на розлучення. Місяць переховувалась у соціальному кризовому центрі для жінок.

На щастя, з допомогою адвокатів центру, виграла процес. Тепер планую забрати до себе й іншу дочку, яку лишила на Україні.

Додому повертатись не захотіла. А куди, до мами? Та й за що жити? Тих соціальних виплат та аліментів, що виплачує чужа держава цілком вистачить, щоб прогодувати дітей і не тільки. Сумую за Україною, однак не хочу, щоб мої діти жили у злиднях.

Ольга, 54 роки:

– За кордон я виїхала у пошуку заробітку. Дитина навчалась в університеті на платному відділенні, а грошей, щоб заплатити не було. Тому й вирішила пошукати кращого заробітку там, на чужині. Поїхала до Польщі зі знайомою. Не мали ні якоїсь певної адреси, ні запрошення від працедавця. Їхали наобум. Як і більшість.

Приїхали до якогось невеличкого містечка, у якому була станція, де заробітчан брали на роботу. Стали й ми. Нікого немає з наймачів, лиш море людей, котрі снують туди-сюди як полохливі зайці. Аж ось і вечір. Нас ніхто не забрав. Ночувати немає де. Я вся у розпачі. Стою й молюся.

Підходить до мене старша жінка й каже: «Доню, молися до Богородиці, проси її заступництва». Й дала мені молитву «Богородице Діво, радуйся…». Я стала молитися до Матінки Божої. Ще більше почало сутеніти. Йдемо ми зі знайомою шукати ночівлі. Йдемо, а люди сидять, а хто і спить, за кущами, на сирій холодній землі. Жах охоплює. Не так за себе, як за дочку, яку лишила вдома. Як вона буде сама, якщо раптом зі мною щось станеться, думала.

Йдемо повз багаті будинки, заколочені високими брамами. Якась пані показує нам на невеличку хатинку. Заходимо туди й просимось переночувати. Я ще прошу про дванадцятьох наших людей. На диво, пані погоджується, але я залишаюсь за поручителя. Хоча було і страшно, бо ручалася за зовсім незнайомих мені людей. Так це ж були українці, такі ж самі заробітчани, як і я.

Молилась усю ніч. Переночували всі спокійно. На другий день вже й на роботу взяли нас обривати яблука. Згодом та пані прийняла нас двох до себе на квартиру. Як кудись ми їхали, залишали їй на всяк випадок номер тієї машини, на якій вирушали до праці. Ось так рік за роком я працювала у Польщі.

Через два роки знайшла за рекомендацією постійну роботу у дуже заможних людей. Так і працюю до цього часу у них, уже біля дев’яти років. Зарплату маю невеличку, як за європейськими мірками, але коли порівняти з українською зарплатнею, то вистачає не тільки на їжу, але й до їжі.

Приїжджаючи на Україну, не вмію вже тут і жити. Гроші тануть, як вода. Люблю свою рідну землю, але інша чужа сторона мене годує. Однак ту свою першу ніч за кордоном не забуду ніколи. Пораджу лиш одне тим, хто збирається на заробітки: їхати у вже відоме місце і до якоїсь певної праці. Ліпше не ризикувати ні своїм життям, ні здоров’ям.

Світлана, 31 рік:

– За кордон потрапила 7 років тому. Закінчила на Україні торговий технікум, працювала за спеціальністю. Однак манило туди – до Європи, як муху до меду. Здавалось, от де добре живуть люди, то тільки там. Поїхала зі знайомим, який обіцяв влаштувати офіціанткою у іспанському кафе.

Доїхали добре. Зняли невеличку квартиру за його кошт, а на другий день він потрапив в автокатастрофу. Не знала, як жити, що робити. Лишилася сама у незнайомій країні. Добре, що згадала, як напередодні Петро лишив номер телефону якогось свого знайомого, на всяк випадок. От якраз той випадок і трапився, однак не сподівалася, що скористаюся ним так швидко. Подзвонила за тим номером телефону.

Зустрілися. То був хлопець, старший від мене, батьки якого виїхали до Іспанії коли, йому було 7 років. На щастя, він виявився дуже порядною людиною і знайшов мені кілька молодих людей, яких я вчила російської мови, і з якими разом вчилася іспанської, хоча початковий рівень знань я мала. Так місяць за місяцем, уже вправно володіючи іноземною мовою й склавши державний іспит з іспанської, я змогла влаштуватися офіційно у невеличкий ресторан офіціанткою. Через рік закінчила перукарські курси і влаштувалась перукарем у салон краси.

Життя стало налагоджуватись. Хоча зараз у Європі криза, і жити стало не так вже легко, але в Україні вже бути не можу. Буваю на рідній землі щороку, але жити планую там, хоча й не будую ніяких собі грандіозних планів на майбутнє.

* * *

Усіх цих жінок поєднує одне: кожна, перш ніж досягнути якоїсь стабільності за кордоном, пройшла певний рівень випробувань та прикрих невдач. Тому перш, ніж зважитись вирушати кудись за кордон, поміркуйте чи достатньо є у вас коштів, щоб в разі чого було за що повернутись додому, чи достатня у вас база даних щодо працевлаштування. І взагалі, чи вистачить у вас сили та мужності боротися з негараздами, які можуть трапитись у такому омріяному закордонному царстві.