Правдиво. Жорстко. Лаконічно

Минулого року побачила світ книга спогадів Семена Глузмана «Рисунки по памяти, Или воспоминания отсидента». Презентація видання відбувалася і в Луцьку, тож вже тоді автор сказав: у книжці дійсно все правдиво, і ця правда неприкрита, відверта, щира.
Прочитала спогади за кілька днів, враження – дуже сильні.

Відзначу, що Семен Глузман тут виступив і як науковець, і журналіст, і лірик, і історик, і філософ, і психіатр, і патріот, і письменник. Письменницький талант присутній у кожному есе, а ще в кожній розповіді – переживання, болі й радості, оптимізм.

Читала «на духу» і не вірила, що описане відбувалось за кілька років до мого народження, а також тоді, коли була маленькою. Погано пам’ятаю дитинство, але точно знаю, що завжди були паради на 9 травня й 7 листопада, що на шиї був червоний галстук, що були оркестр і промови...

Але, виявляється, були й жахливі репресії. У школі цей період вивчається дуже швидко, більше часу приділяють навіть «розстріляному відродженню», митцями якого я захоплююсь. А завдяки книзі Семена Глузмана відкрила або вкотре відкрила для себе не відомих раніше або призабутих Івана Світличного, Валерія Марченка, Ігоря Калинця, Володимира Буковського, Андрія Сахарова. Страшенно зацікавилась історіями «двадцятип’ятирічників» (солдатів УПА), «лісових братів» (країни Прибалтики), простих смертних радянських людей. Останніх було і є ще так багато, і в переважної більшості цих радянських людей ще радянська свідомість, з якою ми, молоде покоління, намагаємось миритись, аби продовжувати жити мирно в незалежній Україні…

Міфи, міфи… Книга остаточно розвіює багато з них: про вистраждану незалежність, про героїзм письменників, про необхідність люстрації. А й справді, навіщо все це? Не пробували жити по законах і бути справжніми громадянами-патріотами? Отож. Тому й придумуємо для себе міфи та легенди, за якими так легко прикрити власну безвідповідальність…

Все це є і в книзі, яка, без сумніву, - вдалий діагноз теперішньому суспільству. Дуже трагічно описана історія Таратухіна, таких «таратухіних» зараз багато, на жаль. Взагалі, трагізм у кожному реченні, але разом з тим, з кожною сторінкою, нова й нова правда – захоплююча, болюча, відверта. І жодних звинувачень, адже там, де є людське, автор показує це людське (Лаптєв), а де є диявольське, розвінчує і його (Курніков).

І завжди – віра в краще, віра в людину (Дигас), бо ж всі тоді були заручниками системи, просто більшість ішла на компроміс із совістю, а деякі цього робити не змогли, не зуміли. Але – «пам’ятати і ненавидіти – не синоніми», - застерігає Семен Глузман, і найяскравіше свідчення цьому – його дружба й плідна співпраця з колишнім співробітником КГБ Володимиром Пристайком, який зробив неймовірно багато знову ж таки для відновлення і встановлення справедливості, чесної історії тощо.

Багато різних історій, випадків, життів. Написано так, що мимоволі заздриш рокам автора, проведених в зоні і на засланні, хочеться теж там опинитись, але тільки на мить, бо описані умови перебування жахливі і важко піддаються осмисленню. Однак осмислюється й інше: саме там чітко стає видно, хто є хто, там викристалізовується Людина - гідна, мудра, моральна, хоч і безмежно змучена та стражденна, і там видно людину підлу, тупу та безчесну. Саме там, в зоні, найкраще засвоєно головний урок життя - як поводитись гідно в аморальній ситуації. Там прочитано сотні книг, газет та журналів, написано десятки текстів, там прожито цілу Вічність.

Велику вдячність мають висловити Семенові Глузману близькі героїв книги. «Ваші мертві вибрали мене», - це про автора. І це його вибір теж. Люблю читати про людей, але так, як пише портрети Семен Глузман, - ніде не читала: вільно, печально й оптимістично водночас, без штампів.

Невміння і небажання мовчати – у цьому тяжкість, - пише автор. Ні, Семене Фішелевичу, у цьому ваше щастя і наше прозріння. Бо переважна більшість вміє і бажає мовчати або недоговорювати, або не звертати уваги. Як я вас так розумію…

Плакала один раз – на 189 сторінці, там – наче про Ісуса Христа і Діву Марію із «Страстей Христових», дуже близька мені історія Валерія Марченка, дуже близька його сутність і, звісно, фах, однак в університеті на факультеті журналістики про журналіста Валерія Марченка не вивчають. Зате на історії журналістики там навчають такого… штампи, міфи, все з часів СРСР. Тема «священних корів» у спогадах піднімається також.

Автор часто пише про себе як єврея, жида, російськомовного, але, як на мене, то Семен Глузман – найбільший українець, якого я колись зустрічала. Славко, Глузя – так ніжно називали автора його друзі в зоні.

Нині хтось нудьгує за розвитком спорту й науки в СРСР, а почитайте про долю Чекаліна – і вся нудьга враз відійде від розуміння, що людина в СРСР була ніким. В принципі, як і зараз.
«Хочу говорити правду», - ось лейтмотив книги. Там, де треба, автор скинув маски, там, де треба, привідкрив завісу, там, де треба, коректно недоговорив. Декому це може бути неприємним, бо ж важко догодити одночасно «правді і людям», але для Семена Глузмана на першому місці – правда, на відміну від багатьох істориків, письменників, журналістів нашого часу.

Живучи цікавим і насиченим життям сьогодні, Семен Глузман залишається культурною інтелігентною та оптимістичною людиною. І мені приємно, що в нас є спільні захоплення: Скарлатті, Камю, Кафка, література, філософія. А ще книгу мають прочитати ті, хто складає навчальні програми в школах та університетах з літератури, історії, психології.

Хочеться також відзначити, що мрії й сподівання автора щодо європейського й демократичного майбутнього справджуються – повільно, але впевнено. Просто цей період, який іде зараз, треба пережити. Це також слова Семена Глузмана із зустрічі в Луцьку.