Роздуми професора медицини… в наручниках

У Володимирі-Волинському, у присутності викладачів медколеджу, мої руки скрутили за спиною, одягли наручники і впихнули у легковик. Поруч сіли двоє в «цивільному» і повезли до Луцька. Руки терпнуть, а мозок аналізує – за що одягли наручники? Серце реагує по своєму – може і зупинитись: вік, стрес, хрусткі судини, у яких – холестерин, ліпіди і всяка інша непотріб (про все це я не один раз розповідав студентам на лекції в медінституті).

Слава Богу, серце втихомирилось, а мозок миттєво віддзеркалив все життя.

…Повоєнне важке сільське дитинство. Мати в колгоспі, батько загинув на війні. Вічна пам'ять про матір і вітчима, які виховали мене! Виникли в пам’яті десятки вагонів із вугіллям, піском, цементом, які я навантажував і розвантажував на станції Гнівань – совковою лопатою (називалась «шуфля») після закінчення середньої школи, перебуваючи на посаді грузчика (в трудовій книжці записано – «вантажник»).

Пригадав трирічну службу в Радянській армії, примірювання костюмів пісочного кольору для відправки в «гарячі» країни для надання допомоги…

Потім – роки навчання в Чернівецькому медичному інституті. Перше призначення на посаду головного лікаря в село Берездів на Славуччині, де колись працював Павка Корчагін (Микола Островський). Не віриться, що з колективом побудував там триповерхову лікарню власними силами (про це ми написали нащадкам у пляшці з шампанського, яке відкоркували, а саму пляшку із посланням закопали під фундаментом).

В селі пройшло становлення, як лікаря-гастроентеролога, де вперше в умовах сільської лікарні застосував беззондове дослідження шлункового соку (інтрагастральна РН-метрія), вступив до аспірантури. Вічно буду пам’ятати професорів Самсон Олену Іларіоновну і Ясинського Цезаря Володимировича, які визначили мій шлях до науки.

Незабутня зустріч у селі Берездів із Юрієм Щербаком – майбутнім послом України в США, Канаді, Ізраїлі, відомим письменником, а тоді – лікарем-епідеміологом, який у 1970 році приїхав із фурою білих мишей для проведення досліджень з метою виявлення холери, яка в той час була зафіксована в Одесі. Це вже тепер я прочитав його роман «Час смертохристів» і його давнє оповідання «Двохповерховий будинок», де він описав ці події, згадавши в тому числі й про мене.

В Ізяславському районі на Хмельниччині мені вдалося запровадити новий метод профілактики виразкової хвороби, захистити кандидатську дисертацію, побудувати лікарню (приємно, що про це нещодавно згадала мій заступник Валентина Гросачук у своєму відгуку на мою попередню статтю «Кримінальна «подяка» професору – від влади»).

Згадав вручення подяки від Міністерства охорони здоров’я України за зразкову підготовку лікувальних закладів до Олімпіади-80 – це вже на посаді начальника обласного управління охорони здоров’я у Хмельницькій області, в той час наймолодшого в України – у 35 років. Згадую мудрих організаторів охорони здоров’я – Анатолія Юхимовича Романенка та Андрія Михайловича Сердюка – нині президента Національної Академії медичних наук України, при яких я формувався як організатор охорони здоров’я.

Добра згадка – про Вінницький медуніверситет, де я захистив докторську дисертацію. Завжди пам’ятатиму щирість професора Процек Олени Герасимівни, яка допомагала в захисті дисертації. Там я отримав два патенти на винаходи – про методи прогнозування виникнення захворювань шлунково-кишкового тракту, які були навіть узяті на «озброєння» у Збройних Силах. Люди знаючі зважать, як непросто було захистити докторську у колишньому Радянському Союзі, не те що тепер…

За цей період були злети, падіння, догани, подяки – але я ніколи не робив людям зла. Мені приємно, що у відгуках на мою попередню статтю мої вороги та недруги так і не змогли пригадати, що б я у когось щось забрав або ж зробив комусь зле.

…Руки «заклякли», і я попросив звільнити мене від наручників, але опери сказали: «Не положено». І тут промайнула думка про цінність і філософію життя, здоров’я і перехід у той світ, «де немає радості і печалі». Згадав колишніх номенклатурних працівників, генералів, суддів, прокурорів, яких консультував, будучи на посаді головного терапевта в області. Вони вели себе так (коли були при владі і здоров’ї), нібито будуть вічно на своїх посадах, ніколи не захворіють і не відійдуть у вічність…

…Силоміць знайшов зручне положення для рук – і найшли спогади про Волинь. Як організатора охорони здоров’я і науковця мене запросили у 1993 році реалізувати задум прогресивних людей Волинського краю про створення вищої медичної освіти. Це була ідея лікарів, від імені яких виступив Володимир Карпук, у майбутньому – народний депутат України. Підтримували цей задум представники влади Володимир Блаженчук і Антон Кривицький та багато інших.

Я науково та економічно обґрунтував цей задум. У Волинській області були і є більше 50 висококваліфікованих фахівців медико-біологічного профілю, які мають наукові ступені докторів і кандидатів наук. А це – головне при створенні вищої медичної освіти. В області існувала та ще й досі існує потужна матеріально-технічна база обласної та міської клінічних лікарень…

В результаті був створений медико-біологічний факультет – і раптом наступна влада передала вищу медичну освіту сусідам на Галичину. Ох, як було жаль і боляче! Краще було би мене вигнати і поставити свого, волинянина (адже я уродженець Вінницького краю), але зберегти престижну освіту на Волині. Адже планувалося готувати лікарів за спеціальною програмою (на кшталт «спецназу» в охороні здоров’я), які могли би бути висококваліфікованими сімейними лікарями. На сьогодні їх було би вже більше тисячі – фахівців, яких сьогодні нагально потребує населення Волині, особливо сільське…

Факультет забрали, я залишився без роботи… Хотів повернутись до себе додому, але сумління мучило – мені тут дали державну квартиру, і я мав перед собою внутрішнє зобов’язання відпрацювати за це для волинян.

…Без жодної копійки з бюджету я створив студентське містечко для навчання у Луцькому біотехнічному інституті, як філіалу Київського Міжнародного науково-технічного університету. З повагою і вдячністю згадую тодішнього мера міста Луцька Антона Кривицького та президента університету Юрія Бугая, які сприяли розвитку і становленню інституту. З Юрієм Бугаєм у мене були дружні, щирі стосунки та цивілізовані ринкові відносини, засвідчені нотаріально (на жаль, Юрій Бугай, світла йому пам'ять, помер у 2003 році).

Теж без жодної копійки із бюджету був створений Володимир-Волинський медико-технічний коледж, а близько 500 його випускників вже успішно працюють у первинних ланках охорони здоров’я. Без мудрості й далекоглядності мера міста Саганюка Петра Даниловича такого закладу в окрузі ніколи не було би.

Розвиток і становлення закладів такого типу було важким: перевірки, скарги, заздрість, але ми йшли вперед, бо усвідомлювали, що робимо добру справу, яка потрібна для людей, а в цілому – для держави.

У 2010 році я вирішив збавити «оберти» в своїй діяльності і підшукав собі заступників – сім’ю Гнатюків (Наталію Євгенівну і Богдана Адамовича). Сприяв захисту дисертацій Наталії Євгенівни, дав пристойну заробітну плату обом. І вони «віддячили» мені за це – надали неправдиву інформацію спадкоємцям Юрія Бугая про те, нібито я їх обдурив і забрав їхнє майно. Хоча насправді всі правочини, які я будь-коли вчиняв, відбувалися на законних підставах. Той правочин, який нині мені інкримінують, був належним чином завіреним досвідченим нотаріусом Троц Юлії Борисівни.

Проте Гнатюки та Бугаї-молодші, заручившись лобіюванням прокурора Волинської області Параки А.А., судді Вищого господарського суду України Демидової А., розробили схему рейдерського захоплення всієї моєї власності та знищення мого бізнесу. Задля цього розпочали брудну кампанію компрометації мого імені. Злоби чи ненависті до Гнатюків у мене немає, Бог створив їх такими – і лише Він їм Суддя…

В результаті Володимир-Волинський медико-технічний коледж був закритий, не зважаючи на те, що всі батьки і студенти, представники міста і громадськості написали письмові звернення до Президента України В.Януковача та до Міністра освіти і науки Д.Табачника про необхідність збереження коледжу, який украй необхідний для чотирьох віддалених районів області. Проте влада так зманіпулювала із поданням інформації у ЗМІ, що винними зробила Стеценків і все-таки закрила коледж. А хто з цього виграв? Сільське населення Волині не матиме медичних фахівців, які їм вкрай необхідні. Отака «мудрість» влади!

Накладені арешти на мої юридичні і пенсійні рахунки. Одночасно порушені кримінальні справи проти моєї дружини та проти мене. Почалось моральне, матеріальне і фізичне знищення мене і моєї сім’ї.

У зв’язку з цим пригадав телепередачу Савіка Шустера про Волинську трагедію. Гірко й боляче за тисячі безневинних жертв, але, слава Богу, нащадки спромоглися на примирення. Та особливо вразили деякі факти, які почув із вуст першого Президента України Леоніда Кравчука та міністра освіти і науки України Дмитра Табачника. Леонід Кравчук нагадав, що Україна та Польща були в однакових умовах після розвалу пострадянського простору, але сьогодні в Польщі набагато потужніша економіка охорони здоров’я. А Дмитро Табачник наголосив на поглибленні співпраці з Польщею в різних галузях.

Але мимоволі напрошується запитання: чому тоді міністр дав згоду на закриття медичного коледжу у Володимирі-Волинському, за якихось 9 кілометрів від кордону з Польщею? Адже Табачник не може не знати, що наші сусіди за Бугом живуть на декілька років більше, ніж у нас, а кожен десятий українець не доживає до 35 років, а кожен четвертий – до 60. Смертність українців щороку вартує Україні 48-90 мільярдів гривень через недовиробництво ВВП.

З болем у душі змушений був написати лист у Польщу, в місто Хелм, ректору Інституту міжнародних відносин та суспільної комунікації про розірвання угоди про співпрацю у зв’язку із закриттям Володимир-Волинського медико-технічного коледжу. Адже його студенти мали вивчати передовий досвід польської страхової медицини…

Звертаюся до громадськості Володимирського краю, народних депутатів України з проханням запросити Табачника та Климчука відвідати Володимир-Волинський медико-технічний коледж, бо для того, аби приймати такі непрості рішення, варто було би побувати в його стінах. А осучаснене приміщення цього коледжу – це колишня Брусилівська казарма, в стіни якої вдалося вдихнути нове життя.

Поки ще є можливість це життя реанімувати. Якщо ж цього не станеться, то муляжі й скелети будуть викинуті на смітник, а приміщення знову перетвориться в забуду Богом і людьми казарму. Хочу, щоб усі зрозуміли: коледж потрібний не пенсіонерам Стеценкам, а простим людям, які народилися в цій окрузі, отримали б відповідну освіту і залишилися б рятувати інших життя на тій землі, де вони народилися.

Чомусь прийшла думка про важке шахтарське дитинство Президента України Віктора Януковича, який усе подолав і став керівником держави. Я подумав: невже йому не потрібні такі люди, як я, які практично з нічого здатні зробити щось? Адже у хаті мого діда Степана і Олександри в садку під глеком у селі Сутиски на Вінничині збираються 3 доктори і 5 кандидатів наук, яким вони дали генетичне коріння? Невже Президенту та іншим керівникам держави такі люди не потрібні?

Звертався я за допомогою до впливових людей, але вони натякали: «ти замовлений». Слідчі прямо говорили: «віддай майно Бугаям, і від тебе відстануть». Тепер я зрозумів, чому більшість людей не довіряють судам. Приклад судді Демидової А.: із 103 суддів Вищого господарського суду всі шість моїх справ вона забрала до себе, не зважаючи на жорстку комп’юретизовану систему розподілу (а згідно з теорією ймовірності, не може бути 6 разів потрапляння в одну точку!).

Прокурор Парака А.А. подає до суду сфальсифіковані факти, нібито моя дружина була проректором і брала хабарі у студентів приватного закладу. Насправді моя дружина – пенсіонерка, і просто організовувала прийом спонсорської допомоги, яка передбачена Статутом цього приватного навчального закладу. Подібні речі є породженням та рудиментом старої радянської системи, але досі її не позбулися навіть у державних закладах.

Згадав, як жаль, що вже немає в живих мого друга Степана Сачука, головного редактора газети «Волинь-нова». Степан Дорофійович, я впевнений, організував би за всіма цими фактами об’єктивне журналістське розслідування і опублікував би його результати, після чого істина та справедливість були б відновлені.

Досі я з надією звернувся за допомогою до «батька» області – губернатора Бориса Клімчука, але він не тільки не допоміг, а й навіть відвернувся від мене. Йому теж, мабуть, не потрібні люди в області, які внесли до бюджету мільйони гривень, дали роботу більше 100 сім’ям, зекономили для держави більше 70 мільйонів гривень (підготувавши безкоштовно для держави більше 2 тисяч фахівців), побудували навчальний корпус, гуртожиток, спортивний медичний центр, та ін. Я ж із собою його не заберу, всіх поховають у шкарпетках…

Промайнула думка: а чи перейду я вулицю, щоб привітатись із Борисом Клімчуком, коли він буде не при владі? Хоча ще сподіваюсь, що мудрість Бориса Петровича буде направлена не на помсту, а на розуміння ситуації, аби за будь-яких обставин нам не соромно було глянути один одному в очі.

Подумав, як важко моїй дружині зі мною, 9 раз переїжджала, але зуміла виховати двох достойних синів – професора і полковника, сьогодні вона – мати чотирьох онуків. Я щасливий, що я маю такого супутника в житті. В ці непрості хвилини мене підтримує образ мого батька Семена, про якого я лише тепер дізнався, що він під час війни був мужнім і хоробрим, за що нагороджений орденом Слави.

Може, хтось із тих, хто це читатиме, зрозуміє ці роздуми професора медицини, навіяні перебуванням у наручниках. Бо якщо я не знайду розуміння в своїй країні, змушений буду звертатися до Європейського Суду та інших міжнародних організацій із захисту прав людини. А ще не треба забувати про Суд Божий…

Григорій Стеценко,
доктор медичних наук, професор