«Земля», в якій похоронений «Океан Ельзи»

Є такі люди, які забагато говорять. Або розповідають в недоречний момент незручний анекдот у невідповідному товаристві. Або люди, які дзвонять у поштове відділення і півгодини жаліються, що ще тиждень тому поштар не кинув у поштову скриньку телевізійну програму на тиждень.

До таких людей хочеться тихенько підійти, обережно смикнути за рукав і прошепотіти: «Слухай, вибач, але твої розповіді трохи недоречні».

Це стосується нового альбому гурту «Океан Ельзи» - «Земля».

Відразу припускаю, що на мою спробу іронічно-порадного погляду на альбом «Земля» ринуться прихильники, мовляв, «ОЕ» - наше все!! Так, дійсно, вони — наше все настільки, що у певний момент прослуховування мені явилася надідея цього гурту — «Океан Ельзи» пнеться з усіх сил, щоб стати Тарасом Григоровичем української музики.

Коли вранці 15-ого травня мене мій приятель спитав, чи слухав я вже новий альбом «Океану Ельзи», я відповів, що слухав його ще о першій годині ночі, і тому цей альбом — уже давно баян.
І мені здається, що 16-ого травня про нього уже забув весь інтернет — люди прослухали альбом в кращому разі двічі, і перемкнулися знову на веселі гіфки і політичні коментарі.

Голос

Голос Вакарчука якісний — перевірений роками, вистояний, як хороше вино. Вмілий, тремкий, відчайдушний і лагідний, як би не стверджували критики, які втомилися від постійний надривань Святослава. Проте, якщо спробувати абстрагуватися, то творчість Вакарчука в останні роки нагадує плаксивого П'єро, який все ніяк не може знайти свою любов.

Що у цьому альбомі нового, так це вокал. На відміну від попередніх альбомів голос виглядає втомленим, ніби Вакарчук поснідав не тими чіпсами. Ніби він сам втомився від своєї творчості, але обставини, слухачі, шоу-бізнес, бажання підзаробити вимагають від нього чогось нового.

Вакарчук співає в порожнину. І з порожнини. Відчувається, що він видихся. Уже п'ятнадцять років людина кричить і кричить, і все не заспокоїться. Вакарчук застрягнув у своєму образі, вжився з маскою настільки, що не спроможний наразі знайти собі своє, чи принаймні інше обличчя.

Пошук новизни

Варто би зробити паузу для переосмислення стилю, для знаходження кардинально нового підходу до музики, так, як це уміють робити дійсно великі гурти. Одна з ознак дійсно великого гурту — гнучкість, вміння прислухатися до нових віянь. Інакше він приречений до вічних одноманітних мотивів, і зрештою перетворюється в щось неймовірно древнє, як гурт «Ария». Вакарчук уже безнадійно, а головне — надійно, відстав від часу.

Спробуй мінімал, спробуй якісь електронні вставки, спробуй елементарне — менше реверберації на вокалі, особливо коли завиваєш, напиши кілька пісень не для 16-літніх дівчаток і тьоть після клімаксу.

Звідки стільки пафосу? Він уже у мене ось тут сидить після прослуховування альбому. Хочеться стати на високій горі, стиснути кулаки і горланити як Тарзан з величі світу. Або як цап з відомого відео.

Трагедія музикантів «Океану Ельзи»

Чому так виглядає образ Вакарчука? Тому що гурт «Океан Ельзи» - це гурт одного виконавця. Усі інші учасники його присутні лише для того, щоб якомога професійніше заповнити музичний простір навкого особи самого Вакарчука. Можна припустити, що в гурті існує непомітна тиранія. Ось чому більшість музикантів уже пішли від Святослава, і постійно продовжують покидати гурт, про що свідчить нещодавній вихід з гурту Петі Чернявського.

Хороші музиканти в цьому гурті стають роботами, яких змушують виробляти продукт шоу-бізнесу. Це музика без своєї точки зору на творчість.

Проте, щойно колишні музиканти «Океану Ельзи» покидають гурт, вони починають творити цікаві музичні проекти: «Піанобой», «Esthetic Education» та інші проекти Хусточки, свіжий проект Чернявського. Ще був такий проект як «Гудімов».

Нацистський альбом фашиського гурту

В український політиці помітний новий тренд — звинувачувати у фашизмі найлегші прояви патріотизму. Цим переважно займаються прокомуністичні активісти для того, щоб перебити запах крові на їхніх червоних стягах.

І ось, наприклад, для звинувачень у неофашизмі пропонується «Океан Езьзи».

Адже є підозри, що новий альбом Океану Ельзи — нацистський. Про що свідчать хоча б назви пісень - «Стріляй», «Земля», «Незалежність», в яких закодовані таємні знаки для підпільної революції.

Якщо без жартів, то певні заклики Вакарчука з певного ракурсу дійсно можна потрактувати як «пособничество национал-фашистскому движению».

Тексти

З усього альбому мені запам'яталася лише фраза: «Два мохіто, між нами буде літо». Дякую, о блаженний, за цей альбом, за цю легендарську фразу! Не даремно я прожив 15 травня з 00:36 до 00:37 ночі.

Сенс пісні «Стіна» в одному реченні: Вакарчук хоче напитися з ліричною героїнею (героєм) настільки, щоб перевірити, що станеться після добрячого випивання, коли впаде уявна стіна між ліричними героями. Вакарчуче, ясно що станеться, не раз перевіряли.

Стіна — образ хоч і примітивний, зате універсальний, хоч і банальний, зате зрозумілий!

Текст пісні «Незалежність» суцільно двозначний, що є дійсно цікавим. В даному тексті Незалежність може бути і жінкою, і незалежністю України. Черговий привід антифашистам задуматися над подальшою долею «ОЕ».

Пісня «Rendez-Vous» - ніц не запам'яталося. Проїхали.

Щодо пісні «Стріляй». У «Океанів» є ціла пригорща пісень з подібними закликами - «Вставай», «Обійми», «Відпусти» тощо. Раджу написати ще кілька пісень, наприклад, «Лягай», «Нагодуй», «Не сси», «Пропатч», «Ламай мене повністю».

Загалом, сенсу більшості пісень мені, як працівнику слова, зрозуміти нереально.

Ритміка

Ритміка спростилася. Ритміка уповільнилася. Ритміна знуднішала. Ритміка зелементарнішала. Жодних тобі 7/8, 3/4, 5/4. Це не претензія, це проста, як ритми «Океану Ельзи», констатація факту.

Приблизно у половині пісень сильна доля наголошується бас-бочкою (тобто виходить банальне тиц-тиц) — це пряме підтвердження скупості ритмічних вигадок. Проте, як і у випадку з образом стіни — під цей біт головами киватимуть навіть орангутанги.

Тематика

Усі пісні написані під одну гребінку. Тема усіх пісень (крім пісні «Земля») — інтимні стосунки між двома людьми. Але іноді ці теми просто висмоктані з пальця - «Караван», «Джульєтта». Вакарчук потрапляв в піщану бурю, коли переходив на верблюді Сахару? Вакарчук закохувався в дівчину з реальним іменем Джульєтта? Я вже уявляю, як трусять грудьми в першому ряду на концерті «Океану Ельзи» Розетта, Жоржетта, Лорнетта, Клозетта і Мінетта.

Я розумію, що це усе — спроба розширити арсенал висловлення інтимних поривань, але ці спроби вчергове зсуваються до наболілого до синців та мозолів зайвого пафосу.

Всі пісні «Океанів», за темою, за набором ритміки, за мелодиками, за пафосом в голосі вокаліста — це одна велика пісня. Як пісня про Довбуша. Проте, пісня «Океану Ельзи» настільки довга, що Довбуш смалить файку в печері.

Фінальний акорд

Хотілося ще щось окремо написати про мелодику альбому, про цікаві синкопи, лігатури, модуляції, переходи з мінору в мажор, оригінальні інструменти, зменшені акорди, яскраве мислення хоча б когось із музикантів, драйвові крещендо, оригінальні образи чи порівняння, загальну надідею альбому тощо.

Проте, я не знайшов нічого вартого для згадки. Або просто музичні смаки і погляди «Океану Ельзи» пішли занадто вперед для мого розуміння, можливо, вони є передвісниками якоїсь нової музичної течії!

Мелодійно цікавою видалася лише пісня «Коли навколо ні душі», це тішить, цікаве гітарне соло в «Стіні».

Не хочеться вірити, що пісенька «ОЕ» вже відспівана, але хочеться, щоб така їхня пісенька уже дійсно була відспівана. Проте, виходів з ситуації, що склалася зі закам'янілою структурою під назвою «Океан Ельзи», наразі не видно.