Як комсомольці Кононовичі пивом торгували…

Неприємна, але показова пригода трапилася надвечір 9 травня зі мною та моєю колегою Тетяною Грішиною, журналістками інтернет-видання ВолиньPost.

Хоча День Перемоги для більшості був вихідним, журналісти, звісно ж, працювали. Надвечір вирішили прогулятися містом, аби відпочити самим й поглянути, як відпочивають інші.

Робота журналіста тим і цікава, що непередбачувана. Нашу спокійну прогулянку й розмови про все, окрім роботи, перервав телефонний дзвінок колеги. Він сповістив, що у центральному парку, біля знаменитої «Бригантини», ведеться незаконна торгівля. Мовляв, сам не маю змоги, якщо у вас є можливість – сходіть і дізнайтеся.

Ну, що ж. Можна прогулятися і парком. Так вирішили ми, але ще покружляли центральними і дуже людними вулицями Луцька й нарешті пішли у парк. До «Бригантини» не поспішали, бо не сприйняли слова колеги дуже серйозно. Та й особливого запалу працювати не було. Вихідний же ж!

На алеї біля «Бригантини» дійсно людно: немалий торговельний намет з рекламою пива, поруч столики, зайняті відвідувачами. Хтось попиває холодне пиво, хтось втамовує спрагу морозивом. Гучно грає музика. Гамірно, але спокійно.

Яким же ж було наше здивування, коли ми побачили за прилавком відомих у Луцьку політичних активістів – братів-комуністів Олександра й Михайла Кононовичів. Принаймні добре відомих у журналістських та громадсько-політичних колах. Я одразу увімкнула відеорежим на мобільному телефоні й попрохала продати пива. Брати-близнюки нас теж впізнали, адже спілкуватися нам доводилося неодноразово.

Тільки-но ми хотіли представитися, аби мати право розпитувати у них бодай щось про ймовірну незаконну торгівлю, один із братів підійшов і різко вибив з рук мобільний телефон. Апарат полетів додолу за прилавок. Я одразу ж забрала свій мобільний із землі, але комуніст знову не стримався й замахнувся на телефон ще раз. Мобільний цього разу впав на стійку із жуйками, але я швидко його схопила і продовжила зйомку.



Тим часом один за іншим, ніби нічого й не трапилося, Михайло і Олександр вийшли за межі торговельного намету і попрямувати у напрямку центральної алеї парку. Подалі від місця неочікуваного для нас самих конфлікту. І все це трапилося буквально за 30 секунд.

Обурені поведінкою комуністів, ми попрямували за ними. Тепер нас найперше цікавила не ймовірна незаконна торгівля, а хуліганська поведінка самих братів. Та конструктивної розмови з чоловіками не вийшло.

– Я не хочу з вами спілкуватися. Ви матєрщінніца і пашлячка. Ви повинні були спитати чи хочу я, щоб мене знімали.

– На яких підставах?

– На тих підставах, шо ідіть гуляйте. Є припустима норма, куди можна підходити. Ви підійшли – вже минує всю норму.

– Куди?

– Впритул до мене.

– Але це громадське місце.

– Мені неприємно, коли ви підходите до мене впритул. Підходьте на почтєнном растаянії. Будьтє в рамках прілічія. Тєм болєє от вас плохо пахнєт.

– Ми підійшли до прилавку.

– Трьотєсь саскамі возлє мєня. Поучітєсь культурє. І тєм болєє в нєтрєзвом састоянії. Ми с п’янимі женщінамі нєадекватнимі не абщяємся. Випілі – вєдітє сєбя людьмі.

– Товариші комсомольці, що ж ви так до нас ставитеся?

– Понімаєтє, ето амєрзітельно, когда женщіна напіваєтся. П’яная женщіна – ето хуже всєго. Отойдітє. Отрезвєєте – ми поговорім.


А телефон то не такий вже і дешевий...

Після такої «приємної» розмови нам нічого не залишалося, як повернутися до торгового місця й поцікавитися у продавчині, яка там лишилася, хто веде тут підприємницьку діяльність. Аби мати кому скаржитися. Якщо чоловіки були за прилавком – цілком ймовірно, що вони тут працюють.

Але й дівчина-продавець навіть не захотіла вислухати і зрозуміти журналістів. А ми лишень хотіли поцікавитися, чи є дозвіл на торгівлю й до кого можемо звернутися. Куточка споживача, який мусив би бути в торговому наметі на видному місці, ми не знайшли. Сподівалися, що хоча б якісь документи є у самої продавчині, скажімо, десь за прилавком. Але все марно.

«Дівчата, це не мої праблєми! Я прадавєц. Я сьодня так заматалася. Ви мені задаєте багато тупих вапросав. Які документи? Я продавець. Мене нічьо не касаєцця. В мене є работа – пра-да-ва-ть! Все астальне мене не касаєцця. Не мішайте мені, будь ласка, працювати… Не скажу, не покажу, нічо не знаю!» – заявила вона.

Назвати власника чи бодай зателефонувати до нього дівчина не захотіла. Так само і не сказала, як її звати.

«Дєвушка, не расказуйте мені про мої права і я не скажу, куда вам піти. Добре? Я рада за вас. Я сьодня за цілий день заматалась. В мене галава, як арбуз. А ви мені тупі вапроси задаєте, які вапщє мене не касаюцця… Вам шо нема чим зайнятися? Я в шоці з вас», – далі говорила продавчиня, не маючи ані найменшого наміру почути, про що ми у неї запитуємо.

Ми також запитали чи видає вона чек, але та чомусь сказала, що «не має права його видавати». Кілька разів попросили продати хоча б жуйки, але знервована продавчиня навідріз відмовилася обслуговувати неприємних їй клієнтів. Тобто ні жодного документу, ні чеку ми не побачити. І навіть купити нічого не змогли.

«Я вам нічьо не прадам. Ви знаєте за шо не прадам? За то, шо ви ташните мене. І вже вташнили за п’ять мінут. Якби падайшли і шось нормальне мене спитали – базара нема. А так ви пришли, шось начінаєте мені цвиркати, расказувати, хто прав, хто вінават тіпа», – висловилася продавець і вийшла за межі намету.

**********

На цьому і закінчилися наші чемні намагання дізнатися, чи інформація про незаконну торгівлю є вигадкою. Поки що. Власне про незаконну торгівлю ми так і не поговорили ні з хуліганами-комуністами, ні з непривітною продавчинею.

Утім ситуація, в яку ми цілком випадково потрапили, свідчить про одне: ті, хто гордо вважають себе політичним майбутнім України, не здатні будувати навіть теперішнє.

Нам не образливі закиди братів Кононовичів про «п’яних женщін», «матєрщінніц» і «пашлячок». Нам образливо, що вони називають Волинь червоною, що хочуть у Луцьку пам’ятник Сталіну. Нам образливо, що такі люди вважають себе перспективними політиками у країні, яка за 22 роки Незалежності так і не оговталася від червоного терору тих, кого сумнозвісні брати нині прославляють…