«Перемога» зі сльозами на очах

Хто багато говорить про перемогу, той озброюеться до нової війни. Хто проклинае війну – готовий до миру.
(народна мудрість)

Щороку я одягаю святкову сорочку і йду ранком 9-го Травня на мітинг-реквієм до пам’ятника „воїнам-визволителям”.

З лівої сторони пам’ятника стоять сивочолі ветерани. Деяким приносять стільці-лавочки, щоб присіли. З правої – керівники організацій та установ.

Іде мітинг згідно сценарію. Лунають виступи, звучать поздоровлення та привітання ветеранам у „перемозі Великої Вітчизняної війни”. Як в старі радянські часи.

Ветеранів щороку стає все менше. Учасників мітингу також. Проте, списки учасників війни щороку у кожній сільській чи міській раді стають все більші і більші.

Вдивляючись в старенькі обличчя сивочолих бабусь та дідусів, я із жалем співчуваю їм. І мимоволі навертаються роздуми…

* * *

Хіба це стоять „переможці”? Хіба це ті переможці, які вистояли, витримали, перемогли у самій жорстокій війні ХХ століття?

Через нашу землю, крізь їх оселі та долі жахливим кривавим катком прокотилася війна два рази, знищуючи не тільки матеріальні, а й людські ресурси. Ми втратили в цій війні понад 47 мільйонів життів, в тому числі 15 мільйонів українців. Німці – лише 6 мільйонів. „Мы за ценой не постоим”, - співатимуть потім артисти.

Письменники уже не приховують, а ЗМІ не бояться опубліковувати ту Правду, про яку нагадував Ісус, що вона спасе тебе... Так, відомий журналіст і публіцист з Києва Валерій Лапікура опублікував свої дослідження, страшні цифри наших людських втрат у цій світовій війні у статті „Бухгалтерія смерті”.

За перші три тижні літа 1941 року радянська армія втратила понад 100 дивізій, а до грудня – 300!.. Причина відома – патологічна бездарність верховного і його горе-полководців. Скільки серед цих мільйонів було українців? Сучасні російські джерела мовчать, або посилаються на гриф „Засекречено”... Що там ще секретити через 67 років після війни? – запитує публіцист.

Львівський дослідник Юрко Антонюк наводить ще більш вражаючі цифри. За перші місяці боїв 1941 року у найбільших котлах в німецький полон здалося 2 285 898 солдат і офіцерів Червоної армії, включаючи багатьох генералів і двох командуючих армією.

В битві за Київ, яка тривала місяць, в повному оточенні опинилося і здалося в полон 665 тисяч осіб (проти 90 тисяч німців під Сталінградом). Усього за німецькими даними до осені 1941 року в їхніх руках опинилося понад 3 мільйони радянських полонених, 10 тисяч танків і 16 тисяч гармат. Цілих і неушкоджених. Німці були просто шоковані.

Вони не знали як нагодувати таку кількість полонених. З різних польових таборів їх відпускали, коли це були українці, а точніше, з українськими прізвищами.
Верховний головнокомандувач Й. Сталін оголошує всіх полонених зрадниками.

Три мільйони колишніх співгромадян стали відразу «зрадниками». І вся репресивно-каральна система в тилу Совдепії обернулася проти родичів нещасних солдат, які від голоду гинули, як мухи, восени у німецьких концтаборах.

Більш детальнішу інформацію про цю трагічну сторінку нашої, так звананої, «пабеди» можна прочитати у капітальному досліджені волинського письменника Андрія Бондарчука «Загублене коріння нації», К.,2011р. Там він наводить для Хоми Невіруючого масу оригінальних документів, вишуканих в Держархівах та бібліотеках.

Ще один факт варто привести, щоб нагадати тим, хто так смачно викрикує і сьогодні: „Сталіна треба!”. Рання весна 1944 року, Корсунь –Шевченківська операція, 24 доби кривавого місива. Маршал Жуков, якого бійці називали „м’ясник”, кидав на добре підготовлену, глибоко ешеловану оборону німців підрозділи кепсько озброєних і ненавчених українців у віці від 15 до 55 років.

Корсунь – Шевченківська битва закінчилася для червоної армії безславно. Німці прорвали кільце блокади і організовано відійшли. На цій бійні залишилися трупи 770 тисяч убитих українців! І такі ось „перемоги” сталінські посіпаки „полководці” повторювали аж до самого Берліну.

В 1945 році Сталін нахабно брехав про 6 – 7 мільйонів радянських людей, що загинули протягом чотирьох років так званої „вітчизняної війни”. П’ятнадцять років по тому Хрущов змушений був називати цифру 20 мільйонів. І лише перед новим крахом імперії М.Горбачов крізь зуби процідив щось про 27 мільйонів.

Один із найкращих та найбільш порядних російських письменників – фронтовик Віктор Афанасьєв – обґрунтовано наводить цифру у 47 мільйонів!

Навіть якщо з цієї кількості взяти, що українцем був кожен третій – то ця цифра стає страшною. Ось, що означають слова: „Мы за ценой не постоим”... А це скільки ненароджених дітей, не сформованих родин, скільки нездійсненних бажань… Таку „перемогу” історики називають ще „піровою”...

Але навіть із такою „перемогою” переможці повинні отримувати компенсацію, а переможені сплачувати контрибуцію. У нас цього не має. Компенсацію до сьогоднішнього дня отримають лише євреї, а німці слухняно їм виплачують і будуть ще, мабуть, платити їх дітям та внукам.

Правда, Німеччина виплачує ще гроші «остарбайтерам», тим, кого вона насильно вивозила на примусові роботи. І тепер ті щасливі. Їм навіть заздрять в”язні сталінських концтаборів, яких також насильно вивозили тільки уже не у Західну Європу, а в Сибір на каторжні роботи. І їм, старим і нещасним Росія (правонаступниця СРСР) не виплачує Н І Ч О Г О !

Ветерани-німці приїздять тепер в Україну вгодовані і заможні, спокійні про завтрашній день. Вони шукають ті місця, де воювали, щоб поклонитися полеглим своїм побратимам.

В країні-переможниці сотні і тисячі ветеранів бідкаються в злиднях і хронічних хворобах та одержують мізерну подачку до Дня перемоги. Влада на місцях влаштовує їм, так звані, святкові “вогники”, здираючи у бізнесменів на… випивку, замість того, щоб забезпечити їх безтурботну старість.

А яку компенсацію отримали наші „переможці”, маю на увазі – українці? Скажу м’яко. Майже ніяку. Хіба це та компенсація, яку нині надсилають із ситої Європи у вигляді „гуманітарки”?
Тому що після коричневого окупанта прийшов червоний окупант, ще більш жорстокіший, зухвалий і цинічний.

Коли у гітлерівській Німеччині було декілька десятків концтаборів, то у Радянському Союзі аж 230! Цю страшну цифру оприлюднив доктор історичних наук професор Юрій Шаповал у своїй авторській виставці – „Хроніка комуністичної інквізиції. Забуттю не підлягає”, яка вийшла лише в кількості 500 екземплярів у 2001р., за сприяння Київської міської організації Всеукраїнського Товариства „Меморіал” ім. В. Стуса.

Слуги диявола, червоні НКВДисти хапали дівчат і юнаків, які зосталися після війни страхіття і відправляли ешелонами у крайні райони Півночі і Сибіру. Їм мало було виловлювати поодиноких членів підпілля ОУН-УПА. Депортували цілі села, райони, і таким в’язням доводилось „кантувати” термін не 3-4 роки, як у німецьких таборах з м’яким європейським кліматом, а 8-15 років суворого клімату Півночі!

На рабській жорстокій каторзі, в шахтах та копальнях, лісоповалах та рудниках проходили кращі молоді та юнацькі роки українок та українців. Лише тепер, в умовах незалежної України під керівництвом професора Волинського національного університету імені Лесі Українки М. Кучерепи вийшов із друку багатотомне видання – „ Реабілітовані історією”.

Проте , я ні на грам не применшую роль і значення простих трудівників тилу, дітей війни, солдатів і офіцерів, які винесли на своїх плечах основний тягар війни. Вони чесно і сповна виконали свій ратний обов’язок.

Вони боролися за життя проти агресора. Але служили вони не в рідній українській армії, а були мобілізовані в армію російської радянської імперії, вождь якої мав свої далекоглядні загарбницькі цілі.

З цього приводу варто почитати твори Віктора Суворова(Резуна), щоб розкрилися очі у багатьох громадян. Професійного розвідника і письменника багато хто критикує. Але ніхто не може спростувати, бо факти, якими оперує письменник розбивають фальш і блиск офіційної радянської історіографії. Тоді вже язик не повертається називати війну – великою вітчизняною, а лише Другою світовою.

Для українців російська червона армія ніколи не була ані національною українською армією, ані армією союзною Україні держави. Навпаки. Червона армія була завжди окупаційною російською армією. Призов до неї українців був незаконним з погляду міжнародного права, а добровільна служба була колоборацією,- переконаний український дослідник Михайло Поліщук (Під чужими прапорами. „Нація і держава”, 23.01.2007. – С.7).

Ця російська червона армія віроломно вдерлася на Україну у 1918 році і кровопролитному жахітті громадянської війни знищила Українську народну республіку. Пізніше, всі українські державні і культурні діячі були репресовані і ліквідовані. Це під охороною російської червоної армії чинилися в Україні політичні репресії, організовувались голодомори – геноциди. Саме „легендарной и непобедимой” оточували села в 33-му році, прирікаючи їх мешканців на страшну голодну смерть.

Ця армія не визволяла Україну від німецьких загарбників у 1944-1945 роках, а відвойовувала для своїх московських хазяїв „необъятную родину”, повертаючи українців у нове рабство.

Для Росії то була Вітчизняна війна, – сказав відомий політолог, а в минулому – багатолітній політв’язень – Василь Овсієнко у відповідь на проведений телеканалом „Україна” 8 травня 2008 року шоу „Дуель”. – Росіяни воювали за свою державу, і вони правомірно святкують сою перемогу. Навіть генерала Власова вони реабілітували і назвали національним героєм. Поставили пам»яники і «казакам», які переважно здійснювали каральні акції на окупованих територіях.

Мільйони українців воювали в червоній армії і загинули не за свою державу, не за національну незалежність України, навіть не за власну свободу. Так, вони разом з іншими підневільними народами СРСР відвойовували Україну від німецьких окупантів, але повернули свою Вітчизну в „тюрму народів”. Як це не гірко визнавати, але українці – червоноармійці не були суб’єктом війни. Вони були гарматним м’ясом у чужій війні. Україна була об’єктом завоювань, а не суб’єктом війни.

Суб’єктом Другої світовою війни була Українська Повстанська Армія. Але нинішня держава Україна і досі не визнала її воюючою стороною. Отже це ще не українська держава, це ще не повна незалежність і свобода.

У другій світовій війні була не одна, а дві перемоги, - відзначає Василь Іванишин у статті „Дві перемоги, дві поразки” („Українська газета” № 17, 8-14.05.08). Перша перемога – це перемога над фашизмом. Гітлерівський режим було знищено, націонал-соціалізм – осуджено, нацистських главарів – покарано. Ця перемога належить усім, хто її виборював – на фронтах і в тилу. І честь, і шана за це від нинішнього і наступних поколінь належить їм У С І М. Тільки їм!

Друга перемога – це перемога (воєнна, але не ідейна) сталінського імперіалізму над національно-визвольним рухом, зокрема Польщі, Прибалтики, України, над східноєвропейськими країнами, проданими Заходом, передусім США, імперській Москві за участь СРСР у розгромі Японії. Але за цю та інші свої криваві „перемоги” комунізм ще й досі не дочекався свого Нюрнберга... СРСР, як одна з країн антигітлерівської коаліції, засудив війну, але не засудив ідеологію комуно-фашизму і не зміг побороти його. Бо тоталітарне панування однієї партії і е основою фашизму.

Безкарність породжує нові злочини. І щорічні конфліктні ситуації довкола свята Перемоги викликані бажанням проімперських сил взяти реванш за поразку, одержану від національно визвольних рухів кінця 80-х – початку 90-х років, помаранчевої революції 2004 року.

Вони хочуть присвоїти перемогу над фашизмом лише собі, щоб шляхом фальсифікації зробити цю святу перемогу перемогою комунізму і російського імперіалізму, видати себе за єдиного рятівника народів світу, і цим самим обґрунтувати свої незлічені зазіхання на свободу і незалежність своїх недавніх рабів, колоніальних республік. Після першого параду перемоги 24 червня 1945 року СРСР, навіть в часи тріумфу Сталіна, не святкували День перемоги протягом 20 років! Лише у 1965 році в часи Л.Брежнева постало свято, щоб відволікти народ від соціальних проблем, як в старі античні часи: “Panem et cirsenses!” – (Хліба і видовищ!).

Я не хочу іти на ті мітинги і слухати лицемірну брехню можновладців, скорботні співи дітей із місцевої школи. Не хочу дивитися на нове гвалтування історії, моеї країни. Я краще розповім своїм внукам, як воював і страждав у полоні мій батько, як загинули його 18 і 20 річні брати, як працювала в Німеччині його сестра, тітка Віра. Я згадаю його спогади і передам дітям МГО «Школи козацького гарту», онукам і відвідувачам музею, який очолюю уже понад 30 років. Нас пов’яже пам ’ять. Вічна пам’ ять всім, хто поліг у цій проклятій війні.

Стає страшно жити в країні, де замість поминальної тризни за загиблими, за зниклими безвісти, за засланими на смерть у криваву м’ясорубку, замість молитов за всіх мучеників, страчених, полонених у фашистських і сталінських концтаборах, нова влада в Україні починає відновлювати і відзначати цю облиту кров”ю і сльозами “перемогу”.

Повне свято Перемоги буде тоді, коли українці звільнять свій розум і душу від комуно-радянського духовного рабства, викинуть символи комуно-фашизму – пам”яники мертвим вождям катам-окупантам і очистять свій шлях до свободи. Раб не є вільною людиною. Підкорений чужій волі, чужій історії, чужим звичаям і традиціям він ніколи не буде переможцем. Рабам треба вожді, фюрери, пахани. Так рабу легше. Він не несе відповідальності ні перед чим. Але кожна людина несе відповідальність за свою душу перед самим Богом.

Відповідальність – важкий тягар, але тільки вона веде до перемоги. Перемагае згуртований і сильний духом нарід. Вільний українець мусить взяти на себе відповідальність за кожен день і крок свого життя і своєї держави.

Тому, що священним обов’язком кожного чоловіка (чоло + вік) є відслужити у війську, і виховати сина! „Свобода тримається на вістрі списа!” – говорили запорозькі козаки.

Тому „зараз, як ніколи, - наголошує Верховний Вчитель і засновник Бойового Гопака Володимир Пилат, - Україна потребує відродження касти воїнів, воїнів-націоналістів. Настав для цього час! Ще не втрачена духовна спадщина нашого народу. Вона іскриться в народних танцях, збереженій історії, стародавній дохристиянській вірі, філософії воїнів. І хоча Україна не одержала незалежність без крові, все ж необхідно враховувати, що весь світ живе за законами боротьби: хто має більше духовної, міліарної сили, той і правий.

Таким чином, це свято не так є днем перемоги, як Днем пам’яті, скорботи, по всіх, хто не повернувся з тієї жахливої війни.

А день Перемоги ми будемо святкувати, коли „запануєм і ми, браття, у своїй сторонці”, коли ми будемо краще жити ( або хоч не гірше) за переможених тих же німців, чи австрійців.

Олександр Середюк,
доктор філософії, письменник.