Про Україну і мігрантів. Суб'єктивні відчуття.

Сьогодні мені приснився дивний сон.

Я йду по головній вулиці якогось селища. Літо, світить сонце. Попереду пагорби, на схилах яких ошатно стоять будинки. А за ними – городи та садки. Зліва – дуже довго, на кілька кілометрів, тягнеться озеро.

І добре так! Сонячно, радісно, тепло.

Люди відпочивають, діти копирсаються у піску, а дорослі плавають на катерах та катамаранах.

Та головне: я розумію, що це моя рідна земля.

Такого відчуття батьківщини у мене ще не було ніколи. Навіщо задумуватись над звичайним?

Та коли ти перетинаєш кордон і залишаєш рідні землі на тривалий термін, то те повсякденне стає для тебе важливим. І чим більше ти не вертаєшся додому, то все більше сумуєш за родиною.

Звичайно, ми вивчали в школі твори, присвячені важкій долі наших емігрантів; з уроків музики на пам’ять врізались слова пісні «мерехтить в очах безконечний шлях. Гине, гине в сірій мряці слід по журавлях», та ніколи в голову не приходила думка про те, що колись сам відчуєш те саме. Не плануючи виїжджати з України, ми все-таки залишаємо її: виходячи заміж, переїжджаючи на роботу, поступаючи в університети.

Звичайно часи вже змінились. У сучасному світі з його швидкісними засобами зв’язку перебування в далині від батьківщини сприймається інакше. Адже можна зателефонувати, відправити смс, або врешті-решт поспілкуватись в скайпі. Та й дібратись додому тепер – питання кількох годин.

Однак така віртуальна близькість не перешкоджає втраті живого зв’язку з батьківщиною. Коли тривалий час ти знаходишся в іншому, не рідному середовищі, то вичерпуються душевні сили. Рідко хто може спокійно, не витрачаючи лишніх зусиль, заряджатись від чужого. Можна отримувати нові враження, насолоджуватись красою нових місць, захоплюватись екзотичними традиціями.

ОДНАК!

Рано чи пізно виникає потреба вернутись додому, до рідного. Відпочити, перевести подих, «перезавантажити» розум.

Я цього не розумів, доки не почав жити поза батьківщиною. Я чесно думав, що «там» - життя цікавіше і насиченіше, і можливостей реалізувати себе – більше. Я щиро вірив, що за кордоном мене зрозуміють краще і шляхи досягнення своїх цілей - легші.

І я не помилився. Так як думалось, так і трапилось. Єдине, чого не допускав, що сили свої потрібно відновлювати. А можливо це тільки дома.

От тоді і приходить розуміння, наскільки важливо не забувати батьківщину і хоча б інколи навідувати її. І коли приїжджаєш додому, то вдвічі більше насолоджуєшся тим, на що раніше і уваги не звертав: рідною мовою і музикою, живим співом на весіллях, візерунками на рушниках і чепурними будинками в селах, «горілчаною теплотою» в потягах і щирою посмішкою дівчат.

Я розумію, що через деякий час захоплення змінюється менш рожевою картиною. Бо звичайне і повсякденне відкриває нові, точніше – трохи забуті, картини реальності. І тоді з новими силами тягне далі в дорогу. Щоб через якийсь час вернутись.

Понад 200 років тому по дорогах Слобожанщини мандрував філософ, поет і вчитель Григорій Сковорода. Він знав латинь і древньогрецьку мову, закінчив духовну академію і був у придворній капелі, відвідав Західну Європу і викладав у Колегіумі. Та в останні роки, плюнувши на суєтність цього світу, пішов по селам України. Посвятивши життя повчанню моральності – словами і ділами.

До наших днів дійшли його слова:

«Шукаємо щастя в інших країнах і століттях, а воно скрізь і завжди з нами… Не шукай щастя за морем, не проси його в людини, не мандруй світами... Істинне щастя всередині нас»

Що тут можна добавити?

Просто посміхнутись і знайти щастя всередині себе :)