Місяць. Продовження

Ось і місяць минув. А я все не надихаюся, не наберу повні груди повітря, щоб, нарешті, повірити, охолонути від цього неймовірного відчуття.

Ми разом вже цілий місяць. Я щоранку тихенько, боячись поворухнутися, роздивляюся цей носик, щічки, потім потихеньку кладу долоню на нього.

Моя долоня величезна, не можна накрити і животик, і ніжку, обійняти всю спину.

І не можу повірити. Тут, на периферії Чумацького шляху вже місяць, як сталося нікому непомітне диво: народився хлопчик. Як щодня народжуються сотні тисяч дітей в усьому світі, як щороку народжуються мільйони нових людей. Взяв і народився з усім тим, що чекатиме його в майбутньому - добрим та злим.

Щоранку я думаю про те, яке це... чудо - могти зачати, виносити і народити нове життя. Я лежу, дивлюся і навіть не дихаю, бо, як тільки він поворухнеться, почнеться новий день, з обов'язками, біганиною, клопотами, а поки що кілька хвилин лише мої. Таких ніколи більше не буде.

І я люблю. Перші діти, мені здається, завжди обділені трішки батьківською увагою. На них усі сімейні правила і закони перевіряються та встановлюються. Останні діти отримують більше. Закидаються в запилюжені кутки пам'яті та горищ доктор Спок, Зайцев, Доман, Монтесорі і Комаровський, одним рухом змітаються в смітник пустушки, непотрібні молоковідсоси, пляшки.

Хочеться бути разом. Стільки, скільки життя дозволить. Не через свідоме материнство, відповідальність перед всесвітом чи ще щось там, а просто перед банальним відчуттям невідворотної втрати. Кожна секунда - крапля у клепсидрі, крапля, яка ніколи не повернеться назад.

І я вже не спостерігатиму за тремтінням вранішнього сонця на ще ледь помітній війці, не дивитимуся, як жадібний ротик шукає грудей, йому не стільки їсти хочеться, скільки просто бути поруч. А я даю йому це стільки, скільки хочеться.

Ти ж знаєш, сину? Ти отримуєш все, чого колись недоотримали ті, хто мав на це право. Хіба прибирання важливіше за твою довіру? Хіба якась робота варта хвилини твого плачу?

Не правий, ой, не правий був доктор Спок. Хіба ж можна зіпсувати любов'ю? Зіпсувати можна байдужістю, яка ховається за красивим словом "любов". Любов - це довіра, і тобі, сину, дістається усе, що я можу зробити заради твоєї довіри.

Ми вже познайомилися. Я знаю, хто ти і відчуваю найменший порух твого маленького тільця. Я сміюся, коли ти, ситий та задоволений, хитаєш голівкою, розглядаючи ще підсліпуватими очками світ. Я плачу, коли знаю, як сильно тобі болить животик, гладжу, грію його своїм теплом. І ти розслабляєшся, засинаєш у моїх руках, притулившись до мене і навіть, здається, обійнявши.

Скільки ми вже пережили? Багато? Мало? А скільки переживемо. Мені вже не застилають очі сльози радості чи смутку від будь-якого емоційного перевантаження. Я вже можу без тремтіння підхопити тебе, такого беззахисного, тендітного.

І тільки час в клепсидрі безжально відраховує дні. Це не повернеться. Цього більше ніколи не буде. Хіба пам'ять послужливо нагадає твій далекий запах, твій задумливий, інопланетний погляд.

Зараз ніч. Ти, мій малюче, поруч, я зігріваю тебе. Чи, може, зовсім навпаки - ти зігріваєш мене? І нас двоє зараз на цілий світ. На цілий Космос, який кожен новий день розпочинає з твого вимогливого писку, з моєї усмішки, з цього терпкого тепла, що наповнює мене, тебе, нас, розливаючись молоком.

Рости, малюче. Мені залишається лише прости в неба, щоб не було безжальним, щоб час, відміряний лише нам двом не стікав так швидко.

"О, мите, зупинися, ти прекрасна!"