Паралітики на роздоріжжі

Враження від акції «Вставай, Україно!» у Луцьку

По-перше. Людей явно прийшло більше, ніж сподівалися самі організатори – до 10 тисяч. Це було круто, якщо пам'ятати, що всього в місті 218 тис. населення. В масштабі Києва це все одно, що чверть мільйона!

По-друге. Люди слухали на мітингу "трьох богатирів" не ховаючи скепсису, мляво реагували на всякі там "кричалки", скандування і тп. ("я не бачу ваших рук!"). І часом єхидно коментували особливо пафосні гасла, які виголошувала трійця.

По-третє. Весь час мене не залишало враження, що головні опозиціонери звертаються зі сцени до трохи неповносправних розумово або до малих дітей, – так, ніби аудиторія просто нездатна перетравити будь-що, окрім фраз на кшталт: "маємо повалити цю бандитську владу!" Відтак весь інтелектуальний "месидж" мітингу цією фразою і вичерпувався, тобто по-суті мав нульову цінність.

І останнє. Мені особисто хотілося, щоб лідери опозиції... попросили пробачення. За що? Та за все: за те, що не виправдали надії, за перебіжчиків, за сумнівні голосування, за непослідовність, за гру "в опозицію".

Я серйозно. Мені хочеться, щоб кожен мітинг вони починали з цього. Хотілося почути щось таке: вибачте люди, ми змарнували шанс, ми провалили "помаранчеву революцію", але тепер ми – опозиційні, прозахідні політики – ми змінилися, знаємо що робити, дайте нам ще один шанс. Більше ми не підведемо.

Не знаю, чи ми б повірили? Тут є питання інше – чи вірять в це самі опозиціонери?

І не треба казати, що, наприклад, Тягнибок і Кличко тут ні при чому. Ніякі вони не "нові", це та сама усталена політична еліта. Це, без огляду на масть, карти з однієї колоди.

Ну і, звичайно, нічого подібного я не почув. Від трьох поважних чоловіків, які промовляли з металевими нотками в голосі до якоїсь своєї, наївної аудиторії.

(Написано для блогу на сайті каналу ТВі)