Провінціали. Давній спогад

Поїзд - така штука, дивна чи що. Кажуть, якщо люди їдуть в одному купе сім днів, то виходять з того купе, як родичі: стільки разом проїханих хвилин. За неповну добу побрататися з кимось не вийде, добре, якщо колись, зустрівшись в місті, колишні сусіди у вагоні хоча б привітаються.

За оці вісімнадцять-двадцять годин встигаєш помітити тільки недолугі спроби показати себе з кращого боку, дивакуваті закидони, комплекси. Це час, потрібний, щоб у розкішно одягнутій брюнетці, з першого погляду інтелектуалці і красуні, розпізнати зашугану, безпросвітну провінціалку.

Трішки відступлюся від поїзда...

Є в житті речі, які всі бачать, проте соромляться повідомити їх "власнику", про незугарність цих самих речей.

От приклад, дівчинка з Костополя, яка скромно усе життя доношувала ще цілі плаття за старшою сестрою раптом поступає на бухгалтерський факультет престижного київського вузу.

Їде в місто, де очі розбігаються від багатства вибору: штанці за 50 гривень, за 200, за 1000. І зрозуміло, що вона трісне, а купить собі ті, що за тисячу, нехай навіть доведеться потім ще місяць не їсти. Статус "столичної" зовбов'язує!

Дівчинка починає ходити на дискотеки, відвідувати вистави, театри, у неї з'являються багаті залицяльники, які купують їй дорогі речі. Ні, дівчинка не повія, і далеко не кожен з залицяльників отримує доступ до тіла, проте жадоба красивого і багатого життя зростає.

Щоб позбутися залишків свого костопільського минулого, вона переходить на ломану російську мову, пояснюючи всім, як вона не любить грубого звучання української, все рідше звонить мамі (а мама досі віддає борги і за вступ до вузу, і за дорогі штанці).

Виходить заміж. Зрозуміло, що багатим залицяльникам вона на фіг не потрібна і заміж вона виходить аби-як, для статусу. Життя не складається, грошей нема, дівчинці доводиться дуже туго. Проте навіть після народження дитини, вона з возиком гуляє Борщагівкою чи ще гірше, Троєщиною, виключно в норковій шубі і обов'язково обвішана золотом. Статус зобов'язує.

Типове життя типової провінціалки, яка до смерті не позбудеться запаху свого Костополя, Жмеринки, Теребовлі чи чого там ще. В таких дівчаток відсутнє відчуття зручності життя, є лише відчуття статусу. Вони викликають співчуття, можливо, навіть іноді захоплення, про при зарплаті в двісті доларів умудряються носити телефон за тисячу і босоніжки за стільки ж. Але поруч з тим вони викликають ще одне відчуття: спробу заглушити дорогою туалетною водою запах нужника, що десь там, за хатою.

І от поїзд. Десять молодих людей зібралися кудись з наплечниками. Напевно, їх чекає пригода. Всі вони зручно одягнуті в джинси та камуфляжі, в кожного на ногах, може, й не гламурне, проте безпечне взуття, а на столі перед ними ніщо інше, як пляшка горілки. Так би мовити, для настрою. Поруч, у плацкарті, як канарки, на бокових поличках зависли три молоді дівулі, досить симпатичні, ще й як на підбір: блондинка, шатенка і брюнетка. Брюнетка виявляється лідером компанії і швидко вступає в розмову, тим більше, що в компанії туристів є гітара, а розмови за столом явно цікаві.

Дівчинка трішки манірна, смішно закочує очки під лоба і складає губки. Проте хлопці реагують на гарне личко і тіло, все ближче підсуваються до вищеописаного персонажа. Та нервово підстрибує від кожної фрази і коли хтось, ніби не навмисне, черкає рукою її плече, зіскакує з криком: "Как вы можете меня трогать?". Ледь не плачучи, покидає затишне купе, від чого, зрозуміло, ніхто не постраждав.

Дівчатка, поки вони молоді, ніяк не можуть зрозуміти, що, взагалі-то, не дуже їх і чекають в суворих чоловічих компаніях.
Після шумних розмов ні про що і про все на світі, компанія, нарешті, вляглася спати. А прокидатися довелося під слова тієї ж, таки, дівчини, яка виявляється родом з-під Кривого Рогу, працює в Києві, звьозно закінчила фізкультуру в столиці, навіть трошки викладала фітнес, а зараз... зараз дівчинка працює менеджером по туризму. Вона, зі знанням справи, з аристократичною втомою від життя, втирала своїй колєжанці, тій, що білява, про принади туристичного бізнесу.

- Да, вот в Малави интересно, там словнов можно посмотреть. И река там есть, бооольшая. И в Бали интересно. Я всем клиентам советую в Бали ехать. Там есть на что посмотреть.

- І що, - необережно питається хтось з похмільних страждальців. - Ви там були?

- Представьте себе, нет. Это совсем не обязательно, - і знову обертається до подруги і з придихом продовжує. - А вот на Мальдивах скучно, никогда не поеду на Мальдивы.

Далі ще йшов тривалий монолог про зоряне життя київського менеджера з туризму, як його поважають люди, скільки можна дізнатися (глобус вивчити чи що?). А в мене перед очима стояли нудні Мальдіви, об береги яких б'ється океан і ота триклятуща норкова шуба, в якій одна моя знайома возила у возику немовля, гуляючи про борщагівському болоті...

Розмов з пафосним менеджером більше ніхто не заводив, тільки посміхалися про себе височезним підборам дорогих туфель і чорним, нагладженим брючкам у плацкартному вагоні поїзда Київ-Сімферополь.
T