Моя Іларія

У моєму житті було три книги, які прочитала «залпом», тобто менш, ніж за добу: «Тигролови» в 10 класі, «Лурд» на 3 курсі університету, «Іларія. Ілюзія» кілька днів тому.

Після книги Ігоря Чуба цілу ніч снились герої твору, снилось, що б я хотіла написати у враженнях про прочитане, снились власні дитинство й юність…

Не написати не можу, бо мучить, бо болить, бо пече нестримним болем. Чому все так? Так, як написано в книжці? Чому страх і безвихідь дійсно так характерні для поліських селян? Адже існують думки, що через ці якості їх мільйонами не стало у 1932-33 рр.?

Але по порядку.

Читається легко і на духу. Співпереживається. Принаймні, тому, хто знає й розуміє, про що йдеться. Або пережив на собі.

Я пережила. Я знаю, що таке заготовляти сіно на болоті, щоб потім воно стало молоком, сметаною і сиром. Я знаю, що таке саджати по одній, а то й по півкартоплини в сиру землю, щоб потім зібрати, як Бог дасть, щедрий врожай, здати його, як буде вигідно, купити за виручені гроші зерна для худоби, щось краще вдягнутися і взутися для сім’ї і примудритися ще й відкласти.

Я знаю, що таке працювати у весняну, літню і осінню пору: загрібати пшеницю чи овес по колючій стерні, вантажити це на віз, молотити, тримати мішки, а ще – полоти й сапати годинами, давати худобі, напоювати її, пасти, доглядати домашню птицю…

Коли була менша, завжди протестувала проти цієї праці, мовляв, виросту, вивчусь і так «пахати» не буду. Я то не «пахаю», але родичі продовжують це робити в селі. «Чому?» – часто питаю я в тата. А тато відповідає: «А за що жити будеш? Хтось же має вирощувати картоплю й доїти корів, інакше нічого буде їсти ні нам, ні тим, хто в нас нашу продукцію купує».

І він має рацію. Але скільки разів ми не намагалися полегшити батькам їхню працю, вони не піддаються. Ну чому кінь, а не трактор? Коня щодня треба виводити на пашу і заводити назад, його треба годувати зерном, травою і сіном. Тракторець – це ж легше, і затрат менше. Ні, має бути кінь. «Он, кілька десятків років тому майже ніхто не мав коня, а в мого батька був, - розповідає бабуся. – І не один. І полів він мав десятки гектарів, треба ж було п’ятьох дітей на ноги ставити». Не встиг. Розкуркулили - і в Сибір. Діти давали раду самі, бо мати зійшла з розуму після всього.

Так от, природа покірності і страху, про що йдеться в книзі і що, як на мене, є головним лейтмотивом, - дійсно криється в ментальності. Але питання в іншому: як це змінити, як викорінити, як позбутись?

Може, в наступних книгах автор дасть рецепти. Бо що є зараз? Уявіть: я привожу книжку «Іларія. Ілюзія» в село, її перечитують всі (так і буде). Всі стинають плечима: так і є, таке життя, а що поробиш… І я не знаю, що їм на це відповісти. Коли мене отак часто питають, мовляв, а як викарабкатися з оцього дурного загнаного становища, зі стану тупих селян-селюків, як набратися розуму і конституційних прав, я не можу відповісти. Я не знаю.

Я тільки знаю, що майже всі ці люди заслуговують жити краще, цивілізованіше, гідніше. Гідних людей в книжці чимало. Негідників ще більше.

Щемить-стискається серце, і хочеться взяти й вбити виродка, що збиває маленьку дівчинку на дорозі. Байдуже, що й сама маю доньку і що за це легко посадять. Та гріха, мабуть, не буде.

Болить душа, коли бачиш, як місцевий багатий панок дурить усіх підряд, бо знає, що йому за це нічого не буде, а в тих людей горе й біда, грошей нема, близькі вмирають, бо нема за що лікуватися.

Нестерпно мучить совість, бо в кожному героєві бачиш часточку себе: іноді доброї, іноді злої, іноді працьовитої, а іноді лінивої, іноді чесної, а іноді ні.

Так вміло відтворити в кожному образі всю гаму відчуттів та почуттів, різних якостей та характерів дано не кожному письменникові. Але Ігореві вдалось сповна.

Я й досі думаю про долі Віти, Анжеліки, Марії, Рурчука, Петрука, багатьох інших. Бо це реальні люди, реальні історії, реальні життя. Дикий, але романтичний реалізм нашого часу, - так би я сказала. Бо хоч і зображується вся дикість людського існування, але ж і не забувається про прекрасне: любов, дружбу, взаємодопомогу.

Досі переповнює відчуття катарсису після прочитання книжки. Але хотілося б, щоб її прочитали і деякі герої: нечесні чиновники, підлі прокурори, продажні судді, злодійкуваті міліціонери, бездушні багатії. Чи це їм щось дасть? Хто зна. Всі ми люди, і всі ходимо під Богом, існує ж думка, що в кожній людині – добре начало.

Після книжки хочеться кричати на весь світ: люди, будьте добрими! Мільйони мільйонів не варті життя однієї дитинки, однієї сльозинки матері, однієї хвилини страждання хворого. Але світ глухий і німий, світ-інвалід, світ бездушний.

А що Україна? Україна у книжці – це теж Іларія. Це віра й надія. Тільки ці дві речі досі тримають тут мене, мою сім’ю, моїх численних друзів і знайомих. Ми віримо і надіємось, хоч усвідомлюємо, що від нас тут зараз нічого не залежить. Нам втовкмачують: ні, від вас усе залежить! Але я втомилась.

Коли чула це десять років тому, у сімнадцять, дійсно розгорталися крила. Тепер – ні, вся надія на молодше покоління, як би смішно це не звучало. Карма якась (у книзі теж йдеться про це), оті вічні покірність і страх: тато сподівався на мене – я сподіваюсь на дочку і т.д.

Ще люблять казати: вбийте у собі раба! Ну, вбила – і що далі?
Повторюють: працюйте, робіть свою справу. Ну, працюю, виконую свою роботу – і що далі?

Кажуть постійно: будьте патріотами, не країна для вас, а ви для неї. Ну, патріотка ще з маленьких рочків, співпереживаю за країну, хвилююсь, протестую духовно й фізично – і що далі?
Відповідей поки нема. Але ми продовжуємо тут жити, продовжуємо викорінювати з себе рабів, працювати, любити свою країну.

А Ігор Чуб нехай продовжує писати правду життя. Нам буде трохи легше від прочитання його книг. У нас з’являється більше віри й надії.