«З роси, з води і з калабані» Ірени Карпи

У книзі «З роси, з води і з калабані» Ірена Карпа відкриває шлях до спогадів у дитинство, до друзів, з якими росли і гралися, з якими плакали і сміялися. Історії схожі на ті, які відбувалися зі мною… і не маю ні крапельки сумніву у тому, що вони мали місце і у вашому житті теж. Особливо для тих, хто зростав у 90-х роках. Написано так щиро і легко, що читати такі речі просто і приємно. Вміє авторка підкреслити найцікавіше і подати так, що не сміятися просто неможливо:)... Хоча між рядками розставляє акценти і на серйозних речах також.



Коли за вікном ще не зовсім весна, то підняти настрій за такою хорошою і доброю книжкою варто. Хто-хто, а Карпа зі своїм притаманним лише їй стилем знає, чим вас здивувати. Проте, якщо ви шукаєте епатажу та провокацій, то у цій книзі їх точно не знайдете. Але натомість отримаєте масу позитиву від щирих історій-спогадів та неординарного погляду на ту епоху, в якій письменниця зростала.

Книга складається з трьох розділів: «З роси… з води… і з калабані» і кожен сам для себе вирішить, про що ж йдеться у кожній частині. І що йому більше подобається. Бо думки на рахунок цього розбігаються. Хтось вважає, що Ірена Карпа «тішить вас безкомпромісністю дитячих спогадів, бентежить картинами підсвідомості, які не навідували навіть Сальвадора Далі, зваблює приватними розмовами в богемному середовищі». Хтось вам скаже, що то «є три стани свідомості: перший асоціюється з легкістю та безкомпромісністю дитячих спогадів, другий, традиційно, — з магічним реалізмом сновидінь і картин підсвідомості, а третій — із кулуарними розмовами в богемному середовищі». А хтось вирішив, що «перший присвячений минулому, другий – теперішньому, а третій – чомусь гіпотетичному, омріяному і, можливо, майбутньому». Можна припустити ще й те, що розділ "З роси" - це дитинство, коли ти чистий та прозорий, як росинка; "...з води" - юність, коли наповнюєшся чимось новим та бурхливим; "...і з калабані" - доросле життя, тільки річ у тім - чиста та калабаня чи брудна...

Особисто мені найбільше сподобався перший розділ «З роси…», напевно тому, що то є історії-спогади з дитинства, в які завжди приємно поринати. Особливо в ті моменти, коли доросле життя диктує свої правила і так іноді хочеться їх порушити. Ірена Карпа пише про той час, коли жила у місті Яремче, а "те, що Яремче – місто, доводив один незаперечний факт: там був свій міській божевільний". Та й пригоди, змальовані у книзі, близькі та реалістичні.

А ще цікаво читати діалоги і чути ту живу мову, якою розмовляють лише у карпатському місті чи селі. Карпа її не прикрашає, а пише так, як і говорять. Що є однією з родзинок письменниці. Залишається тільки розкусити та посмакувати:)

Хто там би, що не казав, але «дитячі історії можна розповідати і слухати без кінця» і в кожного вони свої та неповторні. Це завжди весело та безтурботно. Особливо в такі моменти: «Я … мало чого боялася, крім як бути схопленою за не накриту ковдрою п’ятку кимось із-під ліжка»:) або ж «Я горювала. І тільки покупка мені рожевого електронного годинника, що пахнув жувачками, трохи навернула вектори життя у правильний бік».
З ким же такого не бувало?!..

Та поряд з дитячими історіями між рядками проглядається критика отого пострадянського життя, яке і досі не покидає нашу Україну. Коли масово втікали на заробітки за кордон (особливо проглядається в другій частині «З води», де найкраща подруга на заробітках в Парижі), коли «на комуністичне безриб’я з великої біди» вбиралися так, що й дивуватися нема чого. Дефіцит у всьому і на все. Ця книга - такий собі дитячий погляд, який фіксує власну версію того часу. А чого варта гірка правда і щире здивування Ірени Карпи від того, що «… так дивно було б подумати, що часи Радянського Союзу, котрий розвалювався на наших дитячих очах, швиденько перефарбувавши вчорашніх поборників «правого дєла» партії в ярих поборників національної ідеї … заскочать мене вже у дорослому віці. І що комусь знову зайде до голови стверджувати, що ніякого геноциду українців у 32-33-му не було, що УПА – бандити, а кожен, хто відстоює своє право читати, дивитися фільми чи вчити дітей у школі українською, - фашист, і переписувати підручники з історії на догоду російському деспоту… і змушувати нас вірити у власну впослідженість, другорядність… – ну нізащо б не повірила». А приходиться не вірити, а з цим і в цьому жити…

То ж зберігаймо власну гідність і національну приналежність. Не втрачаймо можливості бути собою та бережімо і творімо нашу українську історію.

І насамкінець моя вам порада, шукайте і впізнавайте себе у цій світлій книзі, від душі смійтеся і втілюйте дитячі мрії у життя, а ще не забудьте зустрітися з давніми друзями та пригадати свої історії з дитинства...

Приємного вам читання!

Оленка Кравчук