Деградуємо?

В Україні жити погано. Тут нема перспектив, нема можливостей, нема майбутнього. Прикро, але так вважає дуже багато людей. Молодих людей, що найсумніше.

Але деякі молоді люди так не люблять свою країну, що самі ж її вбивають, мабуть, не розуміючи того. Я кажу про футбольних фанатів. Не про всіх, а про тих, які приїздять вболівати за свою рідну команду в чуже місто і поводяться, ніби дикуни, хоча гордо називають себе патріотами, а то й націоналістами.

Це не гості, це справжні татаро-монголи. Я не хочу бачити таких гостей у рідному Луцьку. Бо після цих фанатських візитів у моєму місті з’являються нові нацистські каракулі на історичних пам’ятках. І за це хуліганство ніхто не несе відповідальності. Хоча пошкодження пам’яток архітектури карається законом. Та кому це треба? Нікому!

Чим керується футбольний вболівальник, коли пише абревіатуру своєї команди на мурі замку Любарта? Або коли малює свастику, яка у його розумінні має тільки нацистську символіку? Що відчуває? Гордість? Та невже?!

Та що там заїжджі гості. Наші хлопці теж не соромляться «прикрашати» місто своїми фірмовими написами. О, як же це круто написати на пам’ятці в центрі міста «lutsk ultras»!

Я за футбол, але я проти навколофутбольного дикунства. Я за місцевий футбольний патріотизм, але я проти ненависті у футболі.

Так, я розумію молодь, яка намагається або просто мріє втекти з України. Але я не розумію тих, хто її не любить. Бо така поведінка фанів – це НЕЛЮБОВ. Для мене це теж саме, що й викидати собі під ноги сміття. Я ніколи цього не зрозумію.