Ночі в пологовому будинку

Пологовий будинок – це особливе місце. Тут з’являються нові життя. Багато за раз. Тут не буває тихо, раз-по-раз тишу розривають крики незадоволених немовлят: там, до межі, їм було тепло, сито і безпечно. А зараз їх весь час перевертають, зважують, роблять боляче, пробиваючи крихітні пальчики, ніяк не можуть зігріти та нагодувати.

Вдень якось не до всіх цих роздумів, ходять лікарі, медсестри, раз на кілька годин забігають заклопотані санітарки, пробивають мережу родичі, намагаючись принести породіллі ще хоч чогось добренького. Та й малеча не дає забути про зміну статусу: погодуй, температуру поміряй, поноси на ручках, заспокой крик.



А вночі… Вночі приходять вони. Роздуми. Чи це гормони винні, чи час, який несподівано випав на материнську голову, але вночі думається найкраще і думки в голову лізуть все якісь екзистенційні.



Ніч перша. Страх

Усе позаду, ось він, малюк. Сопе малим носиком поруч, звикає дихати повітрям, тривожно морщачи носика. Все болить. Тіло так болісно звикало до нового життя всередині і так раптово його позбулося, що кожен м’яз, кожна частинка тіла протестує проти цієї різкої зміни.

І стає страшно. За кожним рогом чудяться небезпеки. Скільки способів ненасильницької смерті немовлят може згадати одна мама за безкінечну березневу ніч у лікарні? Всі вони смішні, іноді фантастичні, але вони є. Намагаєшся прикрити крихітку від усього і розумієш, що ти одна проти цілого світу, а у того світу проти тебе купа колючок і…

Тоді відпускає. Ти не одна. Навколо багато добрих людей: медсестра, яка зазирне поправити тобі подушку, сердечна санітарка, що ні-ні і загляне розважити незлим тихим словом. А десь за стінами тебе чекають ті, хто люблять. І страх відступає. Разом з усім злим, усім, чого не має бути в цю ніч поруч.

Ніч друга. Знайомство

Хто ти, малюче? Яким будеш? Я стільки разів уявляла, якими можуть бути риси твого обличчя, які будуть твої крихітні пальчики, дупця, спинка, а ти виявився зовсім інакшим. Зараз ти знову тихенько спиш біля моїх грудей, личко часто осяює усміх.

І я знаю, що це лише «гримаса немовляти», але уявляю собі, що десь над моїми плечима стоїть ангел, сніжнокриле диво, яке цілує моє маля і голосом, набагато кращим за мій, наспівує ті ж колискові. Такий той усміх милий, що не може, не може бути це просто гримаса. І я вдивляюся в обличчя.

Носик, зморшка на лобику, вона скоро сховається, щоб з’явитися через багато-багато років у тому ж місці.

Я, може, й не побачу, як вона якоюсь гризотою знову прорізає рідне чоло, хто зна, а, може, й побачу. Рости, малюче.

Твоє крихітне обличчя навіки залишилося в моїй пам’яті. І яким би великим ти не виріс, ким би не став, це личко ніколи не зітреться з-перед моїх очей.

Ніч третя. Ніжність

Ці ночі. Вони не минають безслідно. Кожна з них дана для усвідомлення чогось нового, важливого, пропущеного раніше, недодивленого, недожитого.

Я дивлюсь на тебе, малий, і десь під горло підкочується така всеохопна ніжність, пристрасне бажання обійняти, обцілувати, залюбити, заховати від усього, собі, в крихітну кишеньку в серці. Життя – така штука, воно не обіцяє нам справедливості і особливого ставлення.

І, певно, тільки я завжди зумію знайти цю кишеньку з ніжністю, розщібнути на ній ґудзика і вилити туди, де ти потребуватимеш цього. А поки рости, малий. Таким рости, яким хочеш, а я буду тебе любити таким.. яким виростеш.

Ніч четверта. Роздуми

Скільки мені відміряно? Мало? Багато? Хто знає. Може, років тридцять або, чому б і не помріяти, шістдесят, не виключено, що й трьох днів не залишилося. Лежу поруч з чотириденним сином і розумію, що колись, там, за межею життя мене не стане, висохне моє молоко, збліднуть мрії, обмілішає важливість того, що відбувається сьогодні, виростуть і постаріють діти.

Мене просто не стане. Може, залишиться світлий спогад, а може, й не надто світлий. Може, не залишиться жодного, крім меморіальної дошки, прибитої до нікому не потрібного хреста. Суть одна, мене не стане. Зовсім. Навіки. І сьогоднішня ніч загубиться поміж холодним сяйвом давно мертвих зір. Але зараз. Зараз вона все, навколо чого обертається мій всесвіт. Усі зорі, усі галактики Космосу сьогодні крутяться заради нього, заради мене, заради моєї думки. Ранок повільною важкою ходою вступає у свої права.

Ніч п’ята. Життя за вікном

Там, у царстві суєти і біганини, метушаться машини, їх видно лише за вікнами сусіднього переходу і я можу тільки уявляти, чому і куди поїхала та машина серед ночі. Вантажівка чи маленька легковичка? Куди вони поспішають? Спати чи, може, почався уже робочий день?

Тут часто бігають під вікнами навіть уночі стурбовані татусі, мами породіль, у тривожно-радісному збуджені побріхують бродячі пси, рано-рано, ще затемна прокидаються голуби, їм теж дістається смачненького.

Тут не існує ночі. Електричне світло від ламп денного світла з палат освітлює все навколо, вириваючи з нічного ефіру такі ненічні картинки: ось радісний чоловік малює на снігу серце розміром з себе, підписує під ним заповітне ім’я, лягає поруч, робить сніжного ангела, і сміється, сміється, як божевільний.

А тут ще один, заклопотаний, перебирає куль очка з капцями і спортивними штанами чи, бува, чого не забув. Остання ніч. Сьогодні вдень, сину, ми покидаємо це царство нового життя, ідемо туди, де нас чекають.

І нехай усе буде добре.



Юля Смаль