Про українців, політиків і зраду

«Ті зреклися мови,ті зреклися роду.
Ось така історія нашого народу».
(Богдан Стельмах. Історія)

В усі часи і в усіх народів зрада вважалась одним із найбільших моральних злочинів. Зрадників зневажали, жорстоко карали, а найчастіше – позбавляли життя.

Проте у сучасній Україні єдиним покаранням за такий вчинок можуть бути (та й то – лише теоретично) хіба власні докори сумління (якщо таке є у зрадника).

Подружні, бізнесові, людські і політичні зради стали у нас звичним явищем. Український політикум із підозрілою регулярністю вражають переходи в табір вчорашніх лютих політичних опонентів. А зміна кількості фракцій народними депутатами у ВР протягом лише однієї каденції вражає уяву і наштовхує на роздуми про «безкорисливість» таких ідеологічних міграцій.

Зміна політиком членства кількох партій впродовж кількох років стала звичним явищем. Українська політика у найвищому ешелоні влади – закрита, не підконтрольна громадянському суспільству, відбувається для суспільства «за зачиненими дверима».

Патріотичних, чесних і принципових українців, котрі заради власних переконань готові піти на смерть, залишилося мало.

Адже впродовж найтрагічнішого 20-го століття, яке історики символічно, але цілком оправдано назвали «червоним», відданих ідеї, життєвим принципам українців знищували окупанти усіх мастей. Найчастіше такі герої гинули, не встигши створити власну сім’ю і продовжити свій рід.

Можливо цим можна пояснити схильність сучасних українських політиків до зради? Бо найблагородніших українців винищили раніше? Але все ж не можна стверджувати, що українська нація є більш зрадницькою, ніж інші. Правило про те, що серед будь-якого завойованого народу завжди знайдуться прихильники окупації, діє серед усіх націй. І це твердження доводить світова історія.

«Моя хата скраю»

Звісно, українці - яскраво виражені індивідуалісти («моя хата скраю, нічого не знаю»). Українці недовіряють будь-якій владі, оскільки після Київської Русі вся влада для українців завжди була чужою та окупаційною.

Але стверджувати, що зрадливість є національною нашою рисою – не можна. Вітчизняні політики ідуть на політичну зраду тоді, коли хочуть забезпечити собі та своїм близьким комфортні матеріальні умови існування (ту саму знамениту «хату скраю»).

Український політик дуже часто діє за правилом: «Завжди бути членом партії влади». За таку поведінку українському виборцю соромно. А от самому політику – ні.

В історії України політична зрада, як правило, супроводжувалась переходом на сторону завойовника. Якщо в епоху селянсько-козацьких війн козацьке військо потрапляло в облогу, старшина завжди видавала ворогу керівника повстання, і тим рятувала власне життя.

Саме так видали ворогам Северина Наливайка, Івана Сулиму, Павла Павлюка та багатьох інших. Виправдовувалися так: саме керівник винен у такій програшній ситуації і мусить нести відповідальність.

Деякі дослідники тієї епохи вважають, що така «здача» давала старшині можливість зберегти військо і на той час це було нормою: зрада заради порятунку війська. Хоча сьогодні такі дії важко зрозуміти та виправдати.

Російський історик 19 століття Сергій Соловйов писав: «С Украины в Москву шли потоками доносы друг на друга. И Петр 1-й решил упокорить Украину».

Як у Руїну

Здається, ця неприваблива традиція вітчизняної еліти 15-18 століття збереглася й до сьогодні. І не лише збереглась, а й завдяки «мінеральним добривам» у вигляді щедрого фінансування процвітає буйним цвітом.

Сьогоднішня ситуація в Україні нагадує епоху після смерті Богдана Хмельницького, яка у вітчизняній історіографії називається Руїною. Тоді лівобережне козацтво за підтримки російського царя жорстоко воювало з правобережним, яке підпорядковувалось Польщі.

В цьому братовбивчому протистоянні заради ситуативної перемоги обидві сторони активно брали собі в союзники своїх споконвічних ворогів – татар, турок і поляків. А перехід на сторону сильнішого був звичним явищем.

В цей час проти гетьмана Івана Виговського сформувалась опозиція, яку очолили полковник Пушкар та кошовий отаман Барабаш. Ці двоє строчили доноси на Виговського в Москву і тому їх підтримав російський цар.

Це протистояння переросло в російсько-українську війну 1658-1659 років. Перемігши московитів у битві під Конотопом, Виговський отримав чергову порцію зради: антигетьманське повстання під проводом Якима Сомка, Василя Золотаренка і Тимоша Цицюри.

Наслідок цих політичних зрад – втрата Україною на кілька століть своєї державності. У 1667 р. після підписання Московією і Польщею Андрусівського перемир’я Україну поділили між цими державами по Дніпру.

Обурене таким віроломством козацтво піднялось на боротьбу, яку очолив гетьман Петро Дорошенко, розгромивши війська обох загарбників та об’єднавши лівобережну і правобережну Україну.

Проте занепокоєні зростанням гетьманової влади, численні вороги застосували випробувану давню тактику підтримки суперників гетьмана – Ханенка та Суховієнка. Ті ціною зради хотіли самі стати гетьманами, оскільки вважали, що гетьманами хай навіть і невеликих частинок України бути краще, ніж просто полковниками. Тому радо пішли на співпрацю з поляками та татарами.

Але вже у 1708 році, під час російсько-шведської Північної війни, коли в Україні знаходиться російська армія, генеральний суддя Війська Запорізького Василь Кочубей і полтавський полковник Іван Іскра пишуть донос Петру І на свого товариша гетьмана Івана Мазепу.

На запроданство Кочубея штовхнуло нестримне бажання самому стати гетьманом України. Проте доносу цар не повірив і наказав Кочубея та Іскру стратити. За іронією долі – саме як зрадників.

Восени 1708-го російські війська оточили тогочасну гетьманську столицю Батурин. Місто-фортеця могло тривалий час оборонятись, оскільки мало великі запаси провіанту та боєприпасів. Але прилуцький старшина Іван Ніс відправив до московського табору сотника Остапа Соломаху, який показав таємний хід до Батурина. Зробив це Ніс за звання полковника (зрада Носа документально засвідчена в царській жалуваній грамоті на «чин полковничий»).

Царські війська за один день знищили всіх захисників та мирних жителів 15-титисячного міста.

Дослідник тих подій український історик Олександр Лазаревський у 19 столітті характеризував полковника Носа, як людину, що вміла «прислуживаться у властных людей и заслужывать у них особыя милости».

Шлях шляхти - шлях зради

В Речі Посполитій в процесі полонізації перед українськими аристократичними родами постійно стояв вибір: або латинізуватись і влитись в польську шляхту і її культуру, або стати безправним станом.

Часто українські магнати обирали перший шлях – шлях зради. Згодом серед української знаті українська мова, народні традиції і православ’я все більше асоціювалось з нижніми соціальними верствами. Українськість в очах польської шляхти була предметом презирства.

Лише українські селяни не зраджували своїм традиціям та релігії. Їм не були потрібні привілеї, бо навіть перейшовши в іншу культуру, релігію та мову селянин, робітник та ремісник продовжував би тяжко працювати, як і раніше.

У Росії

Російський царський уряд, як і свого часу польський, вдало використовував паталогічне прагнення української козацької старшини будь-що зберегти привілеї та владу. Росія взяла українську шляхту під свій захист і юридично закріпила її соціальне становище.

Так у 1785 році імператриця Катерина ІІ видала спеціальний указ, за яким уся козацька старшина, українські магнати та шляхта отримували звання російського дворянина. Умова: претенденти мають довести власну «шляхетність».

А оскільки процедура цього доведення була доволі простою, а дворянський статус надавав десятки дуже серйозних моральних, економічних та політичних привілеїв, то тогочасна українська політична еліта дружно кинулась у російське дворянство. З усіма наслідками цього – на кшталт переходу в російські мову і культуру («русскій мір» вже тоді не спав).

Саме тому Україна ввійшла в 19 століття без власної національної політичної еліти, яка вже була російською і згодом асимілювалась.

Тому серед російських дворян 19 століття так багато українських прізвищ. Українська шляхта водночас стала російською, хоча й довгий час зберігала традицію власної осібності від росіян. Тому, наприклад генерал-лейтенант царської армії, улюбленець імператора Миколи 2-го Павло Скоропадський завжди пам’ятав про своє українське походження та славного пращура гетьмана Івана Скоропадського. Хоча був вихованим у традиційній російській дворянській культурі і до кінця своїх днів був російськомовним.

Не вийшло - емігрували

Історія України 20-го століття також рясніє політичними зрадами. Створивши уже повноцінну державу, українці не змогли її втримати. Винниченко, Скоропадський, Грушевський і Петлюра інтригували один проти одного.

Цією ситуацією відразу скористались вороги української державності. Українські тогочасні керманичі в боротьбі за владу забули, для чого саме потрібна влада, перемігши один одного і емігрувавши в Європу.

А з червоною чумою продовжували воювати зраджені українські селяни, аж до кінця 20-х років регулярно піднімаючи повстання проти більшовицької влади.

І в наш час ми спостерігаємо ці ж риси українського політикуму: внутрішньопартійні інтриги, які вже набули кримінальних форм у вигляді цинічного підкупу депутатів і купування прохідного місця в партійному списку.

Свої своїх

Нажаль проблема політичної зради перекочовує із століття в століття. Навіть поруч із провідниками нації, принциповими, ідейними, унікальними і чесними до кінця людьми, такими як Євген Коновалець, Степан Бандера, В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Микола Горинь та ін. обов’язково з’являлись люди, готові на зраду.

Згадаймо, хоча б те, що Коновальця та Бандеру вбили етнічні українці Судоплатов та Сташинський. Студент Київського університету Олексій Петров написав у 1847 році донос на членів Кирило-Мефодіївського товариства (яких було суворо покарано), отримавши за це 300 карбованців.

Та й В’ячеслав Чорновіл, м’яко кажучи, не схвалив би відомий «перехід» свого сина в політичний табір своїх вчорашніх політичних опонентів...

Звичайно, в українців не більше зрадників, ніж в інших. Але у нас вони чомусь завжди «там де треба» і «добре розставлені».

Чомусь здається, що якщо взяти просто з вулиці перших 450 перехожих і посадити їх у Верховну Раду, то зрадників серед них було б значно менше, ніж у «традиційній» Верховній раді.

Впродовж останніх 350 років в середовищі української правлячої еліти плекалися дворушництво, пристосуванство та егоїзм.

Князі і гетьмани завжди кликали на допомогу в боротьбі один з одним чужинців. І сьогодні, на 22-му році незалежності, в процесі боротьби за владу вітчизняні політики постійно скаржаться в Москві, Брюсселі, Вашингтоні та Варшаві на своїх опонентів в Україні.

Звичайно це не додає авторитету Україні. Французи, німці, італійці, американці та інші народи самі вирішують власні проблеми.

Історія нова - проблеми ті ж

У Помаранчевій революції згідно зі статистикою, особисто взяли участь 7 мільйонів людей. Але потім нові керманичі країни майже всі здобутки, які вибороли ці ж 7 мільйонів, вкрай безтолково «розтринькали».

То ж і вийшло: цих мільйонів «рядових революції» їх лідери …зрадили. І тогочасне гасло – «Не зрадь Майдан!» – було і залишається актуальним.

В основі стратегій всіх нинішніх політичних груп і всіх 209-ти зареєстрованих Мінюстом політичних партій лежить неймовірний егоїзм, який руйнував державу в часи феодальної роздробленості Київської Русі, війн лівобережного і правобережного козацтва, громадянської війни 1917 -1922рр. ( коли в Україні воювали всі проти всіх) і ворожнечі двох основних течій в націоналістичному підпіллі в 40-х роках 20-го століття.

Найбільша наша проблема в тому, що, ставши незалежними, ми ще так і не звільнились від внутрішнього рабства.

Сьогоднішня генерація українських політиків навряд чи знайде між собою спільну мову і порозуміється. Адже вчорашні раби, які де-юре стали вільними, насправді всі сили тратять на те, щоб інших зробити своїми рабами.

Зрадливість нашого законодавчого органу підтверджують численні недотримані «джентльменські угоди» про чесні вибори, коаліції, союзи та об’єднання. Прагнення отримати владу за будь-яку ціну робить можливими зраду, підкуп, аморальність, цинізм, хамство, вульгарність, невиправдану жорстокість. Усі ці речі – основні методи вітчизняної політичної боротьби.

А політичну зраду сьогоднішні політики вперто називають «політичною доцільністю»...