Хочеш миру - готуйся до війни

«Велику цивілізацію не здолати ззовні,
поки вона не зруйнує себе з середини.»

Ця древня мудрість була закладена в генах пращурів і передавалася з молоком матері. Тому, що знали: сильних поважають, а слабим співчувають. Бо сила Закону в тому, що він служить Силі. Отже, й порох завжди тримали сухим.

Про молодь – золотий фонд кожної нації, дбали особливо прискіпливо. Хлопчиків виховували в дусі лицарської відваги, охоронцями своєї землі. Тобто воїнами. Ініціації над ними проводили уже на третій день після народження, потім в три роки, сім і в шістнадцять.

Кожний юнак міг вправно фехтувати, влучно стріляти і «реп’яхом» на коні сидіти. А воїн – це уже була завжди вища каста у суспільстві (з чотирьох), який піднімався над шудрами і вайшами.

Воїни-кшатрії стояли лише нижче брахманів-волхвів і жреців. Після фізичної і духовно-енергетичної досконалості деякі з них також могли перейти у брахмани.

Я намагаюсь подати читачу лише факти, які час від часу, появлялися у ЗМІ. Аналізувавши їх, ще раз солідаризуюсь з патріотами, які зауважують, що Україною нині правлять ті, яким вона зовсім не потрібна.

Складається враження, що наші керманичі – це ніби резиденти іноземних розвідок, які роблять все, щоб Україна втратила свою обороноздатність, щоб літаки не змогли піднятися в повітря, кораблі – вийти в море, ракети – влучати в ціль, а вояки - виконувати військовий обов’язок.

Чи можливе таке було за Союзу? Чи можливе таке в іншій незалежній країні?

1.«Свобода тримається на вістрі списа».

Отже, щоб перейти до стану воїна, потрібні були неабиякі зусилля прикласти в психофізичному плані. Зате охороняти свою землю, Батьківщину – було найсвятішим обов’язком. З давніх-давен наші предки називали захисників батьківщини «Лицарями Сонця», «Лицарями Правди й Добра». Саме слово «лицар» розшифровується як «лице - Сонця», т. е. лиц-ар, що означає світлий, правдивий.

Праведний шлях наших лицарів неодноразово розвіював орди шахраїв і лихварів, грабіжників і окупантів України. Тисячі лицарів стали національними героями. Про них складено безліч дум і пісень. Вони стали яскравими прикладами геройства і відваги для наступних поколінь. Тому що правдолюбство і правдоборство – ось їх першовизначні рушії.

Це князь Святослав-Хоробрий, якого по праву називали сучасники - Святославом-Завойовником. За його коротке князювання (939-973) Київська Русь простяглася від моря до моря.

За висловом М. Грушевського, це був «козак на престолі». Варто було б Лужковим і К0 прочитати його біографію та дізнатись про військові звитяги київського князя, перш ніж розкривати рота про Крим та Севастополь.

Про українське козацтво, відомий французький поет і демократ ще у ХУ111 столітті Вольтер із захопленням сказав, як про «найдивовижнішу націю в світі». Чому? Тому що воно ніколи не переслідувало загарбницьких цілей. Українські козаки і їх гвардія - Військо Запорізьке, ніколи не нападали на ворогів, а лише боронили свої землі, своє обійстя. Могутня збройна сила його була не метою, а засобом відстоювання волі.

Культивуючи з покоління в покоління професійну військову організацію, одну з найдосконаліших у тодішньому світі, козацтво не спотворило свого войовничого епосу із загарбницькими цілями.

Аналізуючи переможні битви козацьких полководців К. Сагайдачного, Б. Хмельницького, І. Виговського, Д. Дорошенка та інших, просто дивуєшся: чому ж вони не розвивали наступальний переможний похід на Варшаву чи Москву, а зупинялися на кордоні і повертали додому?

Не властиво було «лицарям Сонця» загарбувати чужу землю. Навіть в українській народній творчості виявляється дивовижне послідовне несприйняття війни й насильства. А гімн України поетично проголошує: «Згинуть наші воріженьки, як роса на Сонці, Запануєм і ми браття у своїй сторонці…».

«У своїй сторонці». Не в чужій, а в своїй. Однак, не всі сусіди України були в цьому згідні. На ласий український шматок райської землі зазіхали зі всіх сторін. І сунули сюди зайди вороже й підступно, агресивно й жорстоко, намагаючись поневолити волелюбний народ. Тому воїни степу – запорожці -повторювали: «Свобода тримається на вістрі списа». І спис цей завжди був гострий, мов лезо, порох сухий, рука міцна, а голова твереза.

2.Розброєння, чи капітуляція?

Нині, у незалежній Україні відбувається щось не те, що дивне, а страшне. Це – знищення нашої обороноздатності.

Як пророче писав Кобзар: «Доборолась Україна, до самого краю. Гірше ляхів, свої її розпинають…».

Пiсля розпаду СРСР в Українi виявився третiй у свiтi за потужнiстю ядерний потенцiал. Це був даний Україні такий козир, який не мела жодна країна не тільки СНГ, а й вся післявоєнна Європа.

На території республiки дислокувалися 176 мiжконтинентальних балiстичних ракет шахтного базування (РС-18 і С-22) з 1652 боєголовками; 42 стратегiчнi бомбардувальники Ту-95 МС i Ту-160 - до них було 600 ядерних боєприпасiв iз засобами доставки крилатими ракетами Х-55СМ 1 Х-55.[1]



Потрібно було дякувати долі, що Україна має свій власний ядерний щит! Згадаймо, як після Другої Світової війни президент Франції генерал де-Голь приклав неймовірних зусиль, щоб за декілька років Франція уже могла мати ядерну зброю. З країною відразу почали рахуватися, поважати і включати у всі впливові міжнародні організації.

«Хіба про велич держави дбав наш гарант» Л. Кравчук, здаючи весь стратегічний потенціал сусідам, які ніколи не були до нас доброзичливими, і унеможливлюючи хоч якийсь розвиток власної економіки, а отже життя власного народу? - з гірким докором запитував екс-народний депутат Анатолій Єрмак (нині покійний).



– Чим керувався Президент Кравчук на зустрічі в Масандрі, підписуючи «нульовий варіант»? «Обрізання, забуття нашої історії в догоду комусь – це і є національна зрада», - сказав А. Єрмак ще у 2003 році в інтерв’ю із журналісткою Зоєю Завгороднею.<2, с.5>

Зрада національних інтересів, це не просто зрада дружини в сім’ї. Це зрада своєї родини, «родіни» - Батьківщини, яка тягне за собою цілий шлейф гірких наслідків. Історія нічого й нікого не вчить. Вона тільки жорстоко карає за невивчені уроки. А Україну, особливо, бо це – БОЖА країна.

Тепер, схоже, iсторiя повторюсться. Як i тодi, на початку ХХ століття, не маючи серйозної пiдтримки в народi, але бажаючи заполучити у свої руки, хоч якусь владу, полiтичнi аутсайдери вирiшили спиратися на допомогу Москви. Фактично, тоді СДПУ(о), а тепер «Регiони України», «Трудова Україна» , КПУ, СПУ та інші ліві організації грають ту саму роль, що українськi бiльшовики й лівi есери в 1917-1918 роках, як «п’ята колона Кремля» допомагають сусідній державі заволодіти країною.

Варто їм нагадати, що для втрати реального, а не декларованого суверенітету в 1917 - 1920 роках Україна мала трагічнi наслiдки. Мiльйони українських селян померли вiд голодомору в 1932-1933 роках, 75-річчя українського голодомору якого відзначив весь світ, крім Москви.

Для самих українських комунiстiв союз з Москвою закiнчився не менш плачевно: дехто, бачачи безвихiднiсть ситуацiї, застрелився, декого розстрiляли, більшість заслали до «білих ведмедів».[3]

15 січня 1986 року Генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов запропонував нову систему міжнародної безпеки, про що оголосив у Рекв’явіку. Для послаблення гонки озброєнь тодішнє радянське керівництво запропонувало ліквідувати стратегічні ракети середньої дальності. Після підписання відповідного Договору у 1992 році розпочався процес розформування і ліквідації ракетних полків, дивізій і армії.

«На нашій, не своїй землі» - писав наш Пророк. Чужинська влада в Українi посилаєтъся на те, що вона виконала пiдписаний СРСР і США Договiр про скорочення стратегiчних наступальних озброєнь (СНО) у своїй частинi. Однак, цей договiр передбачав лише СКОРОЧЕННЯ стратегiчних наступальних озброень, а не їх повне знищення.

Верховна Рада пiд час ратифiкацiї протоколу пiдтвердила, що Україна, як колишня частина СРСР, мусить взяти пропорцiйну частку зобов’язань за договором СНО: роздiлити передбачену мiжнародним Договором кiлькiсть ядерних боєголовок і ракет для знищення разом з Росiєю, Казахстаном i Бiлорусiєю i наголосила на знищеннi 36% носiїв і 42% боєзарядiв.

Воля найвищого законодавчого органу держави була проiгнорована.

Президент Кравчук у листi до президента Буша 7 травня 1992 року пообiцяв йому забезпечити знищення уже всiєї ядерної зброї, включаючи стратегiчне наступальне озброєння на території України впродовж семи рокiв.

У меморандумi посольства США, який направило Мiнiстерство закордонних справ України, зазначається, що Президент Кравчук висловив зобов’язання про те, що Україна знищуватиме всю ядерну зброю i все стратегiчне ядерне озброєння.

Це означає, що ми повиннi зняти всi ядернi боєголовки, лiквiдувати всi шахтно-пускові установки i мiжконтинентальнi балiстичнi ракети – фактично знищити всю iнфраструктуру стратегiчних ядерних озброєнь.

У вiдповiдь президент Кравчук, на засiданнi Верховної Ради у лютому 1994 року заперечив такi домовленостi: «...Я не знаю, звiдки це взялося, щодо знищення ракет, у тому числi i СС-24 (шум у залi). Я пiдкреслюю, що не йдеться про таке. Iдеться про пониження бойового статусу ракет, а не про знищення СС-24. Це зовсiм різнi речi. А щодо вивезення - ми будемо визначати, якi боєголовки будуть вивозитися. Повторюю, про знищення ракет, як тут говорилося, не йдеться в жодному документi для чого пересмикувати факти? (шум у залi). Це принципове питання».[4]

Говорили одне, думали друге, робили третє…



3.Смерть Армії.

Автори Воєнної доктрини України вважали СС-24 «Скальпель» найкращими носiями високоточної зброї, наявнiсть якої вже на той час вони передбачали. Вiдлуння похоронного маршу по третiй у свiтi ракетно-ядернiй державi стелиться Україною. Воно лунатиме не один десяток рокiв над багатостраждальною українською землею. Слiдом за розформуванням 43-ї ракетної армiї стратегiчного призначення були знищенi десятки важких стратегiчних бомбардувальникiв Ту-160, Ту-95, що були невiд’ємною частиною нашого вiйськово-ядерного щита.

27 сiчня 2006 року на авiабазi «Полтава» закiнчено виконання програми лiквiдацiї важких бомбардувальникiв типу Ту-22 i авiацiйних ракет типу Х-22. Пишна церемонія включала показове знищення останнього, шiстдесятого, Ту-22М3. На розробку та ліквідацію нашого ядерного щита США видiлили 15 млн. доларiв.[5]. А щоб скомпрометувати українські збройні сили, над нашими ракетниками було вчинено ряд провокацій. Вони до цього часу ще не досліджені, не проаналізовані. Вказано лише на «стрілочників», «козла-відбувайла».

У 2000 роцi українськi ракетники “точно” влучили тактичною ракетою класу “земля-земля” у житлову п’ятиповерхiвку в передмiстi Києва - Броварах, а в 2001 році зенiтною ракетою С-200 знищили над Чорним морем росiйський Ту-154 з пасажирами на борту. Пiсля чого тодiшнiй мiнiстр оборони Кузьмук одержав прiзвисько «Кузьма-снайпер» i був звiльнений у запас. А пуски ракет були забороненi. Мета виправдовує засоби…

Колишнiй голова профільного комiтету Верховної Ради Георгій Крючков прямо заявив, що нинішній стан Збройних Сил загрожує нацiональнiй безпецi України. «Складається враження, - сказав вiн, - що комусь потрiбно, аби українська армiя, позбувшись свого часу ядерної зброї, залишившись наодинцi з дуже непростими проблемами, не мала у своєму розпорядженнi і звичайної зброї».[6]

До розформування влітку 2002 року Вiнницької 43-ї ракетної армiї стратегічного призначення Україна, разом з Росією i Сполученими Штатами Америки, входила в трiйку наймогутніших військових ракетно-ядерних держав світу. Хіба це погано? Та цим потрібно було гордитися. Ті ракети потрібно було чистити і вилизувати, як колись козаки полірували гармати.

У жовтні 2001 року українські і закордонні ЗМI сповістили про надзвичайну історичну подiю: в Україні підiрвано останню з 46 шахтно-пускових установок мiжконтинентальних балістичних ракет РС-22 (СС-24 «Скальпель»).

Раділи вороги. Плакали офіцери. Тому що, як «провидці» вони відчували, що й Україну чекає така ж доля, як і шахтника. Спочатку занепали військові містечка. Колись вичесані і побілені, вони заростали бур’яном і німим докором дивилися на сучасників розбитими шибками.

Така участь, невдовзі, настала і для всієї України.
Що ж являли собою ракети і ракетні війська, які базувалися на Україні, третій ядерній державі у світі? Чому їх так боялися не тільки сусіди, а й світові монстри?

Зупинимося, для прикладу, лише на одній ракетній дивізії, яка пройшла шлях від кавалерійського клинка до ракети.
Ракетні полки, що входили до складу 37 ракетної дивізії отримали прописку на території трьох областей: 615-й ракетний полк у м.Славуті Хмельницької області, 103 і 351-й – на Львівщині, в м. Червонограді та Бродах. На території Волині базувалися два ракетних полки 577 – обабіч шляху Луцьк-Колки, поблизу сіл Сокиричі і Тростянець і 576-й - у трикутнику населених пунктів: Торчин, Уляники, Мовчанів. А сам штаб ракетної дивізії розмістили м.Луцьку на вулиці, що нині носить назву Стрілецької.

Ще три десятиліття тому там знаходилась учбова ракетно-стартова позиція ракетного комплексу 8-Б 863 із учбово-стартовою ракетою Р-12. Звідси, звісно, умовно, ракетники наносили «удар» по противнику. Сьогодні вже нічого не нагадує про ті часи.

Управління 576 полку та другий дивізіон розташовувались поблизу м.Торчина. Перший - між селами Веселе та Уляники. Третій шахті – розмісттиили у лісі с.Мовчанів. У кожному дивізіоні були 4-и стартові батареї, які могли здійснити пуск 12 балістичних ракет з ядерними боєголовками. Маса однієї ракети становила понад 1,5 тисячі кілограмів, а потужність –від 1.2 до 1,5 мегатонни. Якщо перемножити ці цифри, то сумарна потужність одного залпу становила 18 мегатонн.(У Хіросіми і Нагасакі -15 і 20 кілотонн).

У 80-х роках минулого століття пройшла нова модернізація ракетних військ. В ракетні частини дивізії на заміну Р-12 прийшов пересувний грунтовий ракетний комплекс “Піонер“ (СС-20) з двухступеневою твердопаливною ракетою. Бойова ступінь з термоядерним боєприпасам кожної складової мала уже три бойові головки.

-СС-20 – це було удосконалення людського розуму та інженерної думки,- згадує Валерій Скришевський – колишній заступник командира з бойового чергування та управління 37-ї ракетної дивізії. Це була унікальна ракета. Вона була закрита в контейнерах. Постійно йшло комп’ютерне опитування зовнішніх параметрів: клімату, вологості, температури і т.п. Пуск такої ракети від отримання наказу тривав лише 90 секунд! 45 тонн на тягачі (загальна маса 90т.) – вона ставила з горизонтального у вертикальний стан за 90 секунд! Це був рекорд у ракетних військах світу.

Ракети раніше готувалися до пуску 3 години 15 хвилин. А ця ракета, мов живий організм, стартувала без допоміжних заправочних механізмів. Автоматично йшов наказ, розшифровувався шифр, у стаціонарному приміщенні роз’їзджався дах, ракета піднімалася і стартувала до цілі.

Тобто, в любий час дня і ночі, у любу погоду ми могли дати нищівну відсіч самому задиристому агресору. “Сильних поважають, слабим співчувають“.[7]

Для довiдки. Мiжконтинентальна балiстична ракета останнього, шостого, поколiння РС-22 (за закордонною класифікацією — БЗ-24 «Скальпель») створена українськими ракетобудівниками на противагу американським МБР «МХ» (програм СОІ) i переважає її за багатьма параметрами. Довжина - 22,4 м, дiаметр - 2,5 м, вага - 104,5 т, вантажопідйомність на орбiту - 4,05 тонн. Триступенева, твердопаливний двигун Павлоградського ПМЗ (Днiпропетровщина). Висока точність стрільби (плюс-мiнус 10-20 м) за рахунок iнерціальної системи управлiння, оснащена ядерною боєголовкою індивідуального наведення з десятьма бойовими блоками по 0,5 мегатонни, шахтний варіант запуску (ШПУ). Дніпропетровськi ракетобудівники прилаштували її на унікальні залiзничні бойові ракетні комплекси (БЗРК), що перебувають на озброєнні ЗС Росії. Фахiвці вважають її однією з найпотужнiших і найнадійніших МБР цього класу.

На озброєнні РВСП Радянського Союзу з 1983 року «Скальпелiв» мала 46-та Первомайська дивізія Вiнницької 43-ї РА. Саме підривом ШПУ наприкінці жовтня 2001 року й ознаменувало завершення ліквідації СНО в Україні. Самі ракети знищені.
Офіцери, прапорщики, сержанти i солдати 43-i Ракетної армiї стратегічного призначення, якi несли чергування шахтних ракетно-ядерних комплексів у постйнiй бойовiй готовстi могли захистити нашу країну від агресії в будь-який час. І їм випала тепер роль виконати найнебезпечнішу лiквiдацiйну роботу. Свій «дім», свій «щит» мусили руйнувати своїми руками. От що значить зробити «правильний» вибір. От що значить вибрати справжнього «провідника». Коли запорожці після вибору отамана, невдовзі у ньому розчаровувалися, вони не вагаючись, піднімали його на списи і обирали іншого, на один рік. А ми тепер – піднімаємо до щаблів Верховної Ради, та й ще даємо звання «Героя України»…

І як «нагороду» за свій чесний військовий обов’язок офіцери-ракетники отримали найбiльшу дозу опромiнення, саме ті, хто знiмав з ракет i вивозив у Росію 1272 ядерні боєголовки у шаленому темпi. Це було надважке, нечуване в свiтi випробовування - злив ракетного палива. З кожної з 130 міжконтинентальних балiстичних ракет РС-19 (сестра «Сатани»), перед тим, як вийняти її з шахти і знищити, воїни 43-ї ракетної армiї злили по 30 тонн палива, 60 тонн окислювача, пiдготовили до транспортування, і з надзвичайним застереженням перевезли до спецсховищ, де азотом видули отруту до останньої краплi. Концентрацiя парів i ракетного палива у повiтрi робочої зони в ходi їх зливу перевищувала допустимi норми у 50-80 разiв (п’ять десятитисячних міліграма на кілограм повiтря смертельні для людини!).

Якихось соціальних гарантiй для воїнiв ракетної армії, якi отримали перевищені дози опромiнювання і отруєння парами ракетного палива, хоча б на рiвні чорнобильців, влада в Українi не забезпечила. Хіба це своя влада?

З ракет злили й утилiзували 13 тис. тонн ракетного палива. 175 шахтних пускових установок i 17 унiфiкованих командних пунктiв «рекультивовано» до зеленого газону, а ракети знищенi під контролем постерiгачiв зi США.

Слiдом за цим у 2002 роцi була розформована 43-ракетна армія, яка була головним ракетно-ядерним щитом держави. “Капітулювали“ останні дві ракетні дивізії, 18 елітних полків, знято з бойових позицій 176 міжконтинентальних балістичних ракет СС-19 “Стілет“ і СС-24 “Скальпель“, а самі позиції зруйновано і зрівняно з землею. Тобто, з димом і курявою пущено майже все, що колись вознесло Україну до рівня третьої в світі ракетно-ядерної держави. В часи «холодної війни» у військовому протистоянні 43-я ракетна Армія вижила і вистояла. Але не вистояла перед своїми доморощеними і чужоземними «голубами миру».

Те, що було «не по зубам» заокеанським генералам, вдалося їхнім і нашим політикам «без краваток». Високоякісну стратегічну ракетну зброю українців знищено ж руками українців! Вінницькі генерали рапортували: «Наказ виконано достроково!». Українські генерали не тільки увінчали себе нищенням потужної і обороноздатної України, а ще добре при цьому нагріли руки.

Як кажуть, в народі: «Кому война, а кому мать родна». Мільйони доларів виділених на ліквідацію нашої стратегічної ядерної зброї потекли до новоспечених фірм – вінницьких «Струм», «Юнія» та дніпропетровськоЇ «ОІК». В той час, коли державні військові організації «залишилися з носом», без роботи і коштів. Журналістське розслідування підготовлене за матеріалами депутатського об‛єднання «Антимафія» та за сприяння інших принципових офіцерів і генералів було опубліковано на сторінках парламентської газети «Голос України».[8]

Ракетнi вiйська України припинили iснування. Попутно було розорене Харкiвське вище вiйськове училищеі іменi маршала Крилова, яке випускало спецiалiстiв для РВСП.

Так була знищена ракетно-ядерна армiя стратегiчного призначення. Обеззброєна третя в світi за військовою могутнiстю держава, яка була гарантом не тiльки власної безпеки від будь-якого агресора, вона була здатна не допустити всесвітнього ядерного апокаліпсису. Найосвiченiшi офiцери, елiта української армiї, були викинутi на соціальний смітник суспiльства: стали бездомними i безробiтними. Майже у половини воїнiв з пiдроздiлiв зливу ракетного палива з ракет отримали хронiчне отруєння, що призвело до вiдхилення імунологічних параметрів. У 80% обстежених - переокислення лiпiдiв.

Сталося так, як прогнозували військові науковцi-медики: переопромiнювання i отруєння призвело до астеневротичного синдрому і депресії, злоякісних новоутворень, втрати працездатності і передчасної смертi здорових без обмежень офiцерiв.

-Хто і коли мав право вирiшити, що Україна повинна знищити не тільки ядерні боєголовки а й уніфіковані найсучаснiшi команднi пункти, унiкальнi шахтно-пусковi ракет i наймогутнiшi та найнадійніші у своєму класi мiжконтинентальмi балiстичнi ракети, здатні виносити на орбiту Землi мирні вантажi? - з гіркотою констатує офіцер запасу Володимир Плєшко<9, с.4>. Упродовж бiльш як 22 років нам так i не дали відповіді на це запитання.

Це був прихований військовий злочин по відношенню до своєї держави. Можливо ще повернеться наша доля, прийде український уряд спитає тих «героїв»: чию волю виконували вони.

Однак, можливо вони прикриються, мов фіговим листком тим Договором про непоширення ядерної зброї, який Україна визнала і зобов’язується не порушувати. Так, у 1994 роцi Україною був пiдписаний договiр, вiдповiдно до якого вона відмовилася не тiльки вiд стратегiчної, а й вiд тактичної ядерної зброї в обмiн на гарантiї з боку США та Росiї. Вийти з нього - це вийти з режиму гарантiї власної безпеки і стати на одну дошку з Іраном, - так думали тодішні «гаранти» держави.

Щоб поставити на бойове чергування перший ракетний полк, Радянському Союзу, крім ракет, потрібно було паливо для них, апаратура навігації, управління, телеметрія й контроль. Необхідно було побудувати нові шахтні або пускові установки і підготувати бойові обслуги.

Ракетнi вiйська тiльки в одному випадку можуть бути чинником стратегiчного стримування - якщо ракети озброєнi ядерними боєголовками.

Тому що, «Сильних поважають. Слабим співчувають».

Військові експерти дуже низько оцінюють боєготовність ЗСУ. «В пределах локального конфликта малой интенсивности ВСУ еще способны противостоять противнику. Но при полномасштабном конфликте - сомневаюсь», - відзначає військовий експерт Сунгоровський.<10, с.27>

«Холодним душем» для наших політиків став військовий конфлікт Росії з Грузією. За декілька днів російські війська вивели зі складу протиповітряну оборону і оволоділи повним пануванням в повітрі. Далі – все від рішучості сухопутних і танкових корпусів. Якби не сміливість чотирьох президентів, в томі числі і нашого В. Ющенка, то і Тбілісі було взято блискавично. «Бліц-кріг» ХХІ століття. Переможців не судять.
Замість післямови.

За Україну постійно йде шалена боротьба. Поки що, на вищих семи рівнях ведення війн: організаційному, хронологічному, психологічному, інформаційному, економічному, духовному. Ми втрачаємо позиції незалежності щодня, щомісяця, щороку. Тихо, без шуму, навіть під «пляски Вєрки Сердючки», «95-го кварталу», «Танцюють всі» і т.п. Давно є очевидним той факт, що Росія не визнає української держави і робитиме все можливе, аби обернути її на сателіта Москви, втягуючи її, мов пилосос у «митний союз», «єдіний простір» тощо.

“Позиція Спілки офіцерів України є відмінною від політиків –лібералів: Україні потрібні потужні і боєздатні Збройні сили, які будуть гарантом Незалежної України,- заявив В‛ячеслав Білоус, голова Спілки офіцерів України, народний депутат України другого скликання. –Ми свідомі того, що українці повинні вчитися жертовно утримувати своє національне військо як найголовніший гарант своєї безпеки. Висновок очевидний: або ми не віримо у свої сили (сили нації), або ж Бог карає народ такими поводирями за гріхи.“<11, с.5>

Нині лише ВО «Свобода» ставить у своїй Програмі – відновлення в Україні ядерного статусу, забезпечити Україну надійною протиповітряною і протиракетною обороною.
Лiмiт часу у нас вичерпується. Величезний гнiв визрiває в українському народi. Значно збільшується кiлькiсть людей, якi готовi до активних форм боротьби з антиукраїнськими чужинськими силами в Українi. Українське суспiльство балансує на межi великих соцiальних потрясiнь. А цей рік – рік Ворона, означає, що приходить чистильник. Український рік уже наступив, 1-го березня. Думайте, панове, думайте.
Це просто Бог нам дає відстрочку, щоб привести Збройні сили в повну боєготовність відповідно до сучасних вимог.

Доктор філософії Олександр Середюк, офіцер запасу,
полковник Українського козацтва

Література

1.“Комуніст“, 01.02.2007р.
2.“Інформаційний бюлетень“, №5.08.02.2007, -с.5.
3.“Вечірні вісті“, №039(095), 1-7.10.2004р.
4.“Голос України“, 12.01.2002р.
5.“За Українську Україну“, 14.11.2002р.
6.“Голос України“, 14.11.2002р.
7.“Від клинка до ракети“, в-фільм ВТ, М.Андрушко, В.Люпа та ін..
8. Бень А. Капітуляція, або Хто і як обеззброїв третю в світі ядерну державу. -“Голос України“, №207, 08.11.2005.
9.Плєшко В. Хто обеззброїв Україну?- “За українську Україну“, №19, 23-29.06,-с.4.
10..“Корреспондент“, 19.01.2008р.-с.27.
11.“Інформаційний бюлетень“, №4(847), 28.01.2010,- с.5